Микола хвилювався. Поглядав на болільників, ніби завинив чимось перед ними.
Олег раз по раз, як застояний кінь, переступав з ноги на ногу, натягував рукавичку то на одній, то на другій руці. Сьогодні йому будь-що треба вийти переможцем. Як тоді зустрічали Миколу, коли він першим фінішував! Мов пошаленіли всі, кричали "ура!". А його ніби й не помітили, хоч прийшов зразу за ним. Та й потім ще довго ходила за Миколою ціла ватага хлопців. Один поперед одного вихваляли…
Петро Денисович обійшов шеренгу — оглянув кожного лижника. Пересвідчившись, що всі готові до змагання, запитав, чи добре знають маршрут.
— Знаємо, знаємо, — дружно відповіли хлопці.
— Тоді приготуйтесь, — підняв догори прапорець.
Лижники вперлися палицями в сніг, попригиналися, напружились…
Затих гамір серед болільників. Стало чути, як поскрипують на шкільному горищі незачинені дверцята.
Петро Денисович різко махнув прапорцем:
— Старт!
Лижники зірвалися з місця і, наче зграя великих птахів, понеслись у засніжений простір. Услід їм лунали гучні вигуки.
Олег зразу ж вихопився наперед. За ним подався Микола.
Маршрут пролягав городами за село, через пологий яр — колгоспний сад — і далі до залізниці. Там треба було повернути і йти назад, до школи.
Микола широкими кроками ковзав по лижні, яку полишив за собою Олег. Лижі пливли легко. Спустився в яр, піднявся нагору, ввійшов У сад.
Із снігової пелени виринула сушарня… За нею зразу буде оранжерея. Ага, он і вона стоїть! Геть уся покрита снігом, схожа на житло полярників. Нічого, в ній тепло, затишно рослинам. А сніг з даху після змагання скидаємо…
Микола наблизився, глянув на оранжерею, і йому здалось, ніби там прочинені двері. Він не зупинився, побіг далі, але бентежна думка не давала спокою.
"Що як справді відчинені? Померзнуть рослини…"
Тим часом — чи то Олег уповільнив біг, чи Микола дужче наліг — хлопці порівнялися.
Микола приязно всміхнувся до свого суперника, кинув жартома:
— Тебе й на аеросанях не доженеш. Скоро весь дух з мене вийде. Ху!..
Олег нічого не відповів, навіть не поглянув у його бік. Лише прикусив сердито губу, зробив два-три ривки — і вже знову попереду замаячила його рухлива постать.
Микола не став доганяти. Безладні ривки не приносять успіху, тільки втомишся швидше. Слід зберігати сили — ще не пройдено й половини дистанції.
А Олег нервував. Він то уповільнював біг і йшов поряд з Миколою, то вихоплювався наперед. І врешті стомився. Відстав…
У степу, на волі, розгулялася завірюха. Вгорі вітер крутив дрібним снігом, під ногами білими вужами звивався поземок. Скрізь на путі виростали великі й малі замети.
Біля залізниці, на контрольному пункті, хлопці підбадьорили Миколу:
— Молодець, давай, давай!..
І ось він, уже повернувши назад, мчить до фінішу.
Мелькнула постать Олега, за нею — ще кілька лижників. З’явилися онде будівлі в саду… Глянув Микола на оранжерею. Так і є — двері відчинені.
"Загинуть рослини, — майнула тривожна думка, і він рішуче звернув туди. — А снігу, снігу скільки намело!.."
Зійшов з лиж, хотів причинити двері, але не зміг — заважав високий замет біля входу.
В цей час на лижні показався Олег.
— Олег! Олег! — загукав до нього.
Той зупинився, побачив Миколу біля оранжереї, і на його обличчі відбилося здивування.
— Іди сюди! Двері допоможеш зачинити…
Якусь мить Олег вагався. Потім насунув на лоба шапку, відштовхнувся палицями і з’їхав у яр.
"Так ось ти який!.. Добре, біжи, завойовуй перше місце…"
Почав відгрібати сніг, розхитувати двері.
— Підожди, я відкидаю, — почулося раптом за спиною.
Оглянувся — Сашко з лопатою у руках.
— Чого дивишся? Наздоганяй його!
— А ти чому тут?
— Пізніше розкажу. Біжи швиденько, я сам їх зачиню.
Секунда — і Микола знову на лижах. Серце як не вискочить з грудей. А назустріч вітер — різкий, колючий…
Усе виразніше вимальовується із снігової каламуті Олегова постать.
"Ще, ще наляж!.." — підганяв себе Микола.
Он уже й школа бовваніє… натовп болільників… Петро Денисович серед них… Сергій…
Жик, жик, — ритмічно висвистують під ногами лижі.
Олег зовсім близько, палицею докинути до нього. Він, мабуть, страшенно втомився, бо суне, як черепаха. Але ж і до фінішу лишається небагато. Якихось тридцять… двадцять метрів.
