Іван розказав товаришу про пригоди Рогози, і вони зразу ж почали радитись про те, як зрятувати Галю з дитиною, але ні до якого певного краю у своїх міркуваннях не дійшли. Забрати її уночі і привезти у плавню було нетрудно, але що було б далі? Наближалася осінь — куди подітись тоді з немовлятком? Податись на Україну? Але ж і там скрізь було кріпацтво... Після скасування Запорожжя вже ніде неможливо було вільно прожити. Тільки одно надумали козаки: ловити якнайбільше риби та продавати її, щоб придбати грошей.
— Як будуть гроші,— говорив Люлька,— так тоді скоріше щось надумаємо.
Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зуміли зарадити справі. Щоб переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великі кошелі і, втопивши їх у річку, щодня впускали туди свою здобич.
З харчів козакам потрібний був самий хліб та ще сіль, риби та дичини вони мали стільки, скільки душа бажала.
Через тиждень Рогоза поїхав до своєї хати по хліб. Виїхав він у полудень, щоб до захід сонця виплутатись з протоків та озер; на лиман же виїхав аж увечері, коли вже почало смеркати.
Непомітною комашкою човен козака пересунувся через широку просторінь лиману і наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рідних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де світилося і люди не спали. Треба було перечекати і він сів на березі під вербою.
Тут козака обступили згадки про недавнє минуле, бо се був той самий острів, що з нього два роки до того він вперше почув голос своєї Галі. Як воно недавно було те щастя і куди воно тепер поділося?..
Козак нетерпляче дожидав, поки по всіх хатах погасне світло і коли, нарешті, діждав того, то сів знову у човен і поплив до свого садочка.
У вулику на пасіці він знайшов і хліб, і пшоно, й сіль, але всього того йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декілька кроків од своєї дружини, він не мав сили піти звідсіля і знову стати диким лісовим звіром, не пригорнувши її до свого серця і не упившись радощами кохання.
Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сільці, Демко пішов до хати, тільки не так пішов, як ходять люди, а поплазував на череві, ховаючись поміж травою, мов ящур або полоз.
Доплазувавши до невеличкого віконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно пошкрябав по склу і того непомітного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула.
Вже не одну ніч Галя спала, мов та пташка на гілочці, що все чує... Не один раз вона навіть виходила у пасіку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. І от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто прибув. Зіскочивши з ліжка, вона схвильована, не зразу навіть знайшла двері, щоб відчинити, але врешті таки знайшла... Ще мить і два наболілі серця стукотіли одно коло одного... От Галине ліжко, а от біля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате він чує його легкі подихи, доторкається до його тепленького тіла і обережно цілує його. Не бачить Демко і любих очей своєї дружини, але замість того він почуває її всією своєю істотою і міцно стискує її в своїх обіймах...
Коротка літня ніч і небагато часу дала вона для втіхи... Незчулися закохані, як проспівали вже другі півні і прийшов час, щоб Демкові від'їздити.
— Демко, любий, лишися тут!.. — прошепотіла Галя, не рознімаючи своїх рук, що обновилися круг шиї чоловіка,— Скорися!
— Як скоритись? Себто стати кріпаком? То се, Галю, ти ножа встромила мені в серце.
Руки молодої жінки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зітхання. Вона не мала сили сказати чоловікові, що прикажчик все дужче чіпляється до неї, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боїться, аби він силою не примусив її стеряти свою честь.
— Ну, так іди... — сказала вона.— Не гайся!.. Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцілував дружину і зник за дверима, ховаючись у темряві ночі.
IX
Вже тричі Рогоза одвідував Галю; сьогодні він їхав учетверте. Ніч сим разом була темна й вітряна. Лиман шумів піною від великих хвиль. Ті хвилі підкидали й били човен, як трісочку, немов силкуючись залити його й поховати в безодні; проте Демко не звертав на них найменшої уваги, а нап'явши паруса, розбивав сиві верхи хвиль своїм човном надвоє. Сьогодні він віз Галі радісну звістку і та звістка виповняла його душу щастям і рішучістю.
