Докладно він сього не знає, не з тої він околиці, але дещо осталося ще йому в пам’яті, і він переповість. Пізнім вечором перед Іваном Купалом плавають дівчата по воді човном або, коли бояться, щоб русалки їх не заманили з-під води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом і співають різні тужливі, любовні, гарні й приманчиві пісні. Дівчата на той вечір пристроєні пишно, мають на голові гарні вінки і, співаючи отак в човнах по воді або над берегом, кидають їх з голови на воду. Кинувши вінки в воду, ждуть, співаючи, і роззируються, куди донесе вода вінок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять русалки розстрілювати [26] під водою свавільною рукою вінки — се знак, що або вона, або милий до року згине, або обоє розійдуться. Часами задержується вінок з тої сторони річки, звідки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, їх міццю і силою, все з вдячності, що в вечір Івана Купала дівоцтво їх згадує, пристроюється в їх честь пишно і оживляє їх, до води заклятих, молодечими, приманчивими співами, за що вони займаються їх долею, розкриваючи її перед дівочою душею різними подіями, зрозумілими лиш дівчатам, або чудними снами, що вказують на будучність.
І зацікавилися дівчата оповіданням старого мандрівника.
Та хоч і зацікавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Одні не хотіли, бо не було човнів, другі відмовлялися, вимовляючися, що бояться, аби русалки не заманили між себе в воду, інші знов вагалися, бо хлопці, довідавшись, поглузують, і так відмовлялися, аж врешті ніхто з охочих не остався.
Так було тому кілька років назад.
Але сього року склалося інакше.
Сього року захотілося бог зна чому самій Тетяні розвідатися про свою будучу долю. Товаришки і ровесниці, котрим вона заявила свою охоту поворожити на Івана
Купала вінками, мов лиш ждали поклику. Поклику найкращої та, на їх гадку, найвідважнішої дівчини, що, як впевняла, нічого не боялася: ні русалок ні вдень, ні вночі, ні сміху всіх хлопців у селі, а так просто хотіла. Хотіла побачити, куди попливе її вінок водою, куди покерують ним русалки. Тому запросила всіх товаришок і ровесниць на надвечеріє [27] Івана Купала над ріку оподалік трохи від млина.
І справді, вони сповнили її волю, набравши нараз і собі охоти поворожити вінками, погуляти ясною ніччю над берегом ріки, переспівати в гурті як змога найкращих співанок і приспособити собі ласку русалок, захованих на дні води...
Аж от настав врешті очікуваний вечір, а з ним і місяць вповні.
Завтра Івана Купала, а сьогоднішня ніч ясна, зориста, неначе умисне розцвілася, щоб молодим дівчатам зрадити [28] над річкою будучу долю і милого.
Мов гарні птахи, зібралися вони над берегом ріки, що, осяяна місячним світлом, виблискувалася приманчиво межи густо залісненою, вечором темною Чабаницею та білою дорогою, що бігла попри неї.
Неначе срібна широка струя, рухалася вода шумливо вперед і все вперед.
Але не на всіх місцях однаково.
Он там, де її ложисько на часок звужується, де з її дна висадилося каміння-велетень неповоротною формою, вона поважніє. Там, під тим камінням, що пригадує невеличку скалу, береже вона кілька місць, мов тайн своїх, місць проразливої глибини, над якими її поверхня то морщиться, то виром крутиться.
Морщачись і дрижачи якимось злорадним приманливим миготінням, вона старається все в тім місці безпощадно поглинути в себе, що появиться на поверхні.
Ніхто не переходить тих глибіней, таких супокійних на вид, а таких зрадливих своїм супокоєм, ніхто не пробував перепливати їх.
Вони не цікаві.
Супокоєм своїм не манять нікого до себе, а кого приманять на хвилину, той відвертається, збагнувши оком глибінь обіч камня-велетня, не журиться більше ним і йде. Тож і ріка на тім місці ніби опущена і ніхто не мутить там її супокою.
Не самі прибули дівчата над берег блискучої вночі ріки. Межи ними є й циганка Мавра. Пристроєна в якусь стару червону хустку, спущену недбало з голови, в срібне давнє намисто на шиї і на грудях, з розпатланим волоссям, вона проходжується між дівчатами, мов марево.
Розвеселена дівочим балаканням та дарунками, якими привабили її зі сховку поміж себе, виспівує вона якісь чудні монотонні пісні, на рідній, лиш їй зрозумілій мові, і чогось вдоволена.
Нині захопила її, очевидно, струя живого життя молодіжі, і вона ніби відмолодніла сього вечора з ними. Зрештою, вона найбільше через Тетяну тут. Тетяні захотілося над рікою поворожити, а се було для неї те саме, що її власне бажання. Тому вона весела.
Вона відповідає голосно на всі допити дівочі, що раді би заглянути хоч на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, і сміється весело.
Дівчата уставляються врешті по вподобі і волі кождої на обібраних місцях і співаючи, кидають з голови одна по другій пишні вінки з лентами, якими пристроїлися сього вечора, на блискучу воду — і ждуть.
