Та й на мене, молодую, чари готуєте?
Ой вороги, вороженьки, я вас ся не бою,
Бо я носю за поясом зелененьку тою;
А я тою розмолочу, дам ворогам пити,
Кого схочу, розволочу, не буду любити — у-х!"
Коли спів замовк, Санда зачула за собою шелест. Оглянулася. Попри неї шуркнула, мов серна, дрібна дівоча постать. Заблиснула їй великими, чорними, майже циганськими очима в лице й подалася геть, ніби поплила, розділюючи кукурудзу руками, вдолину і щезла.
— Любляться,— сказала уголос Санда й ухопилася за серце. І начеб хто в ту мить руку від тіла відрубав, і вона мало що не крикнула уголос із болю.
"І Юзько, й Юзько... Вона до нього приходила, прибігала. Тут на горі сходилися. Там мала царинка і згори видко, як хто йде вгору. Можна і сховатись. От-то? А вдає..." Санду вхопила лють і обняв жаль за братом. "І він... і він...— гадає собі вона, і сльози тиснуться до очей.— Лиш вона одна, як сирота, блукає. Тягарі носить... ех! Та й ще кого любить Юзько? Юзько! Ту малу ящірку!" І в ній прокидається почуття не то жалю до брата, не то ревнивість, не то ненависть. От-то!.. Недурно заєць дорогу перебіг. І Санда кривить уста. Се також "заєць".
"Але нічого",— порішає вона і йде, наче сею хвилиною здобула щось велике, поважне, йде з якоюсь певністю сміливо вгору.
Йде й поводить очима по кукурудзі. Водить з любов’ю й несвідомо. Підносить руку, гладить її, ніби вкладає все тепло своєї душі в сю високу струнку рослину.
"Яка вона тут, на горі, гарна,— говорить у ній думка.— Прядиво з шулька вже темне, схиляється, й можна до неї забиратися жати хоч би й сьогодні". Вона щось шепче, приповідає дівчині, тайком... тайком... Тут заколишеться, там пошелестить, а листя її лукувате змійкою з стрункого бадилля спадає, вже золоте, вже дозріле. Санда йде вгору, нараз стає. Перед нею Юзько. Що він робить!
— Юзьку! Що ти робиш? — скрикнула.— Тут, на горі, наша кукурудза... Чого ти її жнеш? Нехай би ще дозрівала... Та ще якби твоя... але ні! Мама казала, що се буде її й моя, а ти...— і їй стала блиском його дівчина перед душею, що її бачила недавно перед собою. Вона винна! "Ящірка",— прокинулось їй миттю в душі. І жаль, і лють спалахнули їй нараз у грудях, ба ні... розірвали її.— Злодій! — крикнула з люті, побачивши пишну кукурудзу рядком, мов мерців, зжату на землі.— Крадькома перед нами жне... Зло-дій!.. Кинь зараз!..
Він став перед нею.
— Мені хочеться! — сказав.— А ти йди відси, бо буду бити. Досі працював я для вас... тепер роблю для себе. Марш звідси!
В Санди щось заворушилося з найглибшої глибини й підійшло аж до горла.
— Крадеш, не працюючи! — крикнула, може, перший раз у житті з нечуваним гнівом.— Крадеш! Тепер я вже не така дурна, як давно... я вже не та Санда, я прийшла вже до розуму, злодію... Мо-ой!
— Краду? — спитав і приступив іще ближче.— Краду, Сандо, тебе обкрадаю?
Він усміхнувся й нa хвилинку показав із одного боку уст свої білі зуби, й очі потопив у неї. І в ту ж мить він ударив її так сильно в лице, що вона захиталася, з зойком зсунулася на землю, з її носа пішла кров — і вона заридала.
— Чекай, чекай! — заголосила.— Піду я додому... піду я додому, чекай!
— Я чекаю,— сказав він і, обернувшись, забрався знов до своєї праці.
Плачучи, з голосним наріканням, збігла Санда вдолину. По дорозі стрінула Касандру, що завертала вже товар із пасовиська.
— Так, та й так,— оповідала з жалем, втираючи кров і сльози.— Ади, Касандро, аби-сь знала — рідний брат. Не доста, що краде, та ще й побиває. Ти не маєш нікого,— казала схлипуючи,— але хоч ніхто з тебе і кров не випиває. А я... на всі боки...— і знов гірко заридала.
Касандра успокоювала її, і обидві майже бігом вернули додому. Дома Санда вибухла новим плачем.
— Я би лиш хотіла знати, мамо, за що мене Юзько бив,— хлипала вона.— За що він мене бив... Чи так се має бути?
Зоя каменем стала. Вона саме внесла в хату перед піч дрова і стояла саме з ними на руках.
— Та-а-к? — скричала.— Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду! — і з тими словами гримнула полінами перед піч.— За-раз до суду.
Санда оглянулася. її очі впали на корито з тістом на хліб, що ждало руки, щоб його виробила.
— Хліб, мамо,— закинула і якось борзо почала витирати лице й очі втиральником, умочивши його швидко в зимну воду.
— До суду, кажу! Що там тісто! Жав кукурудзу, яким правом?
— І дав поличник, мамо. Коби хоч був не бив!
— Крав, кажеш, Сандо? — повторяла гостро, різко розмахуючи руками та бігаючи по кухні.— До суду! Зараз... зараз ходім!
Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б...— і урвала.
Зоя станула перед Касандрою.
— Вмієш хліб пекти?
— Вмію, але... з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,— відповіла несміливо Касандра.
— Я перемішу ще борзо тісто, мамо.
— Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Касандра...— й не договорила.
Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою на голову хусткою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб "не спізнитися", де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.
Добігли.
В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсунулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.
В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.
— Яка в вас справа? — спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жінок.
— Так і так,— оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,— жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,— каже вона.
— Хто? — спитав суддя.
— Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.
— І далі...
— Так і так, пане судіє,— оповідала й пояснювала.— Крав, та й ще й ударив.
— Хто?
— Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!
— Бив чи крав?..— питає спокійнісінько суддя.
— Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то великий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.
— Скільки йому років?
— Тридцять і три, без одного...
— Він має вже своє окреме від вас поле?
— Ні. Ще йому не відділили.
— Хто?
— Я й мій чоловік.
— А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?
— Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...
— Давно вернув?
— Далі буде три роки.
— І відтоді все працює коло вас?
— Все.
— То ви хочете, щоб його вкарати? — спитав суддя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.
— Так. Але... він... мені брат.
— Се трудно змінити,— сказав молодий суддя й задивився на Сандин грубий ніс.— І часто він такий для вас, поривається до бійки?
— Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...
— Він де?
— Там, дома, на полі... жне далі...
— Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...
— І ви за тим? — звернувся з запитом до Зої.— Він ваш син?
— Мій син. Один, старший від нього — Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий ґаздує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.
Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.
— Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися? — спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.
— Я собі гадаю,— сказала вона вже сміливіше,— що ліпше, аби брат був чужий...
По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.
— І я так гадаю,— сказала Зоя.— Правда, що вдарив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.
— Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.
— Я зроду не ходила до жандармів,— сказала Санда,— й тепер не піду.
— І я ні! — повторила мати.— Я на старість теж не піду. Ще би що?
— Та й ще й на брата! — додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.
(Продовження на наступній сторінці)