Пані Альбінська сиділа, як мені здавалося, з примкненими очима. Панна Ольга стояла за її плечима, мов ангел з мечем. Вчитель Рибка горів очима з блідого лиця, котрих не зводив з моєї сестри, що, оперта на бабунине рам’я, від часу до часу хлипала потиху.
Лиш завідатель, що умістився у високостінне крісло коло своєї жінки, глядів похмуро з-під лоба.
"Хто скаже щось до послідних слів покійника?" — спитав, закінчивши читання, майор і звернувся з допитливим поглядом до доктора, що гриз уста і не находив іншої точки опори поглядом, як одного завідателя, тепер здвигнув плечима і не обізвався жадним словом.
"Пане завідателю, — сказав майор, — яко господар дому, що мусить такий сумний випадок переносити в своїй хаті — ви маєте слово. Я ж сам позволю слідуюче заявити:
Полагодім сю фатальну справу з огляду на шановну родину покійника і на вашу чесну і знану особистість без суду тут в хаті між собою. Якої ви думки? що могло, приміром, статися з оставленим грошем шановного мого товариша, доктора H. H.? Заявіть її одверто, — простіть, пані добродійко, — сказав, звертаючись до бабуні, котра також мовчала, — коли поговоримо одверто (вона притакнула головою), чи уважаєте покійника за винного в щезненню переданої йому суми доктором H. H.? Не утримуєте се зникнення радше за справу чужої грабіжничої руки?"
"Але чиєї… чиєї? — кликнула тут нараз пані Орелецька. — Тут народність спокійна, а робітництво скопляється лише коло шахтів?"
Завідатель кинув на ню зимним поглядом.
"Звідки ти їх так добре знаєш, сестро? Зносишся з ними? Знаєш вповні їх матеріальне положення? Бо я один іншої гадки. Треба числити з людською психологією, отже з психологією військових…" — тут він вмовк і потер рукою чоло, ніби зсуваючи з нього якусь заслону.
"Ви скажіть, заявіть їй прямо, ми між собою.
Скажіть і зробім кінець сему прикрому засіданню," — вмішався інженер шахтів, один з кращих людей гірничого урядництва.
Завідатель Альбінський встав і випрямився. Укладаючи руку на груди, сказав: "Хоч моя думка не міродайна, бо я вернув пізніше з палати від покійника, але судячи по його розсіяности і несупокою під час гри у Ґанинґаймів, мені здається, що він мусів вже по першій утраті при картах повзяти думку присвоїти собі власність доктора H. Н. (на підставі, що буцімто в його неприсутности ограбили його… чужі), щоб було чим дальше форсувати в грі і, може, і здобути подвійну суму, яку витратив. Я один мав його безнастанно на бачности і видів. Він грав нервово, без тямки, наче вмисне, форсуючи, доки не потратив все. А коли се сталося і він опинився перед безоднею, він відійшов.
Правда, нема де правди діти, він був чоловік великої амбіції. Грав по-панськи, тратив раз по раз, наче викликував судьбу на поєдинок, а програвши все, покинув терен. Гордий, гарний офіцер не міг перенести пораження". "Грав шалено, се я посвідчу, — вмішався, нараз виступаючи, вчитель Рибка. — Грав нервово, викликуючи судьбу на поєдинок, відповім я за нього, бо не хотів нічого іншого, як лише відбити те, що втратив у вас, пане завідатель, і в румунського бояра".
Око завідателя задержалося на мить на лиці вчителя і він усміхнувся знаним своїм усміхом, що, хоч який ніжний, а був вбійчий.
"Чи так? — сказав. — То, може, й ви будете в положенню пояснити нам загадку, де оставша сума доктора H. Н. ділась. Ви були перші, що зайшли до нього по нещастю, що зняли з його руки дорогоцінний перстень, що…, — він протягнув тут голосом, — що передали листи від нього, ви, ви".
"Так воно і було", — відповів Рибка спокійно, не зважаючи на зовсім знану йому усмішку і глум, що перебивались в голосі завідателя.
"Але я нічого не знаю. Не бачив жодних грошей, але посвідчити можу, що не він присвоїв їх собі".
"Не він? і яким чином, мій пане вчителю?"
Вчитель поглянув на нього з однаковим супокоєм і сказав: "Він ще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, що застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього він розплющив очі — мов лиш на те ждав, і сказав: "Я не тикав грошей лікаря, з котрих оставив більшу половину. Вернувши з вами, я не застав їх вже. Валіза була розбита й ограблена".
"Розбита!" — кликнув завідатель і, вдаряючи в долоні, захохотався в себе, що вразило немило присутніх, а найбільше, здавалося, лікаря.
"І се було все, що сказав?" — питав, приступаючи ближче до вчителя, що стояв, поблідши, проти нього. Його око впоїлось, остерігаючи на хвилю, в завідателя, а відти пішло і повисло на обличчю його жінки.
