Аж ось де узявся салдат, та вже справжній салдат і живісінький, от як ми з вами. Ходить він по базару, визира, визира... і вже один рушничок у молодички з купи і вчистив і у кишеню запакував; стягйув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шість стоїть, відрізав з воза і вінок цибулі і зараз за півціни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що ні жоден хазяїн і незчувсь. Далі прийшов, де груші продають, бачить, що при возах самі хлопці, та й ті роти пороззявляли і дивляться на ведмедів. Він таки й положив руку на мішок — ніхто не баче; потягнув його до себе — ніхто не баче; положив гарненько на плече — ніхто не баче... та, не озираючись, і чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побігли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтікача, а він іде собі любенько, мішок з грушами несе та й мугиче собі під ніс пісеньку. А тут його за мішок — сіп! — "Нащо ти груші узяв? сякий, такий сину!" —питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очі вивалив, мов баран, далі озирнувсь та й каже: "Нєшта то ваші груші-ста?" — "Адже ж не чиї, як наші". А він як крикне на них: "Ах ви, хахли безмозглії..." (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогді б вже лаявсь, скільки хотів). "А зачим ви, — каже, — мені тагда не сказали, как я з воза мішок узяв?" — та до них з пенею: "Ви, — каже, — зіваєте по старанам, а я вот ніс-ніс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб то і сюди і туди, так де ж! ні приступу, та ще й лає. А далі ухватив за комір і тягне і кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний мундєр патьор і сапоги таптал, давай та і толька!" Наші ні відхрестяться, ні відмоляться: "Цур тобі, — кажуть, — батечку! зділай милость, господа служба, озьми собі і груші з мішком, тільки цур тобі! відчепись і пусти!" Так де! Так реп'яхом і узявсь і каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!.." Що тут на світі робити? Іще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотіли іти до волосного правленія, так москаль не тії співа: "Вон моя команда! — та й показує на салдацький патрет, — пайдьом ік ньому". Наші бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного — так ні: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нічого робити, поставили, аби б відчепивсь та не вів до салдата, що з оружжем стоїть. Як же опісля розслухали та роздивились і вгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та — фіть, фіть! — посвистали та й пішли до возів. А Кузьма Трохимович у своїй ятці сміявсь-сміявсь, що аж качається, а далі каже: "Ох!" — та й сів, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедія.
Уже було геть-геть. Ось і дівчата зібралися іти на ярмарок, бо усе піджидали, щоб порідшало народу на місці; а то, як у тісноті, так думали, що їх не так і розглядають. Ось і тягнеться низка їх, та усе на підбор: одна від другої чорнявіша, одна від другої краща. Порозряджувані так, що господи! Серед дня сонечко пригріло, так воно й тепленько: от вони і повихоплювались без свиток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак цвіте. Скиндячки на головах усе по-харківськи положені, коси у дрібушки позаплітувані і жовтими гвоздиками та барвінком позаквітчувані; у сорочок і рукава, і ляхівки повишивані та повимережувані; на шиях намиста у кожної разків по десять, коли ще не більш: аж голову гне! Золоті дукати та срібні крести так і сяють; плахти картацькі, запаски і шовкові і колісчасті* (*Мережані), пояси каламайкові; та усі як одна у червоних черевичках і у білих та у синіх панчішках. А за ділом же вони й вийшли? А як же? Витрішків купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звісна дівчача натура, хоч у панстві, хоч у мужицтві.
От ходять по ярмарку, дещо собі вигадують і регочуться; як одна — зирк! та й каже нищечком: "Дівчатка! дивітесь: у нас постой, солдати!" — "Врешеш! Де ти їх уздріла?"— питаються і розглядаються усюди. "Та онде, онде, біля дігтярної лавки стоїть з оружжом калавурний..." —"Так і є", — гукнули усі та .й почали щебетати та сміятися, з місця на місце переходять, та одна одну пха, то буцім спотикаються; а самі знай озираються та, як тії пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм і лахва, тут би вони й стали його розпитувати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут і сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорниці, бо вже вони дуже давко бачили що путнє, а свої парубки остили і обридли.
От і визвалася з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я піду побіля нього, та вже ж не я буду, щоб він мене не заняв; ось дивітесь лишень. Та глядіть, коли треба буде, то відкликайтесь до мене". От і пішла, буцімто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пісеньки під ніс собі мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться підв'язку підв'язувати... от вже і до салдата доходить та неначе з ким-небудь і розмовля: "Де то тут шпалери та шумиха продається?.. Коли б мені хто показав?.." Та й заспіва собі нишком. О! що то вже за дівка!.. Вона не знала, як під кого підвернутись? Вона не вміла, як кому пришви пришити? Ну, ну! І проворна, і жартовлива була, та таки і світу видала: аж два годи у Харкові по мойкам заробляла, такії вже не вчити: усе знала.
Як побачили подруги, що вона вже близенько біля салдата, а він її ще й не зачіпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: "А куди ти, Домахо, пішла?" А вона біля салдата стоїть і хусточкою махає та голосно і кричить: "Ось куплю шумихи на квітки, коли який чорт не перепине ". А наш салдат стоїть, ні зачіпляє; ні перепиняє і нічим її не займає! "Що за недобра мати, — думає Домаха, — таки біля самісінького його йшла, а він мене і не займає. Хіба не сміє, чи що? Та вже ж вернусь ще..." От і вернулася і таки біля самісіньких його ніг іде.. і впустила хустку, буцім загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась і підняла хустку: от вона тут з ним і заговорила б, і пожартувала, а там би і пішли лади... Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат і волосом не двига. Стала наша Домаха та оглядається і каже голосно: "Ох мені лихо! забула хустку... Коли б хто підняв та віддав, то я вже знаю, як би йому подякувала!"
Озирається, сердешна, і погляда іспідліб'я, та ба! Стоїть салдат і на хустку не дивиться. Нігде Домасі діватись, треба вертатись... От би то і підбіга, і вижида, і каже, і говорить: "От біда! лежить моя хусточка біля самісінького салдата... Як тут узяти? Я боюсь, щоб він мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив..." Підійшла, — і нахиляється і бере б то й не бере... а усе вижида салдата... Так що ж бо: не на таківського наскочила! Далі нахилилась і простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього... а далі як придивилась... як зарегочеться на усю вулицю... А дівчата і відозвалися до неї: "А що він тобі там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що він говорить?" — "Але, говорить..." — кричить Домаха, та скільки зря відтіль, та за сміхом і слова не вимовить.
"Що... що таке?.. Що він тобі сказав?.." — обступивши, дівчата Домаху ув один голос випитують. "Еге! що казав? — каже Домаха, — то не живий салдат, а то його парсуна!" — "Йо!" — гукнули дівчата і підбігли розглядати: аж справді намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пішли геть по ярмарку. А сеє чувши і багато дехто підходили вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; "Так і є, що намальований!" — та й підуть собі.
Посміявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далі подумав, що вже пора знімати свого салдата та укладатись на віз і чухрати додому... Аж ось почув крик, галас, тупотню, регіт, пісні, сопілку... та мерщій і присів у ятці.
То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалі, свитники, гончарі і зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити від хазяйства, батькові сини — зібралися на ярмарок погулять. Іще зранку, хто попродав свій товар, а хто, покупивши чого кому треба і попивши могоричі, тепер, попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан, попідперізувавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадівали на підголені голови шапки козацькі з решетилівських смушків, то з червоними, то з зеленими, то з синіми вершками; у юхтових чоботах з підборами, а хто й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них і тече, а підкови трохи не на п'ядь. От, позакручувавши уси, ідуть лавою, з боку на бік перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, співаючи московські пісні: "При далінусці стояла"; і де йдуть, то так від них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозі ніхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи сліпці з поводатарем, чи баба стара, чи дівка молода їм назустріч, — нікому нема розбору, не вважають нікого, так усякого прямо лавою і пруть, і мнуть, і з ніг валяють; а самі й байдуже; неначе й не бачать нічого, буцімто й не вони.
