— Що значить, мамо, ваше: вона? А по-друге, про женячку мені ані не сниться! Ще б чого не бракувало, щоб то мою жінку не я, а родичі, взглядно ви, мамо, удержували! Я доперва два-три роки як служу, тож про женячку думати не можу. Чим жінку утримаю? Отже, куди загонюєтеся ви з нею? Чим тота дівчина така велика в очах? Дали б спокій такій бесіді, мамо, був би я вам далеко вдячніший.
— Моє вона, Богдане, — обізвалася вона наново, — це те, що дівчина з таким диким, чи як то по-модному висловлюються, "поступовим" вихованням не найшла би відповідного місця в нашій хаті, де все діється по традиціях стародавніх добрих ґаздинь, де заховуються старі, давні обичаї, хороняться народні святощі... а нараз між усе те в опокій моєї поважної, взірцевої хати донька урядовця, емансипантка!.. Маєш! Сам скажи. З одної сторони, вона собі голову наукою забиває, а другим боком... і хлопцям рада. Кого ти поставиш коло себе, беручи її за жінку? Що вона? Чи то яка репрезентація? Вправді, Обринські — гербові, але що з їх герба без маєтку? Не українцям бавитися в герби, як іншим народам, їм що інше треба. Вже би вся моя фамілія, а то сама священичеська, добре за голову вхопилася, дізнавшись, що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож видиш, сину, — додала лагідніше, побачивши, що я ані словом не перебиваю її, — спам'ятайся, поки заженешся. Більшого добра, як його твоя мати тобі бажає, не придумає для тебе ніхто.
— Дякую вам, мамо! — відповів я їй спокійно, між тим коли в моїй груді щось аж варилося. — А щодо того, що Обринська дівчина з диким вихованням і, на вашу думку, хоч до науки хапається, а з другої сторони і мужчинам рада, то ви помиляєтеся! Вона дика, мамо, але дика, як і вони всі ті Обринські, вздержливі, амбітні. А щодо другої точки, що вона рада мужчинам, то ви ще більше помиляєтеся. Коли ви це бачили, завважали? — спитав я і тут же нервово розсміявся.
Спитайтеся мене, мамо, яка вона дійсно, ота, по-вашому, така Маня,, а я вам скажу. О, матері, матері! — кликнув я гірко. — Хто б годен вам догодити! які ви добрі, а які страшні й самолюбні! Хто б своє щастя у ваші руки уклав! Однак я знаю, — Додав я відтак, — що найбільше паде на вагу в оцінці цеї молодої дівчини, це все ж таки те, мамо, що вона без маєтку.
Та дарма, мамо, в тім дівчина не винна. Так невинна, як і в тім, що ось я зірвав ці білі цвіти.
— То ти легковажиш мої слова, сину? — спитала і глянула на мене з жалісливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем і не все хотів піддаватися її приказам.
— Я не те, щоб легковажив, мамо, — сказав я спокійно, — але просто ви уроїли собі щось, що навіть ще і в мені не сформулювалося. Ані разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навіть не сказав вам, чи люблю її...
Вона всміхнулася й махнула рукою.
— Такі справи починаються цвітами, кінчаються женячкою, — сказала. — А ти знаєш, сину, що стільки всього мого щастя, що ти і твоя доля. Я несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, — докинула тихше, неначе за її словами крилося ще щось більше за те, що вже одверто заявила, — твердого, що... якби не він у мене, Богдане, ми б сьогодні не були заможними, а цілком убогими, незначними людьми. Багато перебула, боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що є.
— Я знаю, мамо, — відповів я. — Я знаю, а з тим запевняю вас, що ніколи не буду невдячний проти вас. Одначе...
— Одначе... женитись... будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання твоєї матері? Правда? — настоювала на своїм.
— Як буду коли женитися, мамо, — відповів я, усміхаючись, — з Манею чи іншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мій, женячися, для себе женився. Більше не можу нині сказати й прирікати, бо нічого й сам не знаю. А тепер не журіться бог зна якими видіннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Здається, я лиш один у вас, мамо, — додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю її неабияк.
— Один, синку мій... один... — сказала вона і, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши ні слова, притиснув її руку так само до своїх уст. — Не дивуйся моїм словам, сину, — додала, ніби шукаючи помирення за свої слова. Мені серце само не дає супокою. Все щось віщує про тебе... і ту дівчину; тому я так, сину, іноді і вночі, як не можу вснути, боюсь і мучуся різними гадками про тебе. Кілька разів уже й самій пані Обринській, хоч і як її люблю й шаную, ба самій дівчині от так у балачці через штахети ніби жартом натякала, що ніколи не дозволю, щоб мій син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! І здається, вони мене добре порозуміли, бо від того часу щось між нас мов уступило, хоча... я проти старої, дійсно, нічого не маю і люблю й шаную наскрізь, як добру й
чесну людину.
