Ой, у середу та у обідній час їх Москва забрала.
Крикнув Швачка та на осавулу: "Із коней — додолу!
Ой, не даймося, панове молодці, ми москалям у неволю!"
Москалики умні, москалі розумні, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку із осавулом докупи зв'язали.
Ой, ізв'язали і попарували й на вози поклали,
Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю зібрали.
Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Січі рибу їсти,
Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вісті.
Ох, уже тій галці, ох, уже чорній та назад не вертаться,
Ох, уже ж нам, панове молодці, із кошовим не видаться!
II
Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку
Аж у Київ возами...
Оглянувся назад на Вкраїну
Та й залився сльозами!
Ох, і лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,
Аж у Низ до кошового!
Нехай пише листи на білій бумазі
Та дає мені вісті.
Ой, уже ж галці, ой, уже ж чорній
Та й на Низ не літати...
А вже козакові, а вже Швачці
На Вкраїні не бувати.
Куди подівся Залізняк із бенкету генерала Кречетникова — невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого поля — побіля Бугу та на верховинах Інгулу й Інгульця.
Найдивнішим і найтяжчим для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали усіх, хто не був родом із Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували їм таких мук, яких ніхто не знав, допоки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками в місті Кодні. Там було замучено на смерть і Ґонту. З нього та його товаришів, Білуги й Шила, три дні з живих здирали потроху шкіру і тільки, коли ті почали вже помирати, було їх четвертовано.
Мали пани на Вкраїні добрі оборонці:
Звірилися сотникові Уманському Ґонті.
Мали пани на Вкраїні дуже добрий трунок,
Пани тії розумнії дадуть сі рятунок.
Пани теє зрозуміли, згоду учинили:
Підкинувшись під Умань, Ґонту ізловили.
Вони ж його насамперед барзо привітали,
Через сім день з нього кожу по пояс здирали
І голову облупили, сіллю посипали...
Пан рейментар походжає: дивітеся, люде,
Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде.
Біля Кодні було поховано кілька сот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були відтяті на руках пучки, скільком випечені очі, — так того ніхто не передав би. Народна пісня так згадує сумний кінець цього українського народного повстання:
Ой, і зв'язали та попарували,
Ой, як голубців у парці,
Ой, засмутилась уся Україна,
А як сонечко в хмарці.
Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула".
Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдана Хмельницького, і в одній із пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській фортеці, погрожує полякам:
"Іди, іди, Залізняку, годі вже гуляти,
Підем в Київ у Печорське Богу роботати".
І говорить Максим-козак, сидячи в неволі:
"Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні волі.
Течуть річки з всього світу до Чорного моря,
Минулася на Вкраїні жидівськая воля".
Замішані в повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і вмирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як сказано в пісні:
"Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,
Не забудьте козацької смерті відомстити".
Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд незабаром зневірився у своїй міці й тільки руїни панських будинків ще який час нагадували про Коліївщину.
НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ КАЛНИШЕВСЬКИМ
Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнівила запорожців на поляків і на російський уряд, і коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою і прочитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну під час повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю усіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втік із деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий пан-отець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.
Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого, — запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не допомагав повстанцям на Україні.
Калнишевський не зміг вивернутися з того становища й почав робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою.
Треба зазначити, що невдовзі після турецької війни 1738 — 1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності й братерства почали занепадати. Старшина військова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала туди одружених козаків і під їх доглядом вирощувала собі коней, худобу та овець і хутко забагатіла. Рівність станів на Січі таким чином порушилась, і між запорожцями з'явилися свої "дуки-срібляники", як на Гетьманщині; старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною від російського уряду, що міг усі ті їхні багатства відібрати, а не від товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або "чернь", ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність од меншості.
За Калнишевського ж занепав і віковічний звичай військовий — обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і вибирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, й аж двічі вже надходили накази Війську, щоб не сміло змінювати старшину без дозволу. Калнишевський був відомий самій цариці, й це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й тримається на Калнишевському й коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було незадоволення "черні", і він порушував одвічні військові звичаї, за такі вчинки на Старій Січі кошового вкинули б у річку.
УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У ВІЙНІ РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Починаючи року 1769-го нову війну з Туреччиною, Катерина II прислала Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, в якій, між іншим, писала: "Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими й за першої нагоди Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому Низовому вчинимо".
Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік і взимку 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ усіх запорожців та чумаків з України, що були під час розмиру захоплені в Криму і вже навіть продані в неволю.
Ці заходи нічого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності й міцно тримав владу у своїх руках; по-друге ж, після виходу із Січі в монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала жодного видатного представника й занепала.
В січні 1769 року кримський хан розпочав війну проти Росії, щоб не зустрітися на поході із запорожцями, обійшов поза Бугом і наскочив на Ново-Сербію. Всі новосербські й пікінерські полки позалишали свої оселі й засіли у фортеці святої Єлизавети; слобожани ж покидали все своє збіжжя й побігли у Чорний ліс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й Запорозьку Гардову паланку і в лютому вже повернулися назад за Буг.
По весні Калнишевський вислав 38 військових байдаків та 1700 душ товариства під проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Дніпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти південні кордони Запорожжя, та тільки не міг того зробити, бо 9 червня 1769 року він отримав од київського губернатора Румянцева такого листа: "Зважаючи на рух ворогів .до наших кордонів, наказую вам ("повелеваю") з усім Запорозьким Військом негайно рушити із Січі битим шляхом на фортецю святої Єлизавети й поміж річками Зеленою та Довгою, біля балки Широкої, отаборитись до наступного наказу".
(Продовження на наступній сторінці)