Отсе-то вони, заздрівши дівчат, потягнули за ними, щоб так стіною на них і наперти; а як вони розбіжаться, так тут і ловити, і пожартувать, і поженихатись... Звісно, молодецьке, парубоцьке діло! А щоб їх хто міг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз і самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькі так так від них і ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нічого!.. Усяк їм поважа: "Нехай, — каже, — хлопці нагуляються: більш коли лиха не нароблять".
От ідуть, і як накинули воком на дівчат, і пішли побіля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: "Здрастуйте, господа служба!.." Тут як зарегочеться народ, і перекупки, і купці, і ті, що при возах, та як крикнуть на нього: "Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хіба тобі повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!.."
Напік же пан Терешко раків, як і сам розгледів, що справді салдат намальований і що увесь базар з нього глузує! "Тепер, — дума сердека, — не буде мені просвітку; будуть мені сміятись і через сеє не знать, що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут мені на світі робити!" Стоїть, зажурившись, та й дума. А далі схаменувся, зареготавсь та й каже: "Буцім я й не бачив, що се не живий, а що се тільки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратувать з маляра!.. Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала! Се й сліпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловік... Хіба тут були такі дурні, що приймали його за живого? Не знаю... Тьфу! чортзна-що й надряпано. Дивітесь, люди добрі, хіба так ш'ється чобіт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряпувати), от і в підборах брехня; та й підйом не так... та таки і усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопці, дальш; намалював же якийсь-то дурень!.." От і пішли своєю дорогою, і Терешко дуже радий був, що спокутував із себе біду.
Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав! З біса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, і що то на місці народу було, таки, мабуть, душ з п'ятдесят, коли іще не більш, та усі ж то до єдиного, усі не пізнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, відкіля узявся швець та закепкував його роботу нінащо. "Се вже, — каже собі, — курам буде на сміх. Я таки, правда, об чоботах недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь і не так. Я тільки й старавсь, щоб йому твар, і щоб він увесь, і мундер і оружжо щоб так було неначе живе, а об чоботах і байдуже; бо не думав, щоб хто вже туда став пильно доглядатись, де й нужди мало і куди не усяк і дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб і його уконтентувати і щоб ніякого хвальшу не було у моїй роботі".
Виліз із своєї ятки, достав палітру з красками і пензель, підмалював, як там швець надряпав, та й уп'ять поліз та й каже: "Нехай підожду, поки краска підсохне, а там і вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобіт намальований".
Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дівчат, вернулись навперейми і йдуть вп'ять побіля салдацького патрета. От один парубок розгледів його та й каже: "Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював чобіт, як ти сказав". — "Еге! іще б то й не послухав? — сказав Терешко, підсунувши шапку на саме тім'я і узявшись у боки. — Я же силу знаю і зараз побачу, що не до шмиги!"* (*Не до ладу.). А як йому й досі досадно було на маляра і на патрет, що через них йому люди сміялися, от і думав ще таки занехаять, щоб маляра збити з пантелику і щоб народ думав, що він велику силу у малярстві зна; посвиставши й каже:
"От і сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як чоботи, як я навчив; так мундєр не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так..."
"А зась не знаєш? — обізвався Кузьма Трохимович з своєї ятки, — швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!"
Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедію і що Кузьма Трохимович так відрізав Терешка-шевця! Як підняли Терешка на сміх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебі, що не то що, що аж за річкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не оглядаючись, та аж забіг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собі посміявшись та зібравшись з патретом і з усім своїм крамом, поїхав до свого пана та по уговору грошики й горілочку з нього зчистив та й прав.
Ярмарок розійшовсь. Тільки вже Терешкові ввірвалась нитка верховодити хоч на вулиці, або на вечорницях, або і у шинку. Тільки що забалянтрасить, а тут йому хто-небудь і відріже: "Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!" — то так язик й прикусить і вже нічичирк.
От і все.