І так щораз більше самотніє. Ходить по-бідному одягнена, з дому не дає нікому ні стебельця, а з Сандою веде вічну німу війну. Все їй не всмак, що Санда не зробила б; усе воно не так. Санда займає проти неї те саме становище. "Саме з себе так настало",— кажуть пошепки знайомі поміж собою.
Коли два роки по смерті Павла зайшла знов Касандра відвідати тітку Зою й Санду, тим разом уже з своїм хлопчиною, Санда перед нею жалілася:
— Я до кінця свого життя не буду мати через маму доброї години, хіба обидві разом ляжемо в землю. Зварю я що, вона кидає ложкою, зроблю я що, все не так, як вона хоче. "Се,— каже,— все зле".
Зоя знов собі відказує на доньку:
— Зварю я що, вона ледве ложку до рота донесе і вже нею шпурне! "Недобре!.. Самі їжте!" На старість нема мені кому й краплі води подати, Касандро, трохи їсти зварити. Як зварить, я їсти не можу. Або води не перецідить, або пересолить, або не доварить, або що таке інше, і я так чую, як зі дня на день ослабаю та щораз більше до землі хилюся...
— Та ви б, тітко, могли собі на старість краще жити! Хоч тепер уберіться, не жалуйте собі, доста працювали, гарували!
Тета поглянула на Касандру оком озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого, і сказала:
— Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому і сходите нінащо. Мовчи, донько, мовчи та пустого не плескай.
— В вас є гроші, тето!
Тоді Зоя відвертається від неї й зачинає оглядати горшки та миски у миснику.
— Знов не домила, знов не дотерла,— каже сама до себе.
— Коби-м уже сама-одна на світі вздрілася, то б мені, може, легше на сім світі стало, а то старе шкандибає і... і...
— Санда! — впоминає її лячно Касандра.
— Нічо, нічо, не бійся! — успокоює її Санда, притягає малого п’ятилітнього Петруня і гладить його по голівці, а з очей одна по одній сльози капають, спливають по лиці.— Нічого, не бійся! Якби не вона, то оце б я вже давно була його до себе забрала та вдвох з тобою на людей ховала.— І по хвилі гіркого мовчання додає: — Тепер каже вона мені віддаватися. У нас у селі є якийсь старий українець — надучитель. Він сам-один. Що заробить, то проп’є. До школи ніколи тверезий межи діти не приходить... "Йди за нього, не будеш сама віку доживати" — б’є мені раз у раз у голову. "Ні, мамо,— кажу,— він учений, а я неука, ніяк мені за нього виходити ти. Маєток забере, а мене вам назад відішле. Самі добре знаєте..." — відказую їй. Та й ще є один, Касандро. Гарний парубок. Порядний, і він мене хоче. Але я стара, мені сорок років, як тобі. Що він від мене хоче? Мене чи землю? — І усміхається, як над чимсь дуже маленьким, дрібоньким, незначним, хилиться над хлоп’ятком і голубить його до себе.— Краще мені на тебе почекати, Петруню. Краще на тебе. Я тебе викохаю, до школи пішлю, а відтак ми поберемося. Ти справиш мені похорон, поховаєш стару тітку і, може, хоч раз у рік не пожалуєш злагодити обід для бідних за мою душу, раз у рік, Петруню, добре?
Дитина здіймає допитливо голову до тітки, дивиться й каже, затявши смачно зубки в чорний хліб:
— Добре.
І настає мовчанка.
Санда щось шиє, Касандра думає, а за якийсь час Санда перебиває шиття й говорить. Її слова ніби відриваються з грудей, ніби зі сліз висуваються через вузьке горло.
— За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула. Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті, забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі — се те, Касандро, що по смерті мого тата мама... жалувала мені купити чорну жалібну спідницю й чорну хустину на голову...
І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спрацьованими долонями і гірко ридає.
— Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді...
Мовчки втирає й собі бідна наймичка сльози...
Чернівці (Буковина), 16 липня 1923 р.
[1] — Г о л а н — пройдисвіт, ледащо, голодранець (рум.).
[2] — "Іванами" називали зневажливо селян.
[3] — Дзестра — віно, придане (рум.).