"Натисни, натисни ще трохи!.." — суворо наказує собі, ніби комусь сторонньому, Микола.
Та прогаяний час не повернути.
— Ура! Ура! — лунає на спортивному майданчику.
То Олегові, переможцеві.
Миколу зразу ж залишають сили, і останні кілька метрів до фінішу він іде, ледве переставляючи ноги.
Ніхто не докоряє Миколі за поразку. Звісно, прикро було тим, хто за нього вболівав. Та що зробиш, не навмисне ж він програв у змаганні? Сам він, видно, переживає — одійшов од натовпу, сів на бум, засумував…
І тільки Сашко, як прибіг із саду й довідався, що переможцем визнано Олега, накинувся на друга:
— Чого ж ти мовчиш? Це ж неправильно!
— Що неправильно? — не зрозумів Микола.
— Неправильно, що Олег переможець.
— Він же першим прийшов…
— Ну то й що?! Все одно неправильно. Коли б на районні змагання не посилали, то нехай… Але ж не він, а ти кращий лижник!
Микола нічого не відповів, махнув рукою: мовляв, яке це тепер має значення.
Проте Сашко не вгамувався.
— Давай розкажемо про все Петру Денисовичу. Він…
— Ні! — рішуче заперечив Микола.
— Дурень ти! — розсердився Сашко. — Я сам розкажу, — і попрямував до вчителя, який стояв у колі школярів.
Одкликавши Петра Денисовича, став розповідати про себе, як йому не пощастило в змаганні: тільки вийшов у сад — порвався на лижі ремінець. Тоді подався на сушарню лагодити кріплення і звідти помітив, що до оранжереї відчинені двері. Хотів зачинити їх — біля входу намело замет. Довелося розшукувати лопату. Коли це й Микола з Олегом нагодилися. От він і став свідком всього, що там трапилось…
Петро Денисович одразу спохмурнів.
— Тільки ви не думайте, що я намовляю…
— Вірно, вірно зробив, чого виправдуватися, — поклав учитель Сашкові на плече руку. — Розберемось.
Коли Сашко одійшов, Петро Денисович поманив до себе Олега, і вони вдвох пішли на шкільний ганок.
— Розкажи, Шморгун, що там у вас з Петренком скоїлося?
"Звідки він знає? — здивувався Олег. — Микола не розповідав, це точно, бо й не підходив до нього. Ага, он воно що, дружка свого підіслав…"
Олег похапцем розповів про подію в саду. В кінці додав:
— Одне слово, Петре Денисовичу, Петренко порушив спортивну дисципліну.
— А ти її суворо дотримався… Ясно, все ясно… — мовив учитель таким тоном, що важко було зрозуміти: схвалював він поведінку Олега чи засуджував. Далі враз посерйознішав, сказав холодно: — Що ж, ти й справді законний переможець, нічого не скажеш… Будемо готуватися до районних змагань.
Доки учитель розмовляв з Олегом, Сашко встиг повідати про ту подію іще кільком учням. Незабаром про неї знали всі.
Тепер уже школярі не ділилися надвоє, як перед змаганням. Всі були обурені вчинком Олега. Різниця була лише в тому, що Миколині прихильники відверто висловлювали своє невдоволення, галасували:
— Неправильно! Неправильно! Микола хай їде на районні змагання!
Ті ж, що раніше уболівали за Олега, мовчали, супилися, але не наважувались заступатися за нього. Тільки Сергій завзято відстоював свого брата:
— Як це "неправильно"? Все правильно. Олег переможець! А Микола нехай не буде такий дурний…
Але чому і Петро Денисович мовчить? Невже схвалює Олегову поведінку?..
Ага, ось він підніс руку, просить тиші.
— Цього року наслідки змагань у нас кращі. П’ятикілометрову дистанцію лижники пройшли швидше, ніж торік. Перший подолав її учень шостого класу Шморгун Олег…
Школярі знову зашуміли. Ніхто не зааплодував, не привітав Олега з перемогою, як минулого року Миколу. Лише Сергій радо поплескав по спині:
— Молодець, братухо! Молодець!..
Петро Денисович перечекав, поки влігся гамір, і повів далі мову:
— Другим прийшов до фінішу Петренко Микола… — Учитель відкашлявся. — На жаль, не обійшлося без пригод. Ви всі, мабуть, уже знаєте про неї? Що ж, вирішуйте самі, як тут бути. Можна про все поговорити на піонерському зборі. Відносно того, кого посилати на районні змагання, Шморгуна чи Петренка, — ясно. Шморгун — переможець. Такий спортивний закон. Та й пізно заново проводити змагання. Післязавтра уже треба їхати в район…
Думав Олег: коли виборе перше місце, відбою не буде од хлопців. Аж ні!.. Усі стороняться його.
Ревниво глянув на суперника, що стояв серед великого натовпу учнів, рвучко крутнувся на місці і подався з шкільного двору.
(Продовження на наступній сторінці)