— Я не можу. Не можу й на те згодитися, щоб ви закопалися задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!.. Мене неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!
Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила що мої слова не оставилися без впливу на його, що однак бореться чогось із собою.
— Подумайте, Орядин! — просила я його лагідно. Він усміхнувся слабо і поглянув десь далеко вперед себе.
— Те одно не давало мені ніколи супокою! — сказав врешті. — Той народ! Це правда, він страшно нещасливий, однак...
— І в його житті нема ще полудня!
— Нема полудня!.. — повторив звільна, протяжно. — Це дуже пригнітаюча гадка, однак ..
— Що ж однак? — спитала я живіше, приступаючи знов ближче до нього.
— Ми не здібні осягнути це полуднє. Ми не осягнемо його ніколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!..
Мене обгорнули розпука і жаль.
— Ви знеохочені до крайності, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так об нашій будучності думаєте!
— Не відмовляйте мені почуття гордості, бо я його маю!
— Так беріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотіли! Я знаю, знаю, що могли би!
Він усміхнувся і притиснув мою руку до уст.
— Це все гарно, що ви говорите, і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?
— Тепер ні, Орядин, я не можу! Впрочім, що вам із такого буденного щастя? Воно міриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кінець настане, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного життя!
— Попри мене минає тепер щастя, і я хочу його тепер спіймати! — сказав він, зворушений, і його очі засіяли.
— Це не є щастя! — відповіла я.
— Я відчуваю, що щастя.
— Ви відчуваєте лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що здається вам тепер щастям, щезло би; ми стоптали би його несвідомо, і нам не осталось би нічого... мені не осталось би нічого! — Ці послідні слова договорила я майже нечутно. Він мінився мені перед очима. Я бачила, як його гаряча натура брала над ним верх, як у нім варилося і як якісь гарячі, нетерпеливі, роздразнюючі думки рвалися йому на уста.
— Що ви говорите! — розсердився. — Скажіть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю вам більше, як вистарчав, може, колись!.. Ах, ви мене ніколи не любили!
— Я лиш вас любила!
— Так чому ж не хочете вийти за мене?
— Я не можу, Орядин, тепер ні, тепер ні!
Він поблід.
— Оце мене й лютить, що тепер ні! — сказав.
— Може, колись пізніше! — благала я, шукаючи його зворушеного погляду, що блукав десь неспокійно наді мною. Я терпіла разом із ним у тій хвилі, однак чула виразно, що не смію піддатися його благанню задля себе і задля його самого, задля його будучності, що запропастилась би в простім, його вдачі цілком невідповіднім занятті, котре не ситило би його духу, не давало би відповідного корму ні його, ні моїй душі.
— Що значить колись? — спитав він бурливо. — Я не вірю в ніякі "колись", це чули ви прецінь від мене! Я вас тепер хочу, як стоїте ось тут переді мною, з вашим теперішнім чуттям, із теперішнім знанням, із теперішньою красою. Я вас тепер люблю.
— Коли б ви мене зрозуміли, Орядин! — промовила я, піднімаючи як у розпуці руки до нього. — Я не так думала! О боже мій, як це вам сказати? Ми змінилися обоє тоді, коли не належали до себе, і мусили би знов змінитися, щоб могли собі наново і навіки належати!
— Я це бачу. На вашу думку, я себе "сплямив", відбився з дороги чесної, з дороги "вищого чоловіка", а тим часом ви... скажіть мені одверто, — перебив себе дрижачим голосом, — я вам не вистарчаю, не правда ж?
Це була важка хвиля. Я чула, як мені зникла вся кров із лиця, як його жаркі очі впилися в мене і, дожидаючи нервово відповіді, вичитували із спущених очей і зі зворушення цілої моєї істоти те, що уста не могли ніяк вимовити.
— Наталко, погляньте на мене!
Я не могла.
— Лише раз, однісінький раз, щоб вичитав свою долю! — Його голос краяв моє серце, і я затисла зуби. Несмілим, розгорілим, переляканим поглядом окинула я його гарне, тепер аж побіліле обличчя і, стрінувшись із його жаркими, великими, в тій хвилі аж страшними очима, спустила зараз очі в землю.
