Миколу дуже підмивало впекти Олега гострим слівцем, як і той його впік, біля верб, але тримався. Після своїх тривог і переживань він зрозумів, що все-таки краще бути великодушним, ніж злопам’ятним і мстивим.
Хлопці тільки переглянулись, підвелися й мовчки пішли від нього.
Олег зиркнув спідлоба їм услід, закусив ображено губу і знову заходився вибирати із п’ят колючки.
КАМІНЕЦЬ
Продавець сільмагу налила кухлем-мірчуком у бідончик Миколі три літри молока, зняла фартух, вийшла слідом за хлопцем надвір. Загледіла, що він лаштується сідати з бідончиком на велосипед, і спитала:
— Не розіллєш?
— Ні, завжди так везу. Я навіть зовсім без рук умію їздити.
Викотив на дорогу, минув Будинок культури, колгоспну контору, завернув у провулок і попереду побачив матір. Натиснув на педалі, щоб наздогнати, та несподівано відчув, що передача вхопила холошу. Смикнув ногою раз, удруге — не відпускає.
Коли велосипед уповільнив хід, Микола зняв вільну ногу з педалі й застрибав по дорозі, мов спутаний. І тут сталося непередбачене: спіткнувся й разом із велосипедом та бідончиком гепнув на землю. Молоко розлилося, потекло під нього, а він силкувався і ніяк не міг підвестися — тримала штани клята передача.
Врешті підвівся, зиркнув, чи не помітила мати. Ні, пішла далі. Відтяг велосипеда вбік, прокрутив передачу, звільнив холошу. Вона була густо посічена зубцями, наче її собаки попрокушували.
Знав, перепаде від матері: і за молоко, і за вимазану сорочку, і за порвані нові штани. Як збирався до сільмагу, казала вона: "Зніми, синку. У новенькому в школу ходитимеш". Чого було не зняти?..
Микола обтрусив трохи штани, витер травою на сорочці грязюку.
Мати відійшла вже далеченько, з кимось зустрілася, стоїть, розмовляє. З ким же то вона?.. Хе, от не щастить: з Валентиною Михайлівною!
Закотив велосипед за кущі бузку, що росли обіч дороги, і сам сховався. Сидить, жде, поки вчителька і мати розійдуться. А вони не йдуть і не йдуть.
"Оце вже все до крапелиночки розповість про мене, — журився Микола. — Коли б не впав з велосипеда, не забруднився, то під’їхав би до них і завадив би розмові…"
А розповідати їй є що! Крім отієї зустрічі біля колгоспного саду, історії з хусткою, з кашлем, з осами, нового скільки набралося…
Звичайно, вчителька може пригадати і про колосок з остюками… Не встигла ж вона забути. Та хіба забудеш, коли про цю пригоду весь час нагадує класна стінна газета.
…Одного разу, коли урок ботаніки відбувався в біологічному кабінеті, Микола одірвав від жмутика сухого ячменю колосок. Під час перерви спитав у хлопців, хто може тому колоску відкусити вуса.
— А ти сам покажи, — відповіли обачніші.
— Що там його відкушувати, — зверхньо поглянув на всіх Олег.
— Ти спробуй, тоді й повіримо, — кинув Сашко.
— Дай мені, — просунула голову в хлоп’ячий гурт Оля Шинкаренко.
— Іди звідси, сороко! — грізно прикрикнув на неї Олег. — Ти ще мало каші з’їла…
Та й Микола чомусь не поспішав віддавати Олі колосок, хоч вона вже й руку простягла за ним.
Олег узяв колосок, пильно обдивився його, підніс до рота і почав, як хом’ячок, відкушувати сухі вуса. Хрум, хрум, хрум — і він уже голенький.
— Ось! — переможно підняв колосок угору, щоб усі бачили.
— Молодець! — похвалив Микола, його обличчя засяяло, як повний місяць безхмарної ночі.
Олег хотів іще щось сказати, та не зміг. У роті в нього позастрявали остюки і боляче було навіть язиком повернути. Вони вп’ялися в язик, піднебіння, полізли в горло.
— Води, води… — ледь прошавкотів і кинувся до бачка з водою.
Саме в цю мить нагодився вчитель фізики, який чергував того дня по школі. Він завів Олега до біологічного кабінету й заходився витягувати остюки пінцетом.
Хлопці з’юрмилися біля дверей, прочинили їх, спостерігали, що там відбувалося.
— Ну як? — питали задні, яким за спинами і головами нічого не було видно.
— Харчить і плаче, — повідомляли передні.
— Сам набився… Я його не силував… — мимрив розгублений Микола, стоячи позаду всіх.
— Еге, "сам", — підливала масла у вогонь Оля. — Якби ти його не намовляв, він би не одкушував вуса. Ось ми тебе в газеті протягнемо…
— Протяга-айте. Думаєш, злякався?
Коли вчитель повиймав усі остюки, Олег, мовби нічого й не трапилось, зайшов до класу, дістав з-під парти кусень хліба, намазаний маслом і медом, і заходився вминати його.
