— Мабуть, не міг, вуєчку! — сказала я тихо.
— Бо фантаст! Бо напоївся іншими ідеями!
— Вуйку, його погляди про те все не суть, наскільки я їх пізнала, як ви не раз казали: хоробливі.
— Не хоробливі! То не доказує ще нічого. Але замість того я спитаю тебе, що поможе думання і старання одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловік буде умний і розсудливий скільки хоче, але коли він цієї філософії не вміє приноровити до життя, то ця філософія неправедна. Вона навіть шкідлива, мутить талановиті уми і викликує хоробливий настрій. Ти також так, як і він, перенята тим духом "будуччини": бажаєте чогось, а самі не знаєте чого. Горе тому, хто більше жадає, ніж сам в силі дати; хто будить голод, а не заспокоює його. Що задумує такий Орядин або йому подібні? Яка в них провідна думка? Хотять долю народу поліпшити, усунути хиби суспільності? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чім зачепився він один, заки зайшов він до мети? Яка сила його характеру й яка в його мораль? Такі вони всі, оті модні філософи і реформатори, що не хотять узнавати долі й недолі — і то, що всі однаково не можуть жити і не будуть жити! Така моя думка, а мені здається, що й думка більшості.
— Я думаю інакше, вуйку! Мені здається, що обов'язок кожного чоловіка є противитися тому, що показалося неправим і погубним, а зате приймати те, що подає здібний ум. Допровадити оту упряму "більшість" до пізнання правди й обов'язків. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча і занадто принадна, щоб їм мало що не всі не корилися, хоч душа його — то самолюбство. Хотівши йому вічно коритись, ми не вийшли би ніколи з темряви і з брехні!
— Так Орядин каже?
— Може, і він каже.
— І ти віриш в те?
— Вірю. Так само, як в існування "ідеальних вимог" життя.
Він помовчав хвилину.
— У кождого свої думки, — сказав опісля з притиском. — Я тобі бажаю щастя, щиро бажаю тобі його, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти літаєш занадто високо думками, а ліпше було би держатися землі і йти давнім убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в житті, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла, замість моралі добра, моралі зла в серце.
Замовк і піднявся з місця.
І я замовкла та поволіклась за ним у хату.
Побачившись наостанку сама в своїй кімнаті, я кинулась безмовно на постіль. О, ні, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. "Зломився, зломився!" — була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пірнути в бруд і погань?
Лучче вмерти...
* * *
Неустанно дзвенить мені в ушах початок так званої Моndscheinsonate [51] Бетховена, неустанно дзвенить. У тієї сонати цілком така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як і місячна ніч перенята чимсь демонічним, от як хоч би й моя душа тепер!
Справді, в мені прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не вагалась сказати вголос: "Ліпша смерть, ніж життя, опутане неміччю і брудом". І я вірю в це. Хто знає, може б, я була в силі подати йому і пістоль, коли б зажадав того від мене?
Але, може, він іншим стане? Ліпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи, може, стане буденним чоловіком? Іменно буденним чоловіком. Так воно й буде. Час все затре і все буде добре.
Ух! що це за добро, на, котрім лише час затре бруд!
Ні, моє серце відвернулося від його. Брудом своїм завдав мені такого болю, якби вмер; однак смерть має в собі щось помиряючого, коли не дразнить і розриває душу. І чому не вмер уже радше!
Чим більше думаю над ним, тим більше нездужаю. Я цілком утомлена. Всі мої думки впились у його поступування супроти себе і других, і висновки їх нищать мене. Чому знеславився! ах! і чому упадає тепер передо мною!
Та що! Він бив мене тими своїми вчинками. Це ж кінець нашої історії. Тихий, беззвучний, відчутний кінець.
І чому піддався тій брудній силі, споганив себе безсильністю; чому забув, що я — його царівна?
Якась ненависть прокидається хвилями в мені проти нього... Чи справді проти нього, чи проти немочі? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке почуття, якби він перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звір...
IV
(Геть-геть пізніше).
У нас знов перебуває професор Лорден. Він повдовів. І то вже давно повдовів. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще нижчі від його нехай не критикують його. Найліпше про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нім перемогла його гаряча натура.
Завтра Лорден від'їжджає.
Чого він слідить неустанно за мною своїми хитрими блискучими очима? І все "Лореляй" і "Лореляй" прозиває мене, а на самоті, мов на глум, каже мені, що я гарна!
