«Через кладку» Ольга Кобилянська — сторінка 42

Читати онлайн повість Ольги Кобилянської «Через кладку»

A

    — Просто, — обізвалася та. — Передусім незабувати при поясненні, що це сон "андріївський", хоч сам доктор про те, може, й не знає, і в кожному разі важний якраз через от це. Друге, надмірно високого росту дама, здається вдовиця, значить, — що ви носитесь або будете носитись з гадкою одружитися.

    — Славно, славно! — кликнув добродій Маріян з веранди, а Наталка, підперши в тій хвилі голову на руки, пробурмотіла:

    — Глупість, бабські терефери.

    — Третє, — тягнула пані Міллер пророчим голосом дальше, — вас жде напевно одруження, однак не тепер ще, аж за два роки. Але цього року пізнаєте свою суджену або може заручитесь. А це тому, що в церкві стояли ви самі. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни...

    — Але ж доктор жодного серпанку біля себе не бачив... — вмішалася розчарована панна Ірина. Всі, як недавно, на її слова, мов на приказ, розсміялися.

    — То нічого, дитинко, — поправила пані Міллер, недовірчивістю молодої дівчини трохи діткнена. — Це нічого. Серпанок сам собою розуміється. Ві сні не може ж все бути таке ясне, мов на долоні в ясний день. Зрештою, ваш сон, докторе, здійсниться ще цього року, — додала. — Бодай перша часть його незабавки, бо від часу ону проминуло більше як півроку, а андріївські сни сповняються до року.

    — Punctum! [63] — підтвердила Наталка б розсміялася здержано.

    — А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? — спитала нараз, дотепер мовчки заховуючись, пані Маріян.

    — Мама сказала, що буду мати якусь прикрість, більше нічого.

    — Тобто й є, — вмішалася моя мати, — тобто й є... Я тої самої думки.

    — А ви самі як пояснили його? — спитала Наталка. Він здвигнув плечима.

    — Не люблю взагалі павуків, — сказав, — то й міг би уважати його в тім разі або якою пересторогою, або лихим оменом.

    — Я з вами годжуся, докторе, — обізвалася Наталка.

    — В чім? Чи в тім, що сон пересторога, чи що павук омен? — спитав Нестор,

    — Що сон пересторога, — відповіла якось твердо дівчина. — В "омени" не вірю.

    — Одне не уступає в нічому другому... — сказав Нестор. — Найкраще ні в одне, ні в друге не вірити.

    — А однак ваше пояснення подобається мені, "юридичне", — сказала вона.

    — Воно має замало певності в собі, щоб назвати його таким, — сказав він і усміхнувся.

    — Не все добре, що певне, — відповіла.

    — Не можу дивитися спокійно, — тягнув далі Нестор, — як павук спускається на муху й запутує її. Господь знає, чому робиться мені тоді прикро, і я стараюся кожний раз перешкодите такому процесові.

    — Не можу дивитися, — повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя, Наталка й замовкла.

    — А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! — обізвалася певним веселим голосом пані Міллер. — Будь що ви його любите, будь ні.

    Нестор розсміявся.

    — Буду слідити за всіма павуками відтепер, — сказав жартівливо, — й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродійко. Хоч я й далеко від того, щоб вірити в такі поетичні казки, то на підставі вашого впевнення, а може й досвіду на полі містицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собі щось миле — чути-таки певний заповіт. Правда, Богдане? — опитав і з тими словами схилився до мене.

    Я поглянув на нього, його лице, освітлене в тій хвилі світлом з високої лампи на веранді, видалося мені таким щасливим і вдоволеним, що я, мимоволі захоплений ним, відповів голосно:

    — Я б хотів, щоб і мені таке пророчено.

    — Чи ви думаєте, що вона любить його? — шепнула до мене нараз несподівано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. І в ожиданні моєї відповіді сперла голову на руку й похилилася перед себе в темінь.

    — Так, хоча вона капризна й химерна вдача, — була моя відповідь, так само неголосно.

    — Мені вона загадка.

    — Мені — ні, Маню. Вона лиш несвідомо бореться проти впливу його спокійної, але перемагаючої вдачі. Ці два характери приналежні до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливові, а не має ясно сформованого рішення в душі відвернутися від нього, і поки до цього дійде, він її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе він хоч шовкової вдачі, а твердий, мов камінь. — Не так?

    — Так, Богдане!

    "Так, Богдане!" пішло ехом у моїй груді, і мов тепла струя оживила її.

