Вся полявина була вкрита тепер таганами з вечерею і купами козаків, що сиділи навкруг багаття й вечеряли. По повітрю разом з парою слався запашний дух кулішу й галушок.
Полковники сіли недалеко од чималого гурту козаків, прямо на траві, і джури принесли їм туди ваганці з галушками, а другі — з ковбасами та салом. Раптом з'явилася й сулійка з горілкою, і Ганжа з Чорнотою, весело розмовляючи, почали вечеряти.
Розмова полковників скоро увірвалася, бо від сусіднього козацького кола почулася гра бандури, а далі й густий, журливий голос кобзаря, що співав стародавню думу:
Ой три літа, три неділі,
Як козака в лісі вбили,
Під явором зелененьким
Лежить козак молоденький, —
На нім тіло почорніло,
А од вітру струпішіло.
Над ним коник зажурився,
По коліна в землю вбився.
"Не стій, коню, наді мною,
Вже я бачу щирість твою!
Біжи, коню, дорогою,
Чорним лісом, стеженькою!
Вийде к тобі моя мати,
Буде за мене питати:
— А де коню, син мій дівся,
Чи в Дунаї не втопився ?
— Ой знай, коню, що казати,
Скажи, коню, не втопився,
Але, мати, оженився:
Ой взяв собі паняночку,
Серед поля земляночку,
А на личку рум'яная
На ній сукня зеленая".
— Така, така козацька доля... — сказав засмучений Ганжа, коли пісня увірвалася. — Гарна ця пісня й сумна така, що за серце бере. Так колись і моя старенька матуся питатимуть коня мого про мене.
— Гаразд же, що про мене й спитати нема кому, — обізвався Чорнота. — Один я на світі, як Хведір Безрідний.
— Ану лиш, кобзарю, про Хведора! — гукнув Ганжа. Бажання Ганжі не подобалося козакам.
— Та годі, пане полковнику, сумних співати! — почулося з їхнього боку. — Тепер уже не ті часи! Минулося наше безголов'я... Минулася неволя лядська-агарянська! Тепер годиться жвавіших та веселіших пісень співати!
— Справді, про Хведора Безрідного вже обридло слухати! — додавали інші. — Заспівайте, дядьку, якусь з нових дум!
— Та підождіть, — обізвалися треті. — Дайте божому чоловікові попоїсти.
Кобзарю піднесли чарку. Коли він підвів голову, щоб подякувати, спідлоба у нього визирнули замість очей дві страшні криваво-чорні рани. Очі йому були випечені татарами за те, що тікав з неволі. Це у ті часи була така звичайна річ, що ніхто про те кобзарів і не розпитував, хіба що вони самі співали про свою недолю.
Випивши та заївши, кобзар почав направляти бандуру.
— Як хочете новіших, так заспіваю такої, якої мене Господь навчить.
Всі потишилися, і кобзар заспівав знову:
Ой обізвався пан Хмельницький,
Отаман батько чигиринський.
— Гей друзі-молодці,
Браття, козаки-запорожці !
Добре дбайте, барзо гадайте,
І з ляхами пиво варити зачинайте!
Лядський солод, козацька вода,
Лядські дрова, козацькі труда! —
Ой за те пиво
Зробили козаки з ляхами превелике диво;
Ой за той пивний молот
Зробили козаки з ляхами превеликий колот;
Ой за той пивний квас
Не одного ляха козак за чуба потряс.
Ой не чорна хмара над Польщею встала:
Тож-то не одна ляшка удовою стала !
Бо на праву середу
Зайняли козаки ляхів так, як би череду.
Ой котрих гнали до Прута,
Була доріженька барзо крута;
Котрих до Бузька —
Була доріженька барзо грузька;
А котрих до Хотини,
То, біжучи, попотіли.
Кобзар на хвилину спинився, немов щось пригадуючи.
— Чи ти, Йване, чув коли-небудь оцю думу? — спитав Ганжа Чорноту.
— Зроду не чув! — одповів той. — Гляди, коли він не оце тільки її компонує. Бачиш, який замислений сидить.
Але кобзар уже повів свою думу далі:
Гей, обізвався пан Хмельницький,
Отаман батько чигиринський:
— Гей, друзі-молодці,
Браття, козаки-запорожці!
Добре дбайте, барзо гадайте,
Од села Ситників до города Корсуня
Рівчаками шлях перекопайте,
Потоцького піймайте,
Мені до рук подайте!
Гей, Потоцький, Потоцький
Маєш собі розум жіноцький!
