"Пане-гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов-Богдане Чигиринський!
Не буду я з тобою ні битися,
Ні миритися,
Ні городів тобі своїх волоських уступати,
Ні червінцями полумисків сповняти;
Не лучче б тобі покоритися меншому,
Ніж мені тобі, старшому?"
От тоді ж то Хмельницький, як ті слова зачував,
Так він сам на доброго коня сідав,
Коло города Сороки поїжджав,
На гору Сороку поглядав
І ще стиха словами промовляв:
"Ей, городе, городе Сороко!
Що ти моїм козакам-дітям не заполоха, —
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великі скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому таляру на місяць
жалування давати".
От тоді-то Хмельницький, як похваливсь,
Так гаразд — добре й учинив:
Город Сороку у неділю рано
знадобіддя взяв,
На ринку обід пообідав,
К полудній годині до города Сичави припав,
Город Сичаву огнем запалив
І мечем сплюндрував.
От тоді-то інші січавці гетьмана Хмельницького у вічі не видали,
Усі до города Ясси повтікали,
До Василя Молдавського стиха словами промовляли:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю наш Волоський!
Чи будеш за нас одностайно стояти?
Будем тобі податі давати;
Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,
Будем іншому пану кров'ю вже голдовати".
От тоді-то Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Пару коней у коляску закладав,
До города Хотині од'їжджав,
У Хвилецького капітана стацією стояв,
Тоді ж то од своїх рук листи писав,
До Івана Потоцького, короля польського, посилав:
"Ей, Іване Потоцький,
Королю польський!
Ти ж бо то на славній Україні п'єш-гуляєш,
А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;
Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,
Всю мою землю Волоську обрушив,
Все моє поле коп'єм ізорав,
Усім моїм волохам, як галкам,
З пліч голови познімав,
Де були в полі стежки-дорожки,
Волоськими головками повимощував,
Де були в полі широкії долини,
Волоською кров'ю повиповнював".
От тоді-то Іван Потоцький,
Король польський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Коли ж ти хотів на своїй Україні
проживати,
Було б тобі Хмельницького у вічні часи
не займати,
Бо дався мені гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати.
У першій війні
На Жовтій Воді.
П'ятнадцять тисяч моїх лицарів стрічав —
Не великий їм одвіт давав:
Всім, як галкам, з пліч голівки поздіймав;
Трьох синів моїх живцем узяв,
Турському султану в подарунок одіслав;
Мене, Йвана Потоцького,
Коронного польського,
Три дні на прикові край пушки держав,
Ані пить мені, ні їсти не дав.
То дався мені гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати,
Буду його по вік вічний пам'ятати!"
То Василій Молдавський до Ясс прибуває,
Словами промовляє:
"Ой ви, Ясси мої, Ясси!
Були єсте барзо красні,
Да вже не будете такі,
Як прийдуть козаки!" ,
То пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив,
Волощину побідив.
Гетьманщину звеселив.
В той час була честь, слава,
Військовая справа!
Сама себе на сміх не давала!
Ворогів під ноги топтала.
Після Зборівської згоди та молдавського походу Хмельницький більшість війська розпустив, бо за умовою з поляками козаків мало бути лише 40 000. Проте відразу ж після примирення виявилося, що ніякої згоди між українцями й поляками нема, бо шляхта, ввійшовши в Галичину й на Поділля, вчинила нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотіла зробити й на Брацлавщині (Побужжя), та полковники Війська Запорозького Нечай і Богун, які очолювали Винницький і Брацлавський полки козаків, одмовилися коритися Зборівській згоді, незважаючи навіть на гетьманські накази, й зі зброєю не пускали польських панів у їхні маєтки.
Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова війна. Поляки з чималим військом несподівано напали на Нечая, коли він необачно справляв масницю в місті Красному на Брацлавщині, і хоч як завзято козаки відбивалися, та все-таки поляки перемогли їх, і навіть сам полковник наклав там головою. Про цього оборонця волі простого люду збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки:
Ой, у Краснім на ставочку туман осідає,
Чатували козаченьки у зеленім гаї.
Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,
А сам пішов до кумасі звінок риби з'їсти,
Та він засів коло столу, здрібна промовляє
Та з кумою, із любою, мед-вино кружляє.
Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,
Кличе козак молоденький: "Утікай, Нечаю!"
"Як я маю, козак Нечай, звідси утікати,
Свою славу козацькую під ноги топтати?!"
Подивився козак Нечай в кватирку очима,
А вже ляшків сорок тисяч стоїть за плечима.
Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:
"Сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного!
Сідлай мені вороного, собі буланого, —
Геть виріжем ворожих ляхів — геть що до одного!"
Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти,
Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.
Повернувся козак Нечай на лівеє плече,
А вже з ляшків, вражих синів, кров річками тече.
Повернувся козак Нечай на правую руку —
Не вискочить Нечаїв кінь із людського трупу.
Недоскочив козак Нечай дубового тинку —
Покотилась Нечаєва голова по ринку.
Зібралися козаченьки в високі палати,
Стали думать та гадати, де Нечая поховати;
Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара,
Ой, щоб розійшлась по світу Нечаєва слава!
Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на іншого свого ворога Богуна, який засів у Винниці. Тільки їм не пощастило. Козаки дали там добру відсіч і хитрощами потопили багато польського війська в Бузі. Почувши про напад шляхти на своїх полковників, Хмельницький знову почав скликати козаків і звернувся за підмогою до Війська Запорозького, та тільки запорожці неприхильне поставилися до нього за те, що він обстоював лише козаків, а простий же люд забував. Обміркувавши це на раді, Військо Запорозьке відмовило йому в допомозі. Тоді Богдан через турецького султана попросив допомоги в хана. Із султанського наказу татарська орда вирушила з Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червні, зблизившись із поляками під Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила — більш як на 30 000, то він розгнівався на Хмельницького, що той не застеріг його про кількість польського війська й, повернувши з ордою назад, почав тікати на південь: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон і повіз із собою.
Залишившись без гетьмана і спільників, козацьке військо, кількістю до 80 000, не могло стримати натиск поляків і після кількох днів змагань під керуванням Богуна відступило потайки вночі за річку Пляшеву й пішло на Україну, кинувши весь свій табір і багато неозброєного люду.
Без участі Війська Запорозького року 1651-го виникла й Білоцерківська згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожці з кошовим отаманом Лутаєм саме переносили Січ із Микитиного Рогу на устя Чортомлика. Чому стався цей перехід, невідомо, а тільки козаки обрали собі місце на березі Чор-томлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара Січ за часів Жигмонта III, і весь 1652 рік працювали над будуванням тут куренів, церкви й окопів.
(Продовження на наступній сторінці)