— Може, — одвіт повагом дасть дочка, аби б то що-небудь сказати, а сама дуже добре знала, від чого він такий. Та так знала, що відгадувала сама собі, який він прийде: чи веселенький, чи ще більш смутненький. По своїй душі відгадовала і об ньому.
Щодень, щодень Семен Іванович був усе смутніший, як ось і овсі не прийшов… Галочка просумовала, і на другий день не дожидала його: нема, нема і на третій і на п'ятий нема… Галочка сумує, Галочка плаче… то роздума і скаже: "Добре він робить, що покинув до нас ходити… Що з того?… Нехай! Він привикне без нас, забуде… усе йому равно; однаково ж я швидко вмру… не можу його забути!… Хоч сяк, хоч так!… Мені треба вмирати; нехай він живе, нехай любується у білім світі! Нехай і їм світ красується, як найлуччою своєю квіточкою!… Коли б тільки провідав, де я лежатиму, та щоб хоч разочок навідався б до мого гробу!… Земля б стала мені пером, тісна домовина стала б мені за веселую світлицю; запекшіїся уста мої усміхнулися б до нього, замершії оченьки мої глянули б і скрізь насипану землю вздріли б його, сухая рука моя іще б простяглася до нього:… Лучче смерть мені прийняти, лучче моє дівованнячко, і мою молодість, і мою дівочу красу заховати так, як вона є, чим ждати, поки я зсохну, зчахну, що він і не пожалкує!… Смерте, смерте! де ти? Пожалкуй батька від діточок, жінку від мужа, не бери їх: їм хороше на світі жити, не бери їх; озьми мене, нещасну сироту! Мій батько ще не стар, ожениться, дітей бог дасть, мене забуде, без мене привикне, не буде журитись; а мені зачим жити на сьому світі?… Коли він справді мене любить, як я його, так ще лучче тут мені вмерти, бо що з нашої любові має бути? Смерте, смерте, озьми мене! не жалкуй ні моєї краси, ні дівованнячка… Мати сира земле! прийми мене до себе, приголуб мене і не пусти мене на світ, де нема ні щастячка, ні одрадоньки і ніякої втіхи!…"
Так, було, Галочка поусякдень тужить, і що б робила з нудьги? А Олексій, так той притьмом зажурився! Ні з'їсть нічого до порядку, ні роботою не втішається. У хаті скуча, вийде до робітників: усе, здається йому, усе не так роблять. Сердиться, грима, часом налаєть кого дурнісінько, покине усе, побрів у хату; у хаті сумує, розгорне книгу — і нічого не прочита.
Так сумовавши, у неділю гукнув на Галочку: "Давай, дочко, швидше обідати. Мені діло є у городі". Негаразд пообідав, подякував богу — зараз за шапку і, ворчачи сам собі: "Я не стерплю так довго… пропаду від нудьги", — пішов з хати аж у самий город.
Як осталася Галочка сама, чи поприбирала дещо, чи ні — журба її узяла… Сіла кінці стола, схилила свою головоньку і рукою підперла та і задумалась… Об чім же вона там не думала?., об чім не розмишляла?., чого то не розгадовала?… Тільки що сльозоньки з чорних очей капали на її шовкову запаску…
Не чула, і серце їй звістки не подало, що Семен Іваносич увійшов у хату, стоїть перед нею, дивиться… вона плаче! Він не стерпів, ухопив її за руку та аж крикнув:
— Галочко, чого се ти плачеш?
Господи! Що сталося з Галочкою! Сама себе не тямить. Скочила, дивиться, чи се він, чи ні? І раденька б то, і сміється, а слізоньки, мов той дощик, що скрізь сонця йде, так і капотять. Насилу схаменулася, насилу у чувство прийшла та розгляділа, хто се є против неї і що схопив її руку і пригорнув її до свого серця, що так і чути, як воно кріпко колотиться…
— Се ви, Семене Івановичу, — насилу промовила словце і стала визволяти тихенько свою руку, буцімто щоб хусточкою зітерти лавку. Зітерла та і стала його прохати: — Будьте ласкаві, сідайте, поки панотець вернеться з города. Вони пішли до чоловіка за ділом.
— Жалко, що нема, — сказав Семен Іванович. — Я й до нього, я й до тебе прийшов… Галю, зірочко моя!… Не можна мені без тебе пробути… Усе тобі розкажу, як я страждаю без тебе. Побачивши тебе уперше, мені здалося, що я знайшов якесь собі щастя. Усе б я на тебе дивився, усе б я тебе слухав, усе б хотів, щоб ти мене взивала по менню, бо ніхто мене так приятно не зове, як ти. Душа у мене стрепенеться, серце заб'ється, і мені стане так весело, так весело. Згляну у твої оченята, що отеє напрасно ти рукою закрила… закрий їх, та тільки слухай. Без тебе я не жив, а маявся: чи справлю хоч трохи своє діло — біжу до тебе. Біля тебе — моя радість, моє щастя, моя втіха! Без тебе мені увесь світ немилий. Не вмію розказати, як весело мені біля тебе… Далі думка така стала приходити: "Галочка тебе не полюбить…" Слухай-бо, не закривайся і другою ручечкою. Я тобі як розкажу усе, тогді роби зо мною що хочеш. Від такої думки я став відвикати від тебе, затим не буду їй докучати, не буду ще більш до неї привикати; перестану овсі ходити, не буду її бачити, швидше вмру: бо, не бачивши тебе і не слухаючи твого голосочка, знаю, що довго не проживу. От я перестав до тебе ходити, усе звав смерть до себе…
— Та і я ж її… викликала, — через велику силу, хлипаючи, промовила Галочка…
— Як се можна? Тобі треба жити! — аж скрикнув Семен Іванович і, ухопивши її руку, став оп'ять казати: — Ти — втіха твоєму панотцеві, ти — краса усьому миру! Тобі треба жити. Нехай я один постраждаю! Як можна мені жити без тебе? Нащо мені і світ, коли мене не любиш!…
— Хто ж се вам сказав, що я вас… — сказала сміливо Галочка, та вже ледве-ледве договорила, га тихесенько, як кропив'яночка закінча свою пісеньку, так вона закінчила, — що я вас не люблю?