До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звістка про те, що за Бугом, понад лиманами й біля Дунаю, приймають козаків разом з жінками й дітьми і наділяють всіх землею. Через тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу і на зібрані за літо гроші купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всім товаришам, взявши й Галю з Миколкою. З сією то радісною звісткою й поспішався сьогодні Демко до Галі.
Приставши до берега і, перебігши садок, він, як і вперше, підліз до Галиного віконця, пошкрябав по склу і вона йому одчинила. Зараз після перших радощів побачення Демко розказав Галі про те, що за другим разом він забере її і повезе на Дунай, де буде їм вільне й спокійне життя.
Галя радісно почала його цілувати, далі ж, схопившись з ліжка почала виймати з скрині всяке збіжжя.
— Що ти, що ти? — почав Демко її спиняти.— Не зараз їхати, а другим разом!
— Ні, не другим разом, Демку! — говорила Галя пошепки.— Сьогодні нас бери... зараз!
— Та ще ж немає у нас дуба. Ні на чому їхати.
— Байдуже! — говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання.— Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавні!
Далі вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловіка і, тремтячи всім тілом, почала хутко говорити:
— Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила мені далі змагатися... Я досі тобі не говорила, щоб ще дужче не рвати тобі душу, тепер же слухай... З тієї доби, як ти втік, до мене почав залицятись прикажчик. Він перестав було виганяти мене на панщину, а замість того часто навідувався до нашої хати, заводячи речі про те, що коли ти мене покинув, так я вільна любитися з іншим, хоч би й з ним...
— А гаспид!.. — прохарчав Демко.
— Цить! — затулила Галя йому рота рукою.— Слухай далі. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину і він побачив, що всі його заходи даремні, то почав мене страхати, ніби як ти невідомо куди подівся, так управитель владен звінчати мене з панським кріпаком. Далі він почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб мені не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хаті по півдня без догляду, заходився тут криком і коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на світі... Що я натерпілася за сі два місяці, що я намучилася душею, то не знаю я вже, як ще та душа й держиться у моєму тілі і як ще б'ється у грудях серце!
Слухаючи дружину, Рогоза і лютував, і разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя.
— Коли так,— сказав він нарешті,— то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, і вони відчинили двері, щоб іти садком до човна…Та не вспів козак ступити однією ногою за поріг, як дужі руки вхопили його у поперек тіла.
Незадоволена унада до Галі не давала прикажчикові спати, і він вже не одну ніч тинявся попід вікнами її хати. Тинявся він і сьогодні... і врешті спостеріг, як Рогоза підкрався до своєї хати і як Галя йому відчинила. Радіючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь і, привівши до Баланової хати з десяток дужих парубків, почав підстерігати біля дверей. Він чув навіть розмову подружжя і як тільки Рогоза одчинив двері і ступив з дитиною на руках за поріг, прикажчик зразу вхопив його під силки.
У Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він вспів передати хлопця до рук Галі, челядинці вхопили його за ноги і звалили на землю. У безсилому лютуванні й розпуці козак скреготів зубами і змагався як звір, а проте через кілька хвилин нерівної боротьби був уже зв'язаний. Все те сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і стояла з дитиною на руках, мов закам'яніла.
— Так ось як він за Дунаєм! — глузував з молодої жінки прикажчик.— Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб'ята, буркотіти... Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися... та тільки се вже востаннє!
Світом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економію до управителя на суд.
Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту. Через те він намислив віддати козака в пікінери.
У ті часи, по наказу князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів, так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти ласки князя.
— Ну, що ж,— сказав управитель прикажчикові, показуючи на Рогозу.— Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не хоче. Здамо його в пікінери... Можна сьогодні ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач.
Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милості він не попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або врятує Галю.
(Продовження на наступній сторінці)