— Ні, пані. І я рад з того. Раз воно сталося і я мушу бути тим, чим став, чесно та гідно до кінця.
— Отже, не жалуєте вашого кроку?
— Ні. Мені з цим добре.
— Пане Цезаревич!
Вона якби зойкнула.
— Чи ви маєте, може, на думці таке нещастя, як війну?
Вона не відповіла.
— Я її маю, пані Доро.
Вона глянула на годинник.
— Він зупинився. Мабуть, уже пізно, — сказала спокійно.
Юліян глянув на годинник і додав, що відведе її з Оксаною, бо мусить зайти за мамою, і їм одна дорога.
"Чом так скрито син сусіда"… Стиха задзвеніла пісня[125] з уст молодих людей, що сиділи з Оксаною на східцях. Відійшли всі гуртом. Якось само від себе зложилися дві партії. Молоді з Оксаною йшли вперед, а Юліян з Дорою за ними. Дора дякувала йому за деякі позичені книжки.
— Найкращі були з фінляндських авторів, але вони викликують тугу, а що я з нею зроблю, як залишусь сама?
— Я вас не розумію.
— Я не знаю, як мала б я це схарактеризувати. Хоч мені двадцять перший рік кінчиться, але я знаю небагато життя, що є десь там поза межами вдалині. Бачите ту далечінь далеко-далеко? Там воно десь лежить, там мусить бути те, що звідси приманює, якби не з цього світа, без обрисів, гляньте. Але, здається, недобре піддаватися занадто впливові краси. Недобре, бо вона заворожує.
— Особливо ви, коли хочете панувати над бджолами, ви не повинні піддаватись. Ви маєте обов’язки супроти свого народу.
Мов поборена, вона похилила голову і ні слово не перейшло вже того вечора через її уста.
Юліян, прощаючись з Дорою, затримав її руку і спитав:
— Чи я вас ще побачу перед від’їздом?
Вона здвигнула плечима. Не знала.
І так мовчки розсталися.
*
Тети Олі не застала Дора дома. Дора не лягала спати, бо не могла. Як звичайно, підійшла до відчиненого вікна — її око блукало по верхів’ях гір. Заслонила обличчя долонями і зітхнула. Що вона сьогодні під час повороту говорила? Що він собі подумає? Ввесь час мовчав. Такі, мабуть, вони всі ті військові — дисципліна, витривалість, відвага. Він підчинив свою долю волі свого характеру і піде тією дорогою, яку собі намітив. А вона…
А ніч була така ясна, така приманчива, що, може, не одну долю рішила своєю красою і не одному залишила спомин на все життя.
Юліянові скінчилася відпустка і мусів від’їжджати. Оксана вернулась саме зі школи додому і кинула, роздратована, книжками і зшитками на стіл.
— Юліяне, новина!
— Мобілізація, Оксано? — зажартував він.
— Е, не таке грізне, пане брате, щось менше. Але щось з війни.
— Говори, Оксано!
— Не можеш бодай на один день свого від’їзду відложити?
— Ні, сестро.
— В жаден спосіб?
Юліян видивився здивований:
— Ніяк. Ще півгодини маю для вас, і — до побачення аж по маневрах восени.
— Юліяне, Дора відмовила освідчинам молодого купця-спільника тети Ціллі та її чоловіка, того, що привезли з собою, щоб їх обох тут заручити. Альбінський, ображений, загрозив Дорі словом чести, що викине її із своєї хати, коли вона осмілиться з нами приставати, а тета Цілля запропонувала вислати її до "конвікту" до столиці.
— А вона? — спитав.
— Я чую лише, що дуже плакала.
— Прошу тебе, Оксано, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.
— Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.
— Я ще менше можу зробити.
— Добре ти, Юліяне, говорив про Альбінських!
*
Із своєю внучкою поводився Альбінський від часу її відмови холодно і строго. Відобрав від неї приречення, що зірве зносини зі школою на горі, звідки походили шкідливі впливи і загрозив, що коли вона не дотримає своєї обітниці, вишлють її до столиці, де буде під доглядом, як у монастирі.