Тигра був би вбив на місці, промигнуло його умом блискавкою, одним словом і присягою — але її, ту серну-матір, що сиділа он там з обличчям білим, як полотно, й очі великі, карі, що гляділи тепер на нього з тривогою благально, ніби вижидаючи присуду смерти, в ту серну він не міг стрілити, нехай би було що було. На його заяву вона впала б мертвою. Вона ж його любила, того свого польського Цезаря Борджіо. Любила безгранично.
Бабуня і всі прочі вижидали напружено його відповіди, неначе від неї залежало буття-життя всіх присутніх. Тим часом він відвернувся й, відійшовши від завідателя о два кроки, відповів виразно: "Усе, було все". Його лице було бліде, неначе відбив у сій хвилі найтяжчого ворога від себе.
"А бачите?" — кликнув з тріумфом завідатель, відгортаючи своє гарне волосся з чола взад.
"Впрочім се само собою розуміється, що українець на свого конаціонала не виповість в не користь, хто б вас там всіх не знав. Одначе я один вас не вважаю за міродайного свідка, а до того ще додам: хто нам докаже, що він не перервав гру, не вернув потайки додому нещасної ночі і не "вижичив" собі позісталу суму? Гм?" Тут завідатель опинився, як недавно, немногими кроками перед вчителем і грався ним своїм поглядом. Сей не рухався з місця, лише лице його міняло барву. "С т е р е ж і т ь с я, пане завідатель, — процідив, спалахнувши очима, — інакше ви могли б сего пожалувати". І Цезар Борджія впав. "Я українець, то правда, і він був таким, але щодо підозріння, що такий гоноровий муж, як він, міг під час гри віддалитися, щоб забрати крадьком повірений йому гріш товаришем, я рішучо заперечую. На те можу і присягнути" — і він мимоволі підвів два пальці вгору.
"Чим ви се докажете?"
Рибка усміхнувся слабо.
"Може, хочете собі пригадати, пане завідатель, — сказав, — що я спинявся від часу до часу за його плечима, ведений якимось передчуттям, що йому сього вечора не поведеться в грі, тим більше, що, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ґанинґаймів і лише ради вашої підмовки рішився на те. Я боявся і тому, так сказати б, сторожив над його грою, що прибрала в нього характер фанатичної пристрасти, коли почав програвати і старався програне назад здобути".
"Так, так пристрасно грав, фанатично, се посвідчу і я", — кликнула знов несподівано пані Орелецька з гурту зібраних.
Вчитель і сим разом усміхнувся, кивнувши здалека до неї головою. "Посвідчите пані? — спитав їдко. — Се добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що, коли пан завідатель в і д д а л и в с я к у д и с ь — т о по півночі на час, котрий протягнувся три четверта години, ви були тією, що зайняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив йому кидати гру і вертати додому, ви противно здержували його та намовляли дальше грати. Чому, що з ним говорили? — додав в притиском, — я не знаю. Се вже мене не обходило".
Вона зарум’янилася геть аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і вмовкла.
"Я вам повірив, пане вчителю, — обізвався знову завідатель, переходячи з іронією почерез замітки своєї сестри і вчителя, — що ви грали ролю якогось ангела-сторожа коло капітана, але що ви були того вечора у в е л ь м о ж і в Ґанинґаймів лише муншенком, то не мали доволі часу то своє благородне повзяття перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернув наборзі додому і не вижичив собі й оставшу готівку доктора H. Н."
При тих словах він схилився, наче до уклону проти присутніх, і повів, допитливо визиваючи, поглядом по них.
В першу хвилину настало мовчання. Відтак всі звернули голови в одну сторону. Ольга Альбінська, що стояла досі за плечима своєї тети, нараз мов із землі виросла, опинилася перед завідателем і підняла руку. "Я докажу, вуйку, що він не вертався вночі, що не тикав валізи і грошей та доперва аж ранком, по четвертій з’явився прибитий, зломаний, а в годину пізніше потім настала катастрофа". Сказавши се, вона вмовкла, мов ув'яла.
"Ти? — відповів завідатель, майже дотикаючися до неї. — Ти знаєш навіть, що о четвертій?"
"Так, — відповіла дівчина, — бо того ранку я була перша на ногах ради своїх бджіл, до котрих, як знаєте, скоро зрання я зараз вибігаю. А нині такий чудовий поранок був. Я чогось не спала тієї ночі… як вам вже вночі розказувала".
Очі присутніх спинялися зчудовано то на дівчині, то на завідателю.
"Ти мені що вночі розказувала? — спитав, затоплюючи свій проникаючий погляд в ню. — Ти, видно, противно, так добре спала — бо — ось, що тобі снилося".
"Ні, вуйку", — заперечила і по її легко блідих устах, щось, мов усміх, поблукало.
(Продовження на наступній сторінці)