— Видко, тобі життя — сонце.
— Ну,— кажу,— сонце не сонце, але і не смуток.
Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь хатою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п'ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви оце чи ні? Тогди наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.
Пан Куба вже йому розповідав за мене.
Казав: "Візьмеш її за жінку, буде тебе довіку тримати; дівка як блискавиця, буде вам добре в мене". Іншим разом клептав йому знов голову: "Візьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!"
І він вибрався.
Забрав з собою одного товариша, що вже був перед сим у Гаврісана та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої...
Я була саме тогди на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш — він сам лишився у Гаврісана в селі — станув надолині і загримів: "Параско, гей-й!" — аж луна прокинулася лісом.
— Гей! — кричу назад.
— Ходи-ста!
— Чого вам мене?
— Дай вогню до люльки!
— А ваш кремінь де?
— Загубив...
— А мій у воду упав!
Він закляв надолині, а я розсміялася.
— Не йдеш?
— Вам вогню треба?
— Подаш в хаті. По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!
"Зачарувало б тобі язик за твою новину! — гадаю собі, та й з тим і стуманіла.— Прийшов! Що з того має бути?"
Відтак не знала, як збігла вдолину.
Знаю лиш того, що загубила свою люльку, що мені її сам пан Куба дарував — так мені щось світ завернуло. Встидно мені так, що — ей боже! Ну, але йду. Входжу в хату, а він сидить, де лавки зв'язуються! Як я то увиділа, по мені мороз пробіг. Се-бо так, що як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогди йому її вже ніхто не відіб'є. Тогди я по хаті ходила, як по коліна в землі.
І не виджу, який він. Чи старий, чи молодий, чи файний, чи поганий! Щось мені очі заступило... чудно мені так — смерть...
А він їсть мене очима. І наперся він, щоб я з ним ішла. Іти, та й іти, та й іти! Вже і з Гаврісаном говорив, і з Гаврісанихою, вже розревівся в граждах і волох-чабанисько, що з ним билася, але всім він сам сказав, що по мене прийшов, лише жде, щоб я йшла.
І пішла я — вірите чи ні?
— І на яке ти йдеш? — питає Гаврісаниха.
— На боже,— кажу їй.
— Ходить, як година по людях! — каже Гаврісан, що нерадо пускав мене від себе.— То тут, то там, не загріває місця нігде!
— Загрію місце там, де мені захочеться, кому що до мене? — кажу.
— А як трафиш зле?
— Не трафлю зле. Голови в бесагах не ношу, щоб не знала, що роблю. Не злюблю, верну назад.
— Вже ліпше брати Ілію (чабаниська того)! — сварить Гаврісаниха.— Хоч парубок, як медвідь, та й здатний до всього, а то — бойко!
— Або я йду за нього? — кажу їй.— От — іду!
Гаврісан сплюнув.
— Тьфу! — каже.— Дівка здуріла.
— І не страшно тобі, мой?
— Чого? Світ божий, а не його.
Не страшно мені. "Чому не йти? — гадаю собі.— Піду та й подивлюся на дудяну, [11] і так ще там не була. Там сидить пан Куба. Може, дасть другу люльку; а тютюну певно що дасть! А у нього не лишуся, як не схочу". А він щохвилі питає: "Ідеш вже, Параско? Ходи, роботу покинув".
І пішли ми.
Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що — ей боже! Дивлюся на гору — і не забуду його.
Стоїть медведисько з чорним патлатим волоссям своїм, округ нього вівці білі й чорні дрібніють з трави... стоїть сам-один та й плаче в трембіту... Грав, доки нас видів, а як зійшли з його очей, як погнав голосом по-через гори— "у-х!..", аже в серці відбилося. Тільки і виділа я його.
— Що се? — питає Юрій та й дивиться боком.
— Се чабан за Параскою! — каже його товариш. — Злюбив її.
— Чому ж ти за нього не пішла? — звернувся відтак хутко до мене, а на Юрія кривить лицем.
— Банно вам? — кажу.
— Ящірко!..
— Не мала волі до нього!
І йшли ми.
Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо... вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все — привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити,— кажуть: "Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад..." А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. "Гай, гай! — погадала.— А я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!" — І запам'ятала собі добре, куди мене вели...
Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.
— Так ми не йдемо до пана Куби? — питаю.
— Чого до нього? Ти гадаєш,— каже він,— я привів тебе для пана Куби? Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!