* * *
(Знов пізніше).
Цього вечора прикликала мене тітка до себе. Мала щось сказати. Я пішла.
Вона сиділа коло столу і держала якийсь лист у руці. Видалася мені чомусь прибитою.
— Що вам, тіточко? — спитала я, занепокоєна. — Може, сталося з вами що немиле? Чи, може, одержали яку лиху вістку від Лени або від братів?
Вона усміхнулася насилу.
— Ні, — відповіла. — Нічого такого нема. Цим разом... то єсть, нині йде про... тебе.
— Про мене?
— Так! Подумай собі лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!
— Зі мною!.. — І усміхнувшись якимсь безвиразним усміхом, дивилась я на неї широко отвертими очима. — Лорден, тіточко?
— Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого іншого? (Посліднє слово вимовила з притиском, і її очі вп'ялися ще гостріше в мене).
Я глянула на неї.
— Про нікого я не думала, а про це вже ніколи.
— Ну, бачиш, не одно діється несподівано. І я цього не надіялася. Ніколи в світі не надіялася цього. Лист прибув ще нині зранку, але я... я... не мала часу з тобою говорити об тім. Він просить о скору відповідь. Впрочім, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розуміється само собою!
При її послідніх словах обгорнуло мене несказанно гірке чуття, але заразом з тим піднялася вся гордість моєї істоти. Я чула, як в мене очі заіскрилися.
— А коли я цього не вчиню?
У тітки очі замиготіли.
— Як?
— Тіточко, я не хочу за його йти!
— Ти не підеш за його?
— Я, тітко, я... я не піду за його!
— І вільно спитати, чому?
— Я не хочу його! Тіточко — я за його? Я не можу!
— Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? — Вона сказала це з холодним усміхом і зовсім спокійно. — Ну, щодо того, то він твоєї любові і не жадний...
— Так?
— Так, моя кохана! Він вправді пише, що бажає для своєї хатини "голубки-господині", але це, розуміється, лиш гарна фраза. Певна річ, він, чоловік старший і статечний, не буде мріяти вже про любов. Це й не личило би йому. Він подає замість любові щось ліпше і щось таке, що може дівоче серце наповнити дійсною вдячністю. Він подає бідній сироті хліба, гарне становисько, поважання і значення. А ти? Застановися лише, що таке ти? Що внесеш ти йому в дім? Коли ти на це сама не прийдеш, чого я при твоїй зарозумілості і надіюся, то я тобі сама скажу.
— Лишіть, тіточко, не кажіть! Я сама знаю. Я — то величезний нуль, котрий, крім кількох срібних ложечок, не внесе йому нічого більше в дім. Але я вам щось іншого скажу, тітко. Я не каліка, щоби без любові приймати дарунки ласки. Тому нехай він обглянеться завчасу за іншою голубкою. Він мені не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!
— Так? Навіть і не поважаєш? — почувся нараз голос вуйка десь за моїми плечима, і він з'явився в цій хвилі в кімнаті. — Ти думаєш, що коли чоловік не цілком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дівчини, як комедіант, так його через те годі вже й поважати, і через те він не здатний на мужа? А на мою думку, то саме він, Лорден, відповідний для тебе муж. Він чоловік немолодий... з дозрілими пересвідченнями, з досвідом, розважний... може, йому вдалося б твій звихнений ум повести на рівну дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жінку, як бог приказав. Нам це, на жаль, не вдалося!
— Впрочім, — перебила тітка скоро, — впрочім, на кого ти думаєш ждати? Я не відповіла зараз.
— На кого іншого або й на нікого! — відповіла я опісля.
— Знамените! — кликнув вуйко і почав зворушений ходити по світлиці.
— Я рада би знати, хто той інший? — обізвалася знов тітка. — Коли б лише хутко з'явився! Твій час дорогий, Наталко, і може, на мою думку, лиш тепер хосен [52] принести. Послідній рік лишив на тобі якісь сліди; ти — даруй вже за мою одвертість — схудла й споганіла!
Я усміхнулася і відвернулася до вікна, що було відчинене.
Надворі стояла тепла осінь.
На небі блистіли незлічимі зорі, а з-за темно-синявих гір виринав місяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Мені здавалося, що спокій, який розлягся в природі, перейде і на мене, вплине на мою в тій хвилі сильно зворушену душу.
(Продовження на наступній сторінці)