Скориставшись з того, що Пріся держала руками коромисло, він обняв її й хотів поцілувати, але молодиця відхилилася, розплескавши воду.
— Не жартуйте, пане, бо ви знаєте у мене чоловік є...
Шляхтич спалахнув.
— Як не будеш до мене ласкавою та не будеш мене любити, то заб'ю на смерть твого нахабного хлопа-чоловіка! Ліпше йди до мене волею... — додав він, ухопивши Прісю за руку. — Бо все одно, як заб'ю твого чоловіка, то не минеш моїх рук...
— Ох, мені лихо! — злякано скрикнула молодиця й хотіла тікати, але шляхтич уже міцно обхопив її рукою.
Коромисло з відрами впало Прісі з плеч, а вода розлилася по землі.
— Пане, пустіть! Бійтесь Бога! — казала вона, змагаючись.
— Чого ти пручаєшся, нерозумна? Невже тобі твій брудний хлоп любіший за родовитого шляхтича?
Він розпалювався й усе міцніше тулив Прісю до себе.
— Пустіть, бо кричатиму!
— Не пустю! Ти мені сподобалася й мусиш бути моєю! — говорив шляхтич, намагаючись затягти Прісю за кущі.
Пріся, змагалася й почала гукати Микиту, але того не було, й через хвилину боротьби вона почула, що шляхтич дужчий за неї й що за кілька хвилин вона знесилиться.
Нарешті на репетування Прісі від хати почулося тупотіння. То біг не Микита, бо він саме ходив у степ по коні — від хати бігло четверо уланів.
Наляканий тупотінням шляхтич випустив Прісю з рук, розглядівши ж, що то були улани, знову хотів вхопити її, але було вже пізно: покинувши відра там, де вони впали. Пріся, як сполохана куріпка, кинулася за кущі й побігла через сад до хати.
— Чого вас нечистий приніс сюди? — накинувся хорунжий на здивованих уланів. Не смієте мені сюди вибігати, хоч би що тут почули! Геть к бісу!
Обурений, мов звір, що стеряв здобич, шляхтич пішов вулицею. По жилах його напружено буяла кров. а серце гулко колотилося. Гнучке тіло молодиці, що тільки оце тріпотіло в його обіймах, збудило в нього звірячу похоть до неї, і він завзявся, щоб хоч як, а досягти своєї мети.
IV
Вирвавшись з обіймів шляхтича, Пріся, не добігши ще до хати, почала думати, чи сказати Микиті про те, що сталося, чи не говорити. Сказати страшно: Микита такий запальний він уб'є пана, й тоді загине сам на шибениці, а проте й не сказати було неможливо, бо мати, зустрівши її біля хати, побачила, що вона така збентежена, й зараз почала питати, де відра. Пріся не мала сили таїтись і з плачем почала розказувати матері все, жахливо озираючись і тремтячи всім тілом, бо їй здавалося, що шляхтич женетъся за нею.
Тут саме приїхав із степу Микита й Ганна розказала йому, що було. Микита заскреготів зубами и стиснув рукою шаблю.
— Уб'ю, як собаку!
— Борони тебе, Боже, любий! — ридаючи сказала Пріся. — Ти ж занапастиш себе й нас усіх!
Микита суворо відхилив Прісю, від себе й, поставивши коней, пішов у хату. Він хоч і знав, що Пріся невинна в тому, що божевільний панок чіпяється до неї, а проте в серці козака виникло якесь вороже до неї почуття.
— Бач, як причаровує своїми очима... чарівниця!
Смутний і обурений, він довго мовчки ходив по світлиці.
— Голубчику, Микито, — говорила Пріся, трохи заспокоївшись, — ти неначе на мене гніваєшся... Чи винна ж я?
— Не дивилась би на нього — не було б того!
— Я б тепер радніша, щоб мої брови повилиняли, а очі позападали — щоб на мене бридко б було й глянути, бо тоді б і пан, до мене не чіплявся!
Пріся почала так гірко плакати, що Микиту взяв жаль, і він почав її заспокоювати, сказавши, що тепер сам провожатиме її на річку.
Другого дня над вечір, коли Пріся лагодилася йти по воду, Микита справді надів свій козацький черес, запхнув за нього пистоль, почепив шаблю й пішов разом із жінкою.
Вони йшли через садок, де ще недавно так любо женихалися, ховаючись у вечері від білого проміння місяця під захистом кучерявої яблуні.
— Не, забув, Микито, як любо було? — соромливо глянувши на чоловіка, спитала Пріся й повела очима в бік яблуні.
Микита стиснув їй руку. Він добре пам'ятав усі щасливі хвилини свого першого й єдиного кохання. Чи вернуться ж вони знову, ті хвилини? Чи настане ж знову спокій?
Взявшися за руки, молоді перейшли сад, вийшли на леваду й поминувши верби, почали сходити униз до річки. От і воно, те місце, де Микита вперше попросив у Прісі напитися води й вона причарувала його своїм поглядом... Але яка одміна: там, де срібним дзвоном бринів по-над річкою дівочий сміх та співи, тепер стояла зловісна тиша, що перебивалася тільки плачем та зітханням покривджених та ображених жінок.