— Ну, як же? — спитав зміненим від зворушення голосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долоні. Мені здавалося, що мене доторкнулося розпалене залізо, а не його руки, котрі я так любила, которим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах ніжно-зручно під час гри на скрипці, і я відтягнула, мов зелектризована, руки від його. Цього одного руху було йому, мабуть, доволі, щоб його роздразнити ще більше, бо, не ожидаючи довше моєї відповіді, обізвався наново: — Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може, ваших думок? Ви хотіли би мене мати інакше "спрепарованого", а то більше на ваш лад, після вашої жадоби краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам задрібнодухий, замалогордий, забуденний, заслабосильний до "боротьби проти буденщини", з котрою ви не годитеся, — не правда ж?.. Тому ви тепер не хочете мене!
— Тепер ні, тепер ні! — шепотіла я за ним у несказаннім зворушенні, не підводячи ще завсігди до його очей.
Він відгорнув бистрим рухом волосся з чола і розсміявся добре мені знаним лиховісним сміхом.
— Знаєте, що? — сказав. — Зробіть мені ту ласку і скажіть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!
Я підняла голову і глянула на його довгим щирим поглядом.
— Я нікого не любила, Орядин, крім вас, нікого іншого в світі. Коли те, що живе тепер у моїм серці, можна назвати любов'ю до мужчини, то на ту любов маєте ви одні право, однак мої чувства належать ще й до якогось іншого світу, світу, котрого я ще не знаю, лише існування його відчуваю, про нього мрію. Описати вам його докладно я не в силі, але бажаю його пізнати і в нім жити. Коли б це навіть мав бути світ терпіння, то я й на нього згоджуся!
Це цікаво! — сказав він. — Я переконуюся, що у вас нема розуміння для дійсності. Когось любити і не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе і інших, цього я не розумію. Куди горнуться ваші думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в житті? Оце ненаситне щось у вас — оце ненавиджу я у вас, задавив би те одним рухом, щоб не виступало більше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоб замовкло навіки і піддалося звичайним життєвим законам! Всі прочі ваші закиди проти цього — то дитинство!
Я дивилася на нього широко створеними очима.
— Як ви казали, Орядин, що в мене нема "змислу для дійсності"?
— Нема, ані одної іскорки нема!
— То я була б вам у житті лише тягарем, і ми не годились би ані в наших бажаннях, ані в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розійтися!
— Тіштеся!
— Я не тішуся. Мені жаль, що ви мене не розумієте; я хочу ще жити іншим життям, як досі. Ні, ви не розумієте того, хто хоче бути цілковито чоловіком. Коли раз освободжуся від усього того, що пригнітало і путало мене тут, тоді стане для мене кождий день — днем празничним. Я вже тепер відчуваю розкіш такого життя!
— Ага! Життя товаришки старої дами! — закинув злобно і викривив згірдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише колись-не-колись кидав на мене поглядом лютим і насмішливим, мовби хотів мене бити.
— Вам це, може, смішно, — відповіла я, зранена глибоко гостротою його глуму, — однак у моїй душі намулилося стільки, наболіло так, що чую, що виздоровію і подужаю зовсім, коли вирвуся раз із цієї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи ні, не знаю, але нехай поживу хоч короткий час після своєї вдачі! Нехай не корчуся, не таюся із своїми думками, не чую день у день, що я тягар, — а вже те само вигладить мій ум, спростує мою похилену гордість, осмілить мою силу і збудить довір'я до себе самої!
— Коли так, то я буденного щастя не зазнаю! — закинув знов.
— Не кажіть так, я лиш не хочу взагалі так скоро якого-небудь "закінчення" в своїм молодім житті. В мене ще так далеко до "полудня"; нехай натішуся красою життя!
Він розсміявся.
— Вищий чоловік ще не найшовся, — сказав і глянув на мене згірдливо.
— Я не ожидаю його і не йду його шукати, хоч я переконана, що він з'явиться і між нами. Не всі перестали вірити в будучність і не в усіх завмерла віра в великість людської вдачі, — він надійде!
— Тоді й виб'є година вашого щастя!
— Тоді виб'є година "полудня" для нашого народу.
(Продовження на наступній сторінці)