Я прокинувсь мов вколений, і витріщився на неї.
— Мамо! — кликнув з жахом. — Ви справді могли щось подібне пані Обринській, тій так високо поважаній жінці, і її доньці натякати?
— Ти в мене один, сину, а більше мене ніщо не обходить, — відповіла. — Зрештою, — додала, — ти чого так перелякався? Чи, справді, лише тому, що я мудрій матері дала до пізнання, щоб свою доньку ліпше берегла, а їй, щоб собі непотрібних речей у голову не брала. Не бійся! Я ліпше знаюсь на жіночій тактиці, як ти! Не один попався за те, що був добрий і чесний. І щоб дівочі уроєння не розбивати, запхав голову в ярмо, і лиш тоді отверезився, як було запізно. Чи треба й тобі подібної долі? Я тебе не віддам з-під свого надзору так легко, як думаєш. Будь ти собі і який повнолітній мужчина, з того всього я сміюся. Ти передусім моя одніська дитина, одинокий мій син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозуміла, а дівчина... не менше.
Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипіти проти матері, котрої любов становила моє буття-щастя, а заразом мене, як от і в цій хвилі, просто тероризувала. Свідомість, що моя мати могла таку жінку, як паню Обринську, і враз з нею і її непорочну пташину своїми натяками обидити, відбирала мені рівновагу. Я пірвав за капелюх і звернувся до дверей.
— Куди, Богдане? — спитала мати, мов сказала "стій!", а був у неї голос напрочуд гарний і владіючий. Я станув.
— До них, — відповів я з твердим супокоєм.
— Пощо? — спитала мати. — Оправдати твою матір? Залиши це. Я свого слова не відкличу... як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, — додала гірко.
— Що сказали вони'? — спитав я вмісто всього.
— Ніщо. Обринська не відповіла ані словечком, а молода... оскільки собі пригадую, закривши лице обома руками, незамітно зникла. Але що ані одна, ані друга, особливо молода, нe взяла собі моїх слів надто до серця, свідчить факт, що в кілька тижнів пізніше бачила я, як та сама, по-твойому, "дика, як і всі Обринські", вилетіла ранесенько в ліс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладці, щоб він, син мій, котрого амбіцію змалку я виховувала понад усе, взяв її в обійми і...
— Мамо, ані слова більше!.. Вона розсміялася.
— Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш?
— О, мамо, ви страшні!
— Я те бачила. На свої очі бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лізу, щоб звідти надзирати за пастухом, чи він, ведучи худобу на пашу, поїть її при ріці. Отже, те, що бачила своїми очима, тебе й її, не зміню. А тепер іди й стережись, бо, як бачиш, у мене очі одверті...
І справді я пішов. Пішов на те, щоб кілька хвиль пізніше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усміхнутися гірко.
О, матері! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна...
* * *
Що вона подумала?
Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так далеко від того — "ловити" мужчин.
"Мужчин, — заговорило щось голосно в моїх грудях, і нараз я підняв голову. — Чи справді мав я право обурюватись на свою матір? Чи не залежало їй на їх ласці? — спитав я себе. — А лист до старого вченого?" І я відчув у тій хвилі... (о, нічого іншого в тій хвилі, читачу) як... зависть... Погану, грубу зависть.
Ані не бачила вона його, ані не знав він її, а вона, молода, напівдитина ще, освідчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала... І майже не тямлячись, я розреготався, а далі станув і рішився. Тепер піду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути в ті очі, що з виразу молоді, дитинні, уміють так добре ховати за собою тайни. Піду. Мушу бачити, як виглядає вона, відколи почула від моєї матері, щоб не роїла собі на мене "надії".
І забравши свої цвіти, я пішов до них.
* * *
Пішов просто в сад.
У них у саду гарно й тихо.
Я пішов алеєю, що вела до павільйону.
Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати.
Дійшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос:
— Па-не Олесь!
Зчудовано підняв я голову й побачив на одній високій груші старшого трохи від Нестора його брата Василька, котрий, засівши на одній галузі без сурдутини й босоногий, заїдав грушки й оглядав цілий город.
— Ти що там, хлопче? — спитав я, усміхаючись, і доторкнувся капелюха.
— Я дивлюсь на світ і їм груші! — відкликнув дзвінко-весело.
(Продовження на наступній сторінці)