Пріся мовчки набрала води, а Микита підсобив їй підняти відра на плечі й обоє пішли назад. Скоро вони проминули верби й наблизилися до кущів, аж тут назустріч їм вийшов Квицинський.
Микита спалахнув.
— Чого це пан тут тиняється по чужій леваді? Чи не підстерегає він тут чужої жінки, як учора?
У ті часи на шляхтичів у Польщі не було ніякого суду. Навіть саме життя хлопів було у владі шляхти, на українських же молодиць та дівчат шляхтичі звикли дивитись, як на свою власність. Через те змагання Микити за честь своєї дружини здавалося Квицинському нечуваним нахабством і обурювало його.
— Геть з дороги, нахабний хлопе! — крикнув він. — Як смієш ти, пся крев, ставати мені на перепоні?
Він підступив, ближче до Прісі.
— Бачу, ляше... — відповів Микита, заступаючи жінку й виймаючи з піхви шаблю. — Бачу, що або тобі або мені не жити на світі. Ставай до чесного бою!
— З ким? З тобою? — глузливо крикнув хорунжий. — Шляхтичеві не личить рубатися з хлопом! Хлопська смерть не на поєдинку, а на палі, й ти зараз скуштуєш, як сидіти на ній. Гей, гайдуки!
З-за кущів вибігло двоє дужих поляків, що були гайдуками біля хорунжого. Він навмисне привів їх із собою, щоб силою захопити сьогодня Прісю до себе.
Та не вспіли ті гайдуки підбігти до Галагана, як шляхтич уже впав на землю, простромлений у серце шаблею козака.
Жахливий крик вирвався з грудей Прісі. Вона зрозуміла, що загинуло її життя, бо загине тепер Микита. Скрикнули й гайдуки і, вихопивши з піхов шаблі, почали наступати на Микиту.
— Три шаблі, перехрещуючись і б'ючись одна об одну, жалісно брязчали, розкидаючи в темряві блискучі іскри з своєї загартованої криці.
— Прісю! — гукнув Микита. — Тікай до хати, поки я їх здержу!
Але в Прісі буяла по жилах козача кров. Вона не покинула чоловіка в пригоді, а, скинувши з коромисла відра, вдарила ним одного з гайдуків по руках і вибила в нього шаблю. У ту ж саму мить Микита зачепив другого гайдука своєю шаблею по щоці й той з прокльонами відскочив від нього й, скривавлений, почав тікати. Слідом по ньому побіг і другий, покинувши свою, вибиту Прісею з рук, шаблю.
Все сталося в одну мить. Прісін чоловік був врятований від смерті, але молода жінка розуміла, що та смерть стояла зараз за плечима їі чоловіка, бо через кілька хвилин сюди мали набігти цілі натовпи поляків, і Микита буде вбитий. Ті ж думки блискавкою бігли й у голові самого Микити.
— Прощай, голубко... — сказав він, притуливши до себе дружину. — Я втечу й переховаюсь в Крутому Байраці. А потім... потім сподівайся мене разом з Хмельницьким! Пріся хотіла щось говорити, обхопила чоловіка за шию, та так і зомліла.
— Схаменися, Прісю, бо обоє загинемо... — умовляв Микита дружину, — Не вдавай серця в розпуку. Бог допоможе нам знову з'єднатися.
Побачивши, що Пріся не розплющує очей він почав трусити її, щоб довести до притомности.
Тим часом з вулиці почулися голоси: поранений гайдук підняв цілу хоругву уланів і вони бігли до левади. Небезпека зростала щомить.
Хапаючись, Микита поніс Прісю на руках до кущів бузини, що росли зараз за межею сада. Тут нарешті вона розплющила очі й прочуняла.
— Прощай, мила! Тікай до матері... Та не жури себе, а сподівайся мене разом з волею! — ще раз розпрощався з дружиною Микита.
Пріся почула любий голос і зрозуміла, що чоловікові треба скоріше рятуватись. Вона поцілувала його в останнє, кинулася в сад зникла за кущами. Зник за кущами й козак.
Поки гайдуки разом з уланами розшукували в темряві тіло хорунжого та шаблю товариша, Микита садками та городами, перелазючи через тини та перестрибуючи рівчаки, прямував до того місця на Росі, де був брід, і, перебігши там за річку, зник у темряві гаю. Проте він був певний що поляки будуть його доганяти и найпильніше розшукувати, й через те, не спиняючись, пішов гаєм по-над Россю, поспішаючись, щоб до світа дійти до Крутого Байраку.
Околиці свого рідного міста Микита знав, як свою долоню, і через те, не вважаючи на темряву, він ішов хутко, обминаючи розкидані по-над Россю хутори. Відійшовши півмилі від Корсуня в бік Стебліва, козак наблизився до Росі, де знав брід, і там знов перейшов на Корсунський бік річки. Тут на півмилі від берега лісу не було, й Микита, щоб не виявити себе, пішов балкою, обережно прислухаючись і ховаючись по-під кручами.
Скілька разів козакові вчувалося тупотіння коней, і тоді він припадав ухом до землі й прислухався. Один раз тупотіння коней почулося зовсім виразно й що далі ближчало.
(Продовження на наступній сторінці)