Не вмів ти єси в Кам'янці Подільськім пробувати
Печеного поросяти, курку з перцем та шапраном уживати,
А тепер не вмієш з нами, козаками, воювати
І житньої соломахи з тузлуком уплітати.
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримці-нагаї сирої кобилини жовати!
Кобзар скінчив, і козаки загомоніли. Всім ця дума припала до вподоби.
— Гарно склав ти, кобзарю, пісню! — сказав високий чорновусий козак-уманець.— Справді, так воно й було! Гнали ми ляхів з Ганжою, нехай здоров буде, аж до Хотина, прямо-таки як череду товару!
— А ми з Морозенком аж до Прута гнали! — обізвався другий. — Та не самих поляків, а ще й жидів цілі отари! Ганжа аж зайшовся з реготу:
— Ой панове-молодці, нагадали ви мені, як жиди од нас давали дропака: лапсардаки свої позадирали аж на плечі, пантофлі порозгублювали, а білими панчохами грязюку місили. Як пригадаю, то й не вдержусь од сміху. Ти б, чоловіче божий, ще б про жидів у пісню щось додав!
— Додам колись... — одповів кобзар. — Не все відразу. Козаки вже повечеряли, але не хотіли ще кластись спати. Всім хотілося б без краю слухати кобзаря. І не біля цього тільки гурту козаків був кобзар, — співало їх кільки душ по різних кутках полявини.
— Ще якусь заспівайте, кобзарю! Ще! — просили козаки — Про славу заспівайте!
— Співав би, добрі люде, — одповів кобзар, — аби слухали, та щось мені у горлі дере, неначе полови туди мені насипано!
— От лихо! Меду б тобі кухоль, так де його у поході візьмеш!
— Джура! — гукнув Ганжа. — Піднеси божому чоловіку кухоль мого меду!
Джура раптом наточив з боклага добрий кухоль меду і підніс кобзареві. Той вихилив його одним духом і, обтерши рукавом вуси, почав знову співати:
Розляглися круті бережечки по роздоллі,
Пожурились славні козаченьки у неволі.
Гей, ви, хлопці, ви добрі молодці, не журіться,
Посідлайте коні вороні, садовіться
Та поїдем у чистеє поле, у Варшаву,
Та наберем червоної китайки на славу;
Гей, щоб наша червона китайка не злиняла,
Та щоб наша козацька слава не пропала.
Гей, щоб наша червона китайка червоніла,
А щоб наша козацька слава не змарніла.
Гей, у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна засмутилася,
А ми ж тую червоную калину та й піднімемо,
А ми ж свою славну Україну та й розвеселимо.
— Гарно, гарно, — загукали навкруги.
— Це теж нова дума, — сказав Чорнота. — Саме вона до наших часів і припадає!
— Тепер, чоловіче божий, веселішої! — почулися голоси козаків, коли кобзар скінчив.
— Такої, щоб горіло!
— Хіба такої, щоб до танців? — спитав кобзар.
— Атож! Адже за день ноги у сідлі набрякли!
— Вороги за річкою, а ви танцювати? — обізвався Чорнота до козаків.
— За річкою? — почулося з натовпу. — Те байдуже: поки дійдуть сюди — дотанцюємо!
— А прийдуть вороги сюди, — обізвався вусатий уманець, — то будем їх бити, як під Жовтими Водами та під Корсунем били; коли ж несила наша буде, голови свої за неньку Україну покладемо! Ушквар, кобзарю, такої, щоб аж лихо танцювало.
Весело забряжчали й засміялись струни бандури, і кобзар голосно гукнув:
Ой я сіно скромадила,
Сім сот хлопців принадила...
Зразу коло біля кобзаря поширшало, а посеред кола вихором закрутилися дві пари козаків.
В кого — один, в мене — два,
Чорноброві обидва!..
Додав кобзар, хвацько вибиваючи пальцями по струнах, і серед кола закрутилося ще скілька пар козаків.
Пішла ходором вся полявина од козацького гопака; пролісками ж аж луна пішла од вигукування танцюристів. Тільки Чорноті вже не довелося на те дивитись, бо під ту хвилину до нього наблизивсь сотник Криця і подав йому цілий пакунок паперів.
Полковникові треба було переглянути ті папери, і він, покликавши до себе на поміч полкового писаря, пішов з ним до намету. Там вони поморочилися над паперами мало не цілу годину і врешті-таки натрапили на листа пана Преслава з звісткою про кількість польського війська.
(Продовження на наступній сторінці)