Коли упав перший вінок на воду, почувся перший голос:
Гей, на Івана, гей, на Купала, гей, гей, гей!
Красна дівчина долі шукала, гей, гей, гей!
Цвітки збирала,віночок вила,
Долі водою його пустила.
Другий голос:
Поплинь, віночку, по блискучій хвилі;
Поплинь під хату, де живе милий.
Поплив віночок долі водою,
Серце дівчини забрав з собою.
Третій голос:
На заріночку змарнів поволі,
Не дав Купало дівчині долі.
Гей, на Івана, гей, на Купала
Дівча во північ зілля копала;
В північ копала, в північ варила,
А до схід сонця вже отруїла...
Відтак глядять всі дівчата на веселі хвилі, куди і як несуть вони вінки. Понесуть їх далеко чи близько? До милого чи до чужого? На якім місці берега спиняться? І тут же в сім селі? Чи, може, розірвуть їх дикою грою в дрібні кусні, не донісши цілими, де судьба призначила?..
Якийсь час глибока мовчанка. Дівчата стоять посхилювані на березі, дивляться, стережуть очима, ба чи не всім тілом, розколисані водою вінки — і лиш десь-не-десь повторюється півголосом:
Гей, на Івана, гей, на Купала
Красна дівчина долі шукала!
Цвітки збирала, віночок вила,
Долі водою його пустила.
Нараз крик і сміх.
Один вінок натрапив на бистрішу хвилю коло берега, і вона викинула його збиточне [29] на траву. Зо два інші, сплетені неміцно, розірвалися зараз з самого початку і розплилися поодинокими цвітами по всій ріці, мов роздробилися для всеї ріки, і хутко зникли з очей.
Лиш одна Тетяна мовчить, не дбає ні про кого, не цікавиться нічим.
Вона опинилася на березі коло спокійної глибини, означеної велетнями-каменями, і надумується. За нею поволіклася, мов друга її тінь, і ворожка-циганка.
Її обходить нині найбільше вінок Тетяни. Що станеться з ним? Куди понесе його ріка? Чи далі до красного Гриця в гори, чи на берег кине? Чи розірве на кусні, на сміх пустить? То її цікавить!
Тетяна не здіймає вінка з голови. Вагається. Передусім вона не хоче, щоб хто бачив, як кине його з голови, не хоче співати. Не хоче, щоб звертали увагу на неї, одним словом, не хоче нічого. Нічого, в чім захотіли би й інші брати участь.
Щось сама одніська хоче.
А нараз вже ніби й того не хоче.
Так стоїть і вагається.
Вагаючись, спиняється тим часом думками коло Гриця, питає себе:
"Звінчаються вони сеї осені, як заповідав їй він, чи будуть ще далі ждати?"
"Заки сніг упаде, будеш в моїй хаті", — казав він їй сам своїми устами, і вона йому вірить. Йому одному на всім світі. Вінок і вода не скажуть їй більше, як він сам. Він своїм голосом і своїми устами, якими цілував...
— Ти тут хочеш кидати вінок? — обзивається нараз за нею голос Маври і перебиває раптом лет її думок.
— Не тут! — відповідає знехотя молода дівчина і відвертається, немило вражена циганкою, що перебила їй думки.
— Не тут, доньцю, не тут, — підмовляє Мавра, — бо, ади, тут у воді вир, і він не дасть добре вінкові поплисти. Все буде ним в однім місці крутити. Іди трохи далі та кинь вінок, згадавши свого милого, чи поберетеся сеї осені, чи ні.
— Поберемося, поберемося! — відповідає Тетяна гордо і додає роздразнено: — Кину вінок, де схочу. — І з тими словами відступає від циганки на кілька кроків. Хотіла кинути вінок ніким не спостережена, сама одніська, тим часом Мавра не дає.
— Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! — каже примиряюче Мавра, та проте не рушається з місця. Се подразнило ще більше уперту вдачу дівчини, що не зносила над собою ніякої власті, і вона відступила від циганки дальше. Ще недалеко відступила, коли її нараз щось мов підтручує невидимою силою назад на те саме місце. Вона вернула і зняла з голови вінок. Далі — не створивши уст ні на одне слово, кинула вінок з усеї сили коло каменя в воду... Вінок заколисався сильно і, поплававши кілька хвилин кругом по тихій воді, почав, немов кермований невидимою силою з-під блискучої поверхні, сунутися ледве замітно вперед.
Не далеко.
Тетяна стояла на березі, похилившись, з очима широко створеними, і не рухалася ні на волосок. Ззаду за нею чигала вдвоє зігнена циганка.
Важка хвиля... мовчання...
— О! о! о! — скричала нараз Тетяна і простягла з переляком над водою руки. Саме до середини доплив її вінок, як тут захопив його вир. Крутив ним якусь хвилину на однім місці, грався. Коли нараз потягнуло його щось в глибінь, і Тетяна не побачила його більше.
Мовчки обернула вона своє побіліле лице до старої циганки, що й собі витріщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула поважно на дівчину.
(Продовження на наступній сторінці)