    Я не сказав ані слова, але коли на веранді на горі заметушилися півгодини пізніше до відходу, а ми обоє в долині ще не рухалися, я сидячи зірвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, біліючу в темноті якусь рожу й поставив її дівчині на коліна. Вона взяла її. Коли, отже, піднялася й обернулася цілком до світла, що упало ніжною струєю на неї, видалося мені лице, мов срібне й зворушене...

    Я стояв ще в тіні коло неї. Ніхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дівчину коло нього, і неначе забулася в огляданні їх.

    — Ходім, пані, — сказав я спокійно півголосом і обняв її, ледве дотикаючись, за рамена.

    Вона прокинулася, я опустив руку, і саме в тій хвилі почувся згори голос моєї матері:

    — Богдане, ми ідемо!!!

    — Ідемо, мамо! — відкликнув я й ступив за дівчиною, що звільна й спокійним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом і прочим товариством.

    * * *

    Якийсь час пізніше проходжувався я по обіді в себе в саду й поглянув мимоволі через білі штахети в сад "Обринських". Тут побачив я Нестора, пізнавши його по стрункій постаті й білім ширококрисім капелюсі. Він стояв, оскільки бачив я, коло зільника і, очевидно вижидаючи когось з домашніх, потонув в огляданні цвітів або чогось там іншого.

    — Несторе! — кликнув я на нього. Він випростувався й оглянувся.

    — Тут, хлопче... я тут! — кликнув я вдруге й приступив ближче до штахет. Через кілька хвиль стояв він біля мене.

    — Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих літ, золотої мушки? — спитав я.

    — Ні, — відповів він, усміхаючися. — Я зайшов сюди, щоб відвідати дівчат. Тимчасом чую, вони всі йдуть сьогодні, і то зараз, до твоєї матері. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх відпровадити до вас.

    — Це правда. В моєї матері сьогодні якась "кава", бо чую, що наслідник мого батька разом з жінкою приходять до неї. Та щоб уже товариство було оживленіше, попросила мати й своїх сусідів. Я сам вернув що лиш недавно додому, забарившись у свого давнього шкільного товариша лікаря, що тут практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, і довідався про це в останній хвилі Чи е тепер і сестра твоя тут у Маріянів?

    — Ні, ми умовилися з сестрою, що підемо вечором на прохід до В., бо тепер ще місячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обіді, як ішов я сюди, казала, що закінчить якусь книжку, котру читає.

    Я не відповів нічого й не питав більше про неї. Одначе, простягаючи руку до нього, я додав:

    — Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з Дівчатами.

    — Прийду... на часок.

    — Чи маєш також яке діло до викінчення? — спитав я, усміхнувшись іронічно.

    — Ні, — відповів він спокійно й зняв своє золоте пенсне, щоб його витерти. — Я б хотів лише ще нині переграти деякі ноти на своїм інструменті. Бути може, ми зложимо собі тут який квартет, то треба б трохи приготовитись. Але ось... — додав, обертаючись у сторону, звідки загомоніли нараз голоси молодих дівчат, — вже йдуть наші.

    Я відвернувся.

    — До звидання, Несторе, — сказав я з притиском, відходячи.

    — До побачення, — відповів він розсіяно.

    Півгодини пізніше засіли в нас у зільнику саме на місці, де мати іритувалась колись на малого ще Нестора, панство Маріяни з обома дівчатами, Іриною й Наталею, та Нестор. Між тим мати, за поміччю своєй слуга й молодої жінки наслідника мого батька, прилагоджувала під широкою грушею недалеко зільника підвечірок.

    — А де нині панна Обринська? — обізвався нараз добродій Маріян, звертаючись з тим питанням виключно до мене. — Мені неначе чогось недостає, як її між нами нема. Привик так до неї. Чи не так? — обернувся до своєї жінки. І не вичікуючи моєї відповіді, звернувся так само до Нестора: — Чому залишили ви нині свою добру сестричку вдома, докторе?

    — Доктор сам попався нечайно до нас, — поспішив я відповісти замість доктора, побачивши нараз краску замішання на обличчі моєї матері.

    — Виходячи з дому, я не знав, що буду нині тут. І крім того, Маня постановила сьогодні докінчити якусь книжку, а вечором умовились піти на прохід до В...ки, — обізвався тепер Нестор.

    — До В...ки? Чи справді? — кликнула з радістю молода Ірина. — Не взяли б і нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? — І сказавши це, молода дівчина поглянула при тих словах на матір, неначе прохаючи о дозвіл прилучитись до обох.

    — Прошу, — обізвався Нестор, ввічливо кланяючись.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора