Коли ввійшов я, співучі на хвильку перервали, але, на мою просьбу не переставати, співали дальше. Маня стояла оперта на фортеп'яні й виглядала блідо, а може бути, це видалося мені лише тому, що була одягнена в темному вбранні, що підносило її звичайно білу й ніжну краску лиця ще більше. Коли я приступив до фортеп'яна, її очі були перші, що привітали мене. Привітали гарним вогким блиском — і сховались. Без слова подала мені руку й указала так само рухом, щоб сів я коло її брата, що, одягнений в чорнім строю [77], 'виглядав дуже поважно й святочно. Тепер, опершися в однім куті софи, опустив голову на руки й глядів неповорушно на співучу дівчину. В неї був гарний голос, і обоє з німцем доктором співали на німецькій мові дует Рубінштейна "Suleika" [78]. Оба голоси, мов з природи дібрані до себе, переливались так гармонійно й шовково в одно, що всі ми, присутні, під враженням співу повмовкали з очарування. При словах просьби в пісні "Bleibe, bleibe mir gewo-gen..." [79] я поглянув, мов ведений внутрішнім наказом, на молодого свого приятеля, і на вид його лиця я споважнів. Ніколи не бачив я більше одухотвореного лиця, як у цій хвилі лице цього молодого чоловіка. Незвичайний блиск його очей просто чудував мене. Так міг дивитись чоловік, котрого душа понеслася в іншу країну, зіллявшись з музикою в одно, повертаючи хіба на те між смертних, щоб, з'єднана з прегарними словами пісні, спинитись коло дорогої дівчини й пестити її. "Ich gehore zu dem Stamme,welche sterben, wenn sie lieben..." [80], пригадалися мені його поважні, щойно недавно заявлені слова з одної пісні того самого композитора, котрого чудовій композиції прислухувалися ми й тепер... О, як дуже любив він, мабуть, оцю співучу в цій хвилі свою "Зюлейку", і як же дивувався я йому! Вона була гарна-прегарна в своїм роді (хоч і дехто не знаходив її такою), хоч і тяжко було й окреслити душевну суть тієї дівчини. Одначе ціла істота її, як і поверховність, мали свій окремий смисл. Була чим-то небуденна й повна чарівної сили. Але я, самий — чи був я спокійніший у тій хвилі? Ні! Противниця моя, оперта там коло фортеп’яна, недалеко світла, — що посідала ті самі очі, що її брат біля мене, всміхалася тим самим пориваючим усміхом, як і він, що не давав моїй душі вдень і вночі супокою, чи не була вона мотором і мого в тій хвилі сильного внутрішнього зворушення? Я не відвертав очей від неї, а коли наші погляди стрінулися одного разу несподівано, вона, мов порушена в душі вогнем мого нутра, відступила нечутно від співучих і подалася та'к само до кімнати цвітів, у котрій свого часу, по кризі матері, ми вели гарячу боротьбу, і вона передала мені нещасний документ свого довгу. По кількох хвилях спів скінчився, всі вернули до старших, а я один пішов до цвітучої кімнати за дівчиною.
— Добрий вечір, панно Маню! — сказав я півголосом, вітаючись ще раз. — Я не бачив вас більше чи не три дні. Але ви бліді.
— Я змерзла, — відповіла вона й підняла плечі догори, мов у тій хвилі перебігла нею дрож.
— Від чого?
— Від музики, — відповіла й уникала мого погляду. — Нестор і я, ми все мерзнемо від гарної музики. О! — додала з одушевленням. — Наталя співає чудово, саме як душа вимагає. Вона володіє своїм голосом, як чаром своєї істоти. Я не дивуюсь, — додала шепотом і оглянулась боязко, хоч у кімнаті не було, окрім нас, нікого, — що Нестор її так безгранично любить. Я також її люблю.
— За спів? — спитав я. Вона всміхнулася.
— Я не знаю. Може, й за спів. Але в кожнім разі найбільше за саму силу її особистості. Здається, і брат мій підляг тій самій потузі. А я, хоч женщина, також її поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на неї, я чую, як підлягаю їй. Рідко коли можу їй щось відмовити.
— Не дивіться на неї, — просив я. — Оця дівчина має для мене, мужика, щось небезпечне в своїй істоті, дарма що доказати це фактами неможливо, її усміх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-німецьки "bizarr" [81], вражає іноді мою просту душу боляче. Не піддавайтесь їй надто.
Вона здвигнула плечима.
— Ви бачите примари в ясний день, пане Олесь... — сказала вона. — Наталю знаю я не віднині. Вона добра й гарна людина, лиш у деяких хвилях неясна мені й зачинена.
— _ Може, й бачу я примари, панно Маню... Але часом мені так хочеться взяти вас і вашого брата під свою мужицьку опіку перед нею, що це б, може, вас і зчудувало. Одначе... — додав я, — відтак переконуюсь, що це дарма. Ви не послухаєте мене, бо фактами я нічого вам не докажу. До того маєте ви свій аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотіли б зійти. Наталя — це ваш контраст. Дивна річ, Маню... — тягнув я далі, — ви й брат ваш такі багаті на чуття, м'які іноді, мов шовк, а проте заразом іноді тверді й невмолимі. Що це? Вона всміхнулася.