— От чортяка Микола — купив-таки мене!.. — бурмотів і посміхався.
Тільки Шинкаренко Оля, яка була членом редколегії стінгазети, не вгамувалася і таки здійснила свою погрозу. Через два дні вивісили черговий номер з карикатурами на Миколу і Олега. На першому малюнку довгий, як телеграфний стовп, Микола тримав повну шаньку з колосками, а загнузданий Олег, з хомутом на шиї, мов зголоднілий лошак, всунув у неї голову. На другому — Микола реготав, аж падав, а опецькуватий Олег ревів, і з рота його стирчали довгі вівсяні остюки…
…Микола виглянув із своєї схованки. Доки вони стоятимуть? Не наговоряться… Бач, як щебече та всміхається. А мати головою киває, мовляв, розказуйте, розказуйте.
Чи не про "дракона" оце саме вона розповідає? Певно, що про нього, бо й руками показує — така пащека, такий язик… Стільки через нього уже довелося натерпітися, та, мабуть, ще не все.
Минулого тижня дівчата шостого і сьомого класів на уроках праці поралися на шкільних дослідних ділянках. Викопували буряки і моркву, зрізали капусту, вилущували з грядок коріння кукурудзи і соняшників.
Хлопці майстрували нові клітки для кролів. Кожному хотілося постругати фуганком чи шерхебелем, попиляти ножівкою.
Хлопці-семикласники захопили весь інструмент, і шестикласникам довелося бути в них підручними: підносили дошки, подавали цвяхи, замітали стружки.
Миколі здалося це принизливим. І ось тоді в нього виник намір "віддячити" семикласникам за це.
— Пустимо на них "дракона", — зашепотів Сашкові і Віктору Троцю.
— Якого дракона? — не второпали ті.
— Потім узнаєте.
Щоб не бачив учитель праці Тихін Федорович, тихцем узяв шмат дикту, намалював на ньому якусь фантастичну голову, собачу — не собачу, мавпячу — не мавпячу. Сашко тим часом роздобув чорної і червоної фарби. Намалювали лупаті очі, широкі ніздрі, приладнали довгий, виквацяний у червоне язик.
"Дракона" почепили над дверима в комірчині, куди учні мали віднести столярний інструмент після уроку. Коли двері відчиняли, "дракон" роззявляв пащеку й висовував язика, мовби хотів гризнути того, хто заходив: хлопці прив’язали шворкою язика до дверей ручки. Смикнеш двері — шворка потягнеться й пащека розкриється.
Але у комірчину першим рушив Тихій Федорович.
Що було б затримати його, спитати щось! Та хлопці, всі троє, зовсім потетеріли од несподіванки.
Учитель ішов задумливо, похиливши голову. Потягнув до себе двері, підняв голову і вздрів перед собою якесь чудовисько. Відсахнувся, причинив двері і тільки тоді зрозумів, що це хлопчача витівка.
— От додумались… Ти їм душу вкладай, а вони, бач, що витворяють… Хто це зробив? — повів очима, як свердлами, по школярах.
Учні мовчали, зиркаючи один на одного.
— Покажіть руки! — звелів Тихін Федорович.
Тут трійка й попалася, бо руки в них були, звичайно, у фарбі.
Дісталося тоді їм від Тихона Федоровича та Валентини Михайлівни, ще й на піонерському зборі.
Надворі почало сутеніти. З городів викотився місяць, ніби величезний жовтогарячий гарбуз. Війнуло прохолодою.
Микола хотів уже тихенько вибратися з кущів і прошмигнути додому іншою дорогою, аж почув: тупотить Валентина Михайлівна високими каблуками.
Наблизилась до кущів — йому видно її крізь зарості. Вся в зеленому: спідниця зелена, светр зелений, на голові берет теж зелений. Певно, з школи додому повертається або ж у Будинок культури зібралася.
Замість того щоб простувати статечно, поважно, як це личить справжній учительці, вона йде, ніби якась сільська дівчина, — то листок на кущі зірве, то у рів загляне, ще й наспівує стиха пісню про червону руту. Рада, мабуть, що наскаржилася матері.
Раптом побачила на дорозі розлите молоко, стала, подивилася, рушила далі.
І таке Миколу зло взяло. Як тільки Валентина Михайлівна поминула його схованку, наче хто сторонній підняв йому руку, наказав узяти під кущем камінець і жбурнути не на неї, а просто їй услід. Камінець пролетів повз учительку і впав на дорогу попереду.
Валентина Михайлівна зупинилася, оглянулась навкруги, посміхнулася, потім підняла той камінець і рушила далі.
Коли вона зникла за поворотом, Микола викотив із кущів велосипед, почепив на руль порожній бідончик і помчав додому.
Повз Сашків двір проїхати не міг, завернув, хоч у вікнах було темно.
Натиснув на клямку, двері відчинилися, зайшов у хату. Почув — Сашко плаче.
Сидів на лаві біля вікна, схилившись на лутку.
— Чого ти? — спитав друга.
(Продовження на наступній сторінці)