— А мені що за нього журитися? — відповідаю та й лиш згадала люльку... був би дав!
Відтак каже:
— Тепер ми вже дома. Газдуй здорова! Вари їсти! — І дав яєць, і масла, і молока.
"Не діждеш ти сього, аби я тобі їсти варила!" — гадаю собі, а відтак встала, розгорнулася та й зварила.
При вечері нас лиш двоє. Далі ні живої душі, ні пса, ні кота, ні курки. Їда мені в рот не йде, встидно мені так, що... ей боже!
Їла, а на нього так якби й не дивилася. При вечері каже він мені, що бог вигадав пару!
Я мовчу. Най буде і так; що мені до того?
Відтак полягали спати.
Він казав, що трудний, а я — ну, щоправда, тяжка та й довга була ся ніч для мене! Снилася Гаврісаниха, що сварила заєдно: "На яке ти ідеш?" А відтак чабан снився, що стояв самий на горі під лісом між вівцями білими і чорними і плакав в трембіту... а по тому, що намагався отворити кулак та й давив до землі...
Рано мов не та встала.
Рано прийшов його брат, і родина, і кумпани [12] — ціла кумпанія.
Його брат побачив мене і сказав лиш оце слово: "Добре ти зробив, Юрій, що привів оцю дівчину!" Всі прочі обступили мене і намовляли іти за нього. Одна ґаздиня, що таки добре зналася з ним, не мовлячи до вас, прибрана в намиста і срібні дукачі на шиї, в білісінький рушник, з кучерями на чолі, говорила раз по раз: "Іди за Юрія, будем жити, як сестри".
Я лиш сказала: "Без церкви не буду з ним жити", лиш то, а він вже за шапку та й до панотця пішов. Він пішов, а я ходжу по хаті та й понадвірку і гадаю: "Утікати, варе, чи йти за нього? Гаврісан прийме, бо я в нього права рука до товару; але там чабан... скаже погане слово, соромно буде, встидно... вже таки лишуся. Та й чому і не лишитися? Не з своєї голови прийшла я тут; се подійка судільниць... Та й воно-таки і не зле тут. Хата є, гроші є, корова є, а села дівочого нема!"
Так розгадувала я собі, та й пішла.
На весілля прилагодила все файно: м'яса, цілого барана, голубців, відро горілки, все, що треба, а сама пішла до шлюбу. Ішла я до шлюбу, як по коліна в землі, чому? — не знаю.
Приходимо з шлюбу, а горшки порожні!
Кумпанія все з'їла! Тота, що дома лишилася, з'їла, а може, і покрала; бог святий її знає. А я закотила рукави і справила другий обід, і аж отогди було все добре.
І прожила я з Юрієм сімнадцять років. Добрий був чоловік: не бив мене ніколи. Лиш останні три роки було мені тяжко. Пив, а роботу ненавидів. Як спорню роботу, то спорнена, а як ні, то ні. Відтак помер. Оцю хатчину, що її тепер маю, ми обоє запрацювали. Та й добре, що є.
Замовкла і витрясла попіл з люльки.
— Тепер ви так самі, Параско,— заговорила пані по довшій мовчанці.
— Та сама.— І здвигнула байдужно плечима.
— І не скучно вам, от так завсігди самій сидіти?
— Не скучно. Роблю роботу в хаті, понадвірку, курю — і не скучно мені ніколи. Ей, де скучно! — додала так, якби собі глузувала з чогось.
— А взимі?
— Та й взимі так. Ходжу по дрова, пряду, деру пір'я. Маю карти і ворожу... все в неділю по обіді ворожу; а не раз і ввечері, як є час.
— Хто вас навчив ворожити?
— Сама. Сиджу сама та й гадаю про одно і друге; дещо каже мені сон, дещо вгадую сама з себе, і добре мені з тим. Коби не дрова, не знала би я, що біда; лиш за них мені тяжко. Гірко носити!
Вона мала звихнену ногу і ходячи куляла.
— З чого у вас нога слаба. Параско?..— спитала пані, розцікавлена оповіданням гуцулки.
Вона зморщила на одну хвилю чоло.
— Та се той проклятий винен,— сказала, не підносячи понурого погляду.
— Хто?
— Таже Малинин син і моя сестра...
— Та як же так, Параско?
— Та так.
(Продовження на наступній сторінці)