— И інші люди люблять, панно Маню, — говорив я далі, — й інші улягають силі особистості. Може й більше ще.
— Як брат мій і я? — спитала вона, і її очі опинилися зчудовано на мені.
— Не дивіться на мене так, Маню, неначеб я вам цими словами чинив кривду. Вона потрясла головою.
— Ви якісь чудні цього вечора, пане Олесь. Хочете випровадити мене з моєї рівноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замір бути нині спокійною й доброю. Пані Міллер з самого ранку настроїла мене так.
— І гарно вчинила це, — сказав я. — А однак робите ви нині враження, мовби вам що долягало. Почуваєте себе нездоровою?
Вона заперечила головою, між тим коли. кутики її вуст викривились якось болісно.
— Так і ні. Я це розумію, — сказав я . — А впевняли мене, що змерзли з музики. Я вам не вірю, — тягнув я далі. — З вами щось скоїлося. Я не бачив вас три дні й відчуваю це. Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете відвідати мою матір, як цього й вона сподівалася, і щоднини переконувався наново, що надіявся цього надармо. Чи шукати мені причини того в нещасливій провині моєї матері? Маню! — додав я, приступаючи до неї ближче. — Я не можу собі уявити, щоб ви, зрадивши мені оцю тайну, хотіли тим понизити нею мене й мою матір. Чи не так? — спитав я й шукав її очей, котрі консеквентне відводила від мене.
Вона потрясла головою.
— Ні! Слава богу! Я це знав. Вам не може справляти сатисфакції пониження й прикрість другого. А тепер, панно Маню... — тягнув я далі, — на підставі того, що ви хочете нині бути спокійною й доброю, я вас про одне спитаю. Чи ви будете мені помічні заподіяну вам і вашій матері кривду виправити?
Вона витріщилась перелякано на мене.
— Не дивіться на мене наново такими очима, Маню, неначеб я мав замір вчинити вам щось злого! Ви ж можете собі самі заявити, що вже через ваш неподатливий елемент не прийде нікому на думку від вас щось неможливе жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути мені помічні виправити заподіяну вам моєю матір'ю кривду?.. Вона мовчала.
— Скажіть просто "так" або "ні". Не мучте мене мовчанням, — просив я.
— Так, — відповіла вона, мов проти своєї волі, і сказавши це, відвернулася, неначе хотіла від дальшої бесіди зо мною уйти.
Тимчасом я її задержав.
— Я ще не готов, панно Маню, пождіть. Ми не маємо багато часу перед собою.
— І ви? — спитала вона.
— І я, — сказав я. — Я не можу тут нині довго задержуватись. Один з моїх найліпших товаришів, котрий задержався в подорожі до Б., нині тут, заїхав на моє спеціальне запрошення на ніч до мене й жде мене. Завтра рано він їде далі, в нього мати вмирає, і я обіцяв йому вирватись відси за годину-дві, щоб ще про дещо розмовитись з ним. Наколи б не ви й пані Міллер, котрій я так багато завдячую, ці вечірні години я б був з ним перевів нині. А ви? — опитав я.
— Ми за кілька день виїжджаємо вже зовсім... Я зчудувався.
— Як же це? Нестор говорив мені недавно, що, може, удасться йому остатись з кілька день довше понад відпустку. Здається, і йому залежить на тім, щоб проектована прогулка в "Чортовий млин" на орхідеї відбулася.
— Ми лиш і вижидаємо погоди, а скоро вона настане, прогулка відбудеться, і ми по ній хоч би і другої днини виїжджаємо. Так буде найліпше.
— Чому саме так?
— Бо таким способом віднайдемо найборше те, чого нам треба.
— Може не всі, Маню...
Вона поглянула через вікно, уникаючи мого погляду, і сказала:
— Спокою й рівноваги духу потребує кожне з нас. Ледве що вона це вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях, і він попросив нас від імені доматорки [82] до чаю. його очі задержалися зчудовано на мені й дівчині. Але він не сказав ні слова, і ми удалися за ним до їдальні.
Півгодини пізніше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила просто в сад і насамперед між смереки, щоб без сумніву поглянути надвір, чи не зміняється ніч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему. За ним вийшла незамітно й Маня. Наколи обоє не вернулися зараз у хату, я випросив у пані Міллер шаль і удався за дівчиною й братом. Вони стояли обіч себе. Він з закиненими на плечах руками, а вона оперта об створені двері на порозі, і гляділи мовчки в ніч! Справді. Дощ перестав падати, з-поза хмар показався місяць, і з-поміж дерев заясніли дрібним білим шутром [83]висипані стежки старого, гарно удержаного саду.
Я зблизився до них.
Вони оглянулися, зчудовані, і, побачивши мене, зробили мені між собою місце.
(Продовження на наступній сторінці)