— Так ти, мене, Галочко, любиш? — крикнув Семен Іванович, не тямлячи сам себе з радості. І, хопивши її другу руку, став пильно приглядатись їй у оченьки, усе допитуючись:— Скажи, так ти мене любиш?
Де б ділася Галочка! Утекти — не можна: він за руки кріпко держить, а тут ще у вічі загляда і пізна усе, пізна, що у неї є на душі. Що їй робити? Куди очіші заховати? Більш нікуди — припала йому на плече, і не видно йому її…
А він усе просить, та руки цілує, та молить, щоб сказала, чи любить його хоч трішечки…
Жалко їй стало його; а на серці їй весело, так сльози ж так і ллються, і сама не зна чого; за хлипанням ледве промовила: "Я не знаю, як люблять… а тільки усе те, що ви розказовали… то так і мені було без вас… і я не хотіла без вас жити… хотіла вме…"
Вже останнього Галочка і не договорила. Вже Семен Іванович, не тямлячи і сам себе з радості, обняв її, пригорнув до серця і поціловав…
— Що зо мною діється? — сказала тихесенько Галочка, лежачи на руках Семена Івановича, що держить її, цілує, цілує її зовсім нечувственну і стане дивитися їй в очиці та вп'ять цілує. — Що зо мною діється? Мені так хороше, що я не зумію і розказати. Ще як стала знати вас, то, було, як задумаюсь, задумаюсь, то мені тогді було так хороше… Та ні, тепер лучче. Тепер я не знаю, хто я, де я і що я? Я, мов птичка, вибилась з хмарочок густесеньких та темних, біля ясного сонечка літаю. Не страшно мені, хоч по увесь вік горечко, бідонька, усякоє лихо: мені усе байдуже. Я мала тепер таку годиноньку з вами, що і повік не забуду сієї радості… Ви мене любите… ви мене цілуєте, ви мене не покинете ніколи?… — Та з сим словом обняла його ручечками і пригорнула до себе кріпко і, гірко заплакавши, жалібно стала прохати його: "Не покиньте, не забудьте мене. Ви — моя і душа, і серпе, і втіха, і радість. Не вмію, як більше сказати…"
Багато б вона дечого сказала ще, так-бо Семен Іванович не дасть їй слова промовити: цілує її у вічі, руки їй виціловує і усе дякує, що і вона його так любить, як він її. "Тепер, — каже, — я не сирота. І для мене сопне світить. У радості віку доживу… От ідеть панотець, скажу йому, буду прохати…"
— Підождіть, Семене Івановичу, — сказала Галочка, — ще не пора панотцеві нічого говорити. Ще ми не порадились ні об чім… Я ще і тепер ума не зберу усе те розказати, що в мене на думці. Нехай ще опісля, я ще не привикла до свого щастя…
— Як знаєш, так і роби! — сказав Семен Іванович. — Як скажеш, так і я робитиму, бо нічого не знаю і не хочу нічого знати, опріч того, що ти мене любиш… що ти моя… повік моя!…
— Повік твоя, — сказала Галочка і сама від усього серця поціловала його… а далі і розійшлись, бо вже Олексій доходив до воріт.
— Де се ви були, мій милий паночку? — скрикнув з радощів Олексій, увішедши у хату і побачивши Семена Івановича; та аж побіг до нього, кинувся було йому руки ціловати, так той не дав, та обняв і поціловав його. — Я по вас, — каже Олексій, — кріпко скучав та, не стерпівши, ходив аж до вас. Так мені денщик ваш сказав, що ви пішли на Гончарівку; так я, — дай боже ноги! — мерщій сюди. Так і є, що ви в нас. Де се ви були?
— Усякі діла лучилися, — сказав Семен Іванович, — так ніколи було у вас бути, та і сам було так зажурився, що притьмом прийшлося вмирати. — Та, сеє кажучи, глядь на Галочку… А та вже зразу догадалася, до чого він каже, та мерщій і перехопила:
— Ануте, вже не споминайте про смерть. На сім світі так весело, гарно. А там що ще буде — не знаємо. Будемо тут жити у щасті, у любові, аж поки зовсім зостаріємося.
(Продовження на наступній сторінці)