— Щоби бути досконалим, — відповів він, — треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб'є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні "ідеали", цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно [30] в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? — спитав Орядин. — Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії [31] бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці, і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні "вічної" правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продукування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної [32] епохи, — і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.
Він замовк і дивився на свою сигару, що тліла між пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесідою.
Задумана й уражена палкістю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Він, мабуть, відчув мій погляд. Звернувся живо до мене і, всміхаючись якось іронічно, сказав:
— Я, може, не повинен був об тім говорити?
— Чому? — спитала я спокійно.
— А тому, що... але ні, — поправився зараз, — з вами можу я об тім говорити, ви звертаєтесь самі на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвідчила мені провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не свідомі. З часом переконає вас власне положення у всім. — Трохи згодом сказав: — Родичів у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?
— Не маю.
— І не мали ніколи?
— Дитиною мала я бабуню...
Він засміявся тихо, однак так, що мені стало жалко, так жалко! Опісля глянув мені в очі, що мимовільно зайшли слізьми, і я бачила, що його ще перед хвилиною спокійне лице змінилося.
— Ми ступаємо одною дорогою, — сказав зміненим голосом і встав, мовби хотів над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас підійшла панна Марія з тіткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалився...
Високо на небі миготіли, блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались — далеко...
Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені...
Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.
— Хотів ще з вами попрощатися, — сказав і подав удруге руку.
* * *
— Ти говорила що з Орядином? — питала мене тітка під час повороту додому.
— Говорила.
— І що він за чоловік?
Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думаю, і я сказала лише, що він "поступовець" [33].
— Гай, гай! — загомоніла тітка. — Поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.
— І я мав честь говорити з ним, — обізвався вуйко з колючою іронією. — Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?
— Ха-ха! — сміявся стиха професор Лорден. — Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні [34] держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти [35]. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum [36] на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.
— Чую, що він соціаліст! — замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі оглянулася.
— Мене це зовсім не дивує, — відказав професор. — Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, напр., то саме відповідне medium [37] до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він "поступовець"? — звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.
— Кажу, пане професор.
Він засміявся знов, а тітка закашляла.
— Знаєш, Наталочко, — обізвався вуйко, — що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?
— Що, вуйку?
— Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони — духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!
— А що найприкріше в цілій справі, — докинув професор, — це те, що їх поступовання заразливе, мов чума!
— Справді, заразливе! — кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.
Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин окрик "справді заразливе" тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:
— Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чoкові "Stunden der Andacht" [38]. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть — чистить душу.
— Амінь! — шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.
— Коли собі бажаєте, — звернувся до мене, — то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.
— Дякую, — відповіла я, — але я тепер читаю Шекспіра.
— То я буду просити о ті книжки, пане професор! — кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.
— Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин із тим паничем. Не дурно і його дядько незадоволений з його, але він чесний собі чоловік, отже, мовчить, а може, й боїться! — замітив вуйко.
— Певна річ, що лише боїться, — підтвердила тітка. — Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер [39] подорожній запертий завсігди обережно!
— Ну, вже він впадає кожному в очі, — додав вуйко. — Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передусім про себе, а опісля про "народ". Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу, що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!
— Але ж, тату! — запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. — Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо — і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!
— Лено! — скрикнула тітка.
Але Лена вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка то, чим він є.
(Продовження на наступній сторінці)