— Ти не Ева Захарій! — сказав рішуче.
Дора мала дивний спосіб мовчати.
— Ну, пані Вальде? — спитав дідо, приступаючи до неї ближче і володіючи собою насилу, щоб не вибухнути голосним гнівом.
— Ви не смієте мені нічого злого зробити, дідуню! — відповіла вона, стаючи перед ним так само, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою.
— Залишіть її, таточку, не зворушуйтеся, — сказала пані Цілля, взявши Альбінського під руку. — Я, на жаль, по тижневі мого побуту у вас переконалася, що Дора вийшла з-під моєї опіки. Ах, ті зайві українські знайомости, білення полотна, герцювання з козами! Якби так Егон встав…
— Якби так встав! — крикнула Дора і вийшла з кімнати.
*
Осінь. Юліян використовував свою нову кількаденну відпустку по маневрах у мами, так що перебував цілими днями із своїм далековидом на проходах. Як тільки заблисло сонце і мряка зникала з верхів, він закидав плащ наопашки, затискав шапку на очі і покидав хату. Особливо мальовнича частина околиці поза економією Альбінських захоплювала його.
Одного листопадового дня Оксана лежала простуджена в постелі обіч кімнати брата, мати вийшла за господарськими справами з дому, а Юліян заповнював свою кімнату димом із папіросок. Надворі шалів північний вихор, несучи з собою струю холоду. Юліян виходив уже двічі на веранду поглянути, чи вертається мати, чи змінюється погода, і вертався нетерпляче назад.
Нараз сестра попросила, щоб він поглянув у вікно, бо здавалось їй, що шиби ніби червоною загравою залиті.
— Оксано! — кликнув він як стій, — економія Альбінських горить.
— Економія? — кликнула дівчина.
Юліян вхопив далековид.
— Ще ні, але сусідня полумінь вже досягає до крила заднього будинку.
— Тета Оля, Дора!.. — зойкнула розпачливо Оксана і закрила лице.
— Я йду туди, успокійся, — крикнув Юліян.
До хати ввійшла мама:
— Вогонь на Мельниківці, діти! — кликнула.
Юліян погнав, гонений і вітром, що хилив дерева. Побачив, що та хата, яка горить, належала родичам Гафійки. З неї садили іскри снопами і розприскувалися на всі сторони. Недалеко від неї стояли два будинки панської "економії".
На старім мості почув переляканий голос панни Альбінської:
— Ти вертайся!
— Я вас не лишу саму, — відповів голос Дори.
— Ви вертайтесь, мої пані, вогонь не для вас! — сказав Юліян.
— Я з вами, пане поручнику, — кликнула тета Оля, підбадьорена появою офіцера.
— Спішім, тето, — заохочувала її Дора нервово, натягуючи пелерину з капузою тісніше на голову.
— Не пускайте Дору, ради Бога! — кликнула благально тета Оля.
— Вертайтесь додому, пані Вальде, — просив Юліян. — Ще можете захоріти.
— Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.
— Щодо витривалости Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.
— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? Не знаю. Я не маю нікого, крім тети Олі, що мене безкорисно любить, і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся. Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.
Юліян зморщив чоло.
— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви, мабуть, перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.
Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.
— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.
Дора мовчала і щохвилини відчиняла шкляні двері, надслухаючи, чи не почує людських голосів на вулиці.
Нараз ударив електричний дзвінок від фіртки.
— Хтось прийшов, Доро, відчини.
Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сільська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцерську шаблю на одно із крісел.
— Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.
— Про кого і про що вона говорить? — спитав директор. — Що це за він?!
— Пан надпоручник Цезаревич, — відповіла дівчина. — Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.
Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку, і обізвався.
— Вже не бачу вогню.
— Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притупити, та й вітер якби змилосердився над людською працею, притих, — доповіла дівчина.
— Що за люди рятували? — спитав Альбінський.
— Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножати.
Тета Оля з Юліяном підійшли до освітленої веранди.
— Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, — сказав Юліян, приступаючи до Дори і всміхнувся.
— Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч самі не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.
(Продовження на наступній сторінці)