— Нечесно?.. — ледве видушив я, бо мене ніби в жар кинуло, так стало раптом соромно.
Глянув на хлопців, на дівчат — вони стоять, слухають і, мабуть, нічогісінько не розуміють, що між нами скоїлось.
— І нецікаво, — докинула Оксана.
— Авжеж, авжеж, нецікаво, — одразу погодився, щоб припинити суперечку.
Вихопив у сестри хустку, склав учетверо й міцно пов'язав очі.
— Ну, а тепер видно?
— Ні, не видно. Нічого не видно. Крути!
Я обкрутив її кілька разів, і ми розбіглися по кімнаті.
Цього разу я не шукав безпечного місця і незабаром навмисне дав себе зловити Оксані. Вона, звичайно, про те не здогадалася, стрибала з радощів, плескала в долоні, вигукувала:
— А що, піймався?! Піймався!..
Коли пов'язували очі мені, Оксана пильно стежила, щоб хустку склали вчетверо й міцно затягнули. Та я вже й не опинався, бо так гратися — по-справжньому, без обману — звичайно, цікавіше…
Тільки не подумайте, що лише мені одному багато клопоту з Оксаною. Мамі й татові теж перепадає.
Ось, наприклад, недавно, як Оксана змокла на дощі й застудилася, мама купила їй в універмазі
ДОЩОВИК
Оксані він дуже сподобався. Червоний, з відлогою, зручними кишеньками й легкий-легкий. Навіть знімати його не хотіла після примірки.
Але мама сказала:
— Ну куди це годиться — іти в сонячну погоду в дощовику? Як буде дощ, тоді й одягнеш. Чи, може, ти ще й гумові чобітки взуєш?..
— Ні, — покрутила головою Оксана.
— Отож. Знімай швиденько! Бо горобці й ті сміятимуться.
Що горобці можуть сміятися, Оксана, звичайно, не повірила. Ще ніколи такого не бачила. А що зараз не слід ходити в дощовику, то, певно, мама вірно каже. І вона зняла його.
Вийшли на вулицю.
— Мамо, так це правда, що він зовсім не промокає? — допитувалася Оксана.
— Ні, не промокає.
— І в садочок мені можна його одягнути?
— Звичайно, можна, коли дощ.
Оксана задоволено усміхнулася, міцніше притисла до грудей пакунок.
Ждала вона дощу день, ждала другий, а він не йде. Вранці, прокинувшись, бігла до вікна поглянути, — яка погода?
А воно сонячно й сонячно.
— А чого він не йде? — журилася Оксана.
— Хто не йде? — не зрозуміла мама.
— Дощ.
— Навіщо він тобі?
— Ну, щоб дощовик одягнути.
— Яка ж ти в мене дурненька, — усміхнулася мама. — Підожди, ось настане осінь, він тобі ще й набридне.
— От і не набридне! — запевнила Оксана.
Якось увечері вона залишилася сама вдома. Я гуляв у дворі, тато був в інституті, маму покликали до сусідів — хтось там захворів.
Оксана повкладала своїх ляльок і сама хотіла лягти. Пішла у ванну кімнату помити руки. А там аж гри блискучі красиві крани. Один для холодної води, другий для гарячої, третій для душу. Оксані потрібна була холодна вода. Але який саме кран треба відкрутити, щоб потекла холодна, вона забула.
Нахилилась, крутнула середній — не тече, крутнула ще один: її так і облило душем.
Вона переодягла інше плаття й почала дивитися, як із дірчатої лійки дзюркотить вода. І раптом таке вигадала, що з радощів аж підстрибнула.
Побігла в кімнату, дістала із шафи дощовик, одягнула його та й знову до ванної кімнати. Потім трохи подумала, повернулася, взула ще й гумові чобітки. Залізла у ванну, стала під душ.
Вода пружними струмками вдарила, залопотіла по дощовику. Ну, точнісінько тобі справжній дощ! На радощах Оксана заспівала:
Дощику, дощику, припусти
на дідові капусти,
на бабині дині,
щоб їх не їли свині…
Дощовик, виявилося, таки справді не промокає. Весь одяг і голова під ним були сухі-сухісінькі. Тільки в чобітки трохи набралося води. Але ж буває, що й на вулиці в дощ, як ступнеш ненароком у глибоку калюжу, то набереш.
Коли вже натішилась досхочу, закрутила кран, розвісила на сушилці дощовик, зняла чобітки.
Аж тут і мама з'явилася.
Оксана кинулась їй назустріч.
— Мамусю, що я придумала!.. — заплескала в долоні. — Таке, таке…
— Ну, що там, що? Кажи! — насторожилася мама.
Вона знала: Оксану не можна ні на хвилину залишати саму — завжди щось накоїть.
— А не будеш сердитися?
— Гаразд, кажи вже.
— Дощик у ванні, от що!
Мама заглянула у ванну кімнату, побачила на підлозі розбризкану воду, мокрі чобітки, на сушилці дощовик.
— Ох і вигадниця ти в мене! — похитала головою. — Більше не залишимо тебе вдома саму.
Оксана стояла і усміхалася. Знала хитруля, напевно знала: тепер мама не лаятиме її. А що не залишатимуть вдома саму, так це ж добре! Вона й не любить залишатися сама.
ІСТОРІЯ З ВАРЕННЯМ
була вже після того, як Оксана придумала "дощ" у панні.
Мамі легко сказати: "Більше не залишимо тебе дома саму". Але ж і потім доводилося залишати Оксану, бо іншого виходу не було.
Ось і цього разу.
Тільки привів Оксану з дитсадка, прибігли мої однокласники.
— Ходімо, — кажуть. — Дозволив!
— Невже?
— Чесне піонерське.
— Ура! — кричу радісно і кидаюся до дверей.
— Куди ти, куди? І я з тобою! — вчепилася в мене Оксана.
— Тобі не можна. Це не для дівчат…
— Що не для дівчат?
— Ну, операція, на яку ми йдемо.
— Опера-ація? — злякалася вона.
— Та не бійся. Не та операція, про яку ти думаєш, — заспокоїв я її. — У нас важлива справа. Зрозуміло?
— Зрозуміло…
— Отож грайся зі своїми іграшками, поки я вернусь.
— Мама казала тобі не кидати мене саму, — зауважила Оксана: бач, не забула, пам'ятала!
— Я ненадовго. Хочеш, увімкну телевізор — дивись передачі.
— А варення можна взяти? — хотіла вихитрувати ще якусь вигоду для себе.
— Ні, не можна! Мама прийде, в неї попросиш, — рішуче заборонив я і зачинив за собою двері.
Наша "операція" полягала ось у чому. Ідучи зі школи глухим, старим провулком, на якому жив наш однокласник Володька Струк, ми вгледіли у дворі однієї садиби величезну купу всякого залізяччя.
— От би нам його! Зразу виконали б план! — заздрісно мовив я, бо мені ж доручили організовувати збір металолому.
— Не віддадуть! — сказав Володька. — То ж двір нашого п'ятикласника Сергія Потапенка. А він жаднюга — страх! Колись яблуко з їхнього дерева упало на вулицю і я його підібрав. Так Сергій заледве собаку на мене не нацькував.
— А ти поговори з ним, попроси. Може, й віддасть. Навіщо їм той брухт? Тільки заважає. Давно вже треба було його здати.
— Добре, сьогодні поговорю з Сергієм, — пообіцяв Володька.
Сергій спершу відмовив, тоді передумав і дозволив, але з умовою, що ми за те залізяччя обкопаємо йому в саду фруктові дерева. Хлопці погодилися.
Поки ми обкопували дерева, Оксана, як я пізніше від неї довідався, спочатку подивилась телевізор, трохи погралася з ляльками. Потім обійшла всі наші три кімнати й завернула на кухню. Сіла там на стільчик і поглянула на буфет, де стояли на полицях банки з варенням.
У нас у родині всі люблять варення. Тому мама щороку варить його дуже багато. З вишень, абрикосів, слив, полуниць, смородини, малини, з усього, з чого тільки можна зварити. Але якщо я, тато і мама беремо варення лише до чаю, то Оксана може їсти його і з какао, і з молоком, і з кашею, і навіть з борщем та оселедцем. Якби їй дозволили, мабуть, з'їла б за один раз цілу банку! Отака вона ласунка!
Оксана довго сиділа й дивилася на буфет. Їй дуже хотілося поїсти варення, але знала: без дозволу не можна брати. Тоді подумала: а що, як узяти трішечки-трішечки? Ну зовсім мало, хоч півложки. Ніхто й не помітить…
Ні, цього робити не слід — одразу відкинула знадливу думку. Мама забороняє.
"І чого вона забороняє? — дивувалася. — Невже їй жалко? Оно скільки наварила усякого-усякого — надовго вистачить!.."
Цікаво, скільки всього банок на полицях? Мабуть, з десять… Ні, більше. Самих великих буде з десять.
Може, порахувати?
Авжеж, треба порахувати. Вона ще ні разу їх не рахувала. Згадала про мене й подумала, що, мабуть, я також не знаю, скільки в нас варення. Коли повернуся, то вона і мені скаже.
Взяла стілець, приставила до буфета, почала лічити.
Хоч до школи Оксана й не ходила, але лічити вміла добре. Навіть додавати й віднімати трохи навчилася.
— Одна, дві, три… — перебирала вона руками банки.
Нарахувала чотирнадцять. Перевірила — знову вийшло чотирнадцять. Великих — вісім, менших — шість.
Далі заходилася знімати з банок пластмасові кришечки. Звичайно, не для того, щоб поїсти варення. Ні-і! Просто їй треба довідатися, скільки якого мама наварила.
У крайній банці, ясно, було вишневе, сьогодні вранці мама брала з неї до чаю. А в цій яке? Диви, важко й відгадати: може, так само вишневе, а може, й сливове. І те, і те однакового кольору. Треба перевірити…
(Продовження на наступній сторінці)