Коли тебе сурма своєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,
Слова над пеклом Дантовим згадай:
"Сюди йдучи в скорботу і відчай,
Надії мусиш знищити дощенту".
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
Коли в душі погасиш сірий день ти
І сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний і сумний Вергілій
Тобі піде назустріч у степах
І в синій край Шевченкових ідилій
Нехай веде до міст і дальніх сел,
Де чисті весни й нам колись зоріли.
Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,
Що скрізь його покрила вже короста,-
Останній в пеклі круг, дев'ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!
Не спокій лагідний — безладний рух,
Де хаос в димі чорному регоче
І вбила хімія безсмертний дух.
Скляні, напівзакрижанілі очі
Тих матерів, що власних немовлят
Жеруть із голоду! О бенкет ночі,
Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося "душа", "зоря" і "сад" —
Все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
Рука диявола чіпляє пломби.
І ти, ти — лиш відірваний листок,
Якого кружить невідома влада,
Затягши в свій безсоромний танок.
В дев'ятім крузі пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.
З лобів тих пащ рогами сотні башт
Ростуть і в морок зносяться високо,
А в башти кожної крізь пітьми плащ
Тебе чатує невсипуще око...
Тікай, тікай і не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простір широкий,
Вітай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волі вихор п'яний,
Кущі чужі і камені цілуй.
Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флорентієць, у вигнанні.
Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,
Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну почвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...
І як дракон, звитяжений, поліг.