— Гей, там! Швидше чухайтесь! Погоня! Напали на слід Богуна! — і вихором проскочив по той бік замкових валів, збиваючи з ніг сторожу. Вихопившись ген аж за місто, молодий хорунжий обернувся на коні до замка. Глузлива посмішка заграла на його сміливому обличчі.
— До кращої зустрічі, пане Чарнецький?
На ранок у замку знайшлося три трупи, недолічилися трьох коней і двох конюхів з двірської челяді...
Майже триста років Україна була під владою Речі Посполитої. Ще в XIV ст. польська вояччина захопила Галичину, Західну Волинь і Північну Буковину, а з середини XVI ст.— майже всі інші землі України. Польські пани відбирали в українських селян лани, ліси, пасовиська, а їх самих перетворювали на кріпаків. Наші волелюбні предки не хотіли коритися загарбникам і часто повставали проти них зі зброєю в руках.
Найбільші козацько-селянські повстання очолювали видатні діячі визвольного руху: гетьман Криштоф Косицький у 1591-1593 роках, сотник Северин Наливайко у 1595 році, гетьман Павлюк (Павло Бут) у 1637, Яків Острянин (Остряниця) у 1638. Однак усі ці повстання були розгромлені, а їх учасники — жорстоко покарані. Тільки визвольна війна всього українського народу (1648-1654) під керівництвом Богдана Хмельницького принесла перемогу. Перша битва, в якій було розгромлене вороже військо, відбулася на річці Жовті Води.
В козацькому таборі, на Жовтих Водах, панувала незвичайна тиша. Не видно було людей, не чути гомону і криків, навіть коні не іржали.
Козацьке військо, розташоване чотирикутником, окопавшись валами і отаборене за своїм звичаєм возами, виставивши на валах гармати, стояло готове до бою.
Богун з обозним16[16] Чорнотою вдвох спостерігали з високого дерева за походом польського війська. Усе йшло так, як передбачав Хмельницький. Стефан Потоцький17[17], не підозріваючи козацької засідки, вів своє військо просто на козацький табір. Ось воно вже підійшло до річки Жовтої. Почало переправу на лівий берег. Гарячий, молодий Чорнота хвилювався:
— Тепер саме бити їх.
Нехай розділяться на половині...— Богун пильно слідкував за переправою. З подвійною обережністю вимірював він силу ворога. Хмельницького не було на обозі18[18]. Вони обидва з Чорнотою порядкували військом. Гетьман поспішив учора до Дніпра, у Кам'яний Затон, назустріч реєстровим козакам19[19], що, змушені запроданцем Барабашем20[20], пливли сюди під польськими знаменами на возз'єднання з Потоцьким. Хто знає, може, там проллється братня кров? Тоді боротьба затягнеться. Козацьку силу берегти треба... І Богун, який ніколи не знав міри молодецькому завзяттю, розважно очікував слушної хвилини.
— Ти дивись-бо, що там робиться? — понукував його раз у раз Чорнота.— Бачиш, ляхи либонь назад повертають?..
— Бачу.
Кілька кінних хоругов21[21], що вже були перейшли на лівий берег Жовтої, раптом повернули знову через річку, до правого берега. Виходило, що Потоцький якось довідався про розставлену йому козацьку пастку. Тепер він відійде назад і, звичайно, з'єднається з головним коронним військом.
"Прикувати до табору", вирішив Богун.
— Доведеться нам, Івасю, стати трішечки на хвіст ляхам... Нехай підождуть батька22[22],— радився з Чорнотою.
— Давно пора! —зрадів Чорнота.
І розімкнувся козацький табір. Ринула добірна запорозька кіннота. З гуком, свистом, одним махом доскочила до польських хоругов.
— Не шкодуйте шабель, молодці! — злітав попереду призовний поклик Богуна.
— На загибель ляхам! — обізвалися до нього ліс і поле. Обернулися чванливі пани. Панський гонор! У кожного шапка закосичена пером. Лють до хлопа пориває взятися за шаблю.
— Смерть ребелі23[23].
Першим кинувся наосліп пан Чарнецький, а за ним і все засліплене від люті панство кінно вдарило на козаків. Застогнала земля під кінськими копитами обох сил — козацької і панської. Міцно зійшлися вороги. Зразу рубнулися стіна на стіну, а потім немов вихором усіх порозмітало — один на один: пани ладні були втопити в хлопській крові свою лють; козаки шукали слави, перемоги й погибелі на панів.
— Га, сто дяблув24[24]. Ти вже тут, головоріз! — кричав Чарнецький, пробиваючись до Богуна.— Тепер я вже не випущу тебе з своїх рук!
— Моє шанування пану. Прошу підождати трохи,— глузував Богун.— Ось я лише впораюся з панськими собаками і тоді до послуг пана!
Чарнецькому так і не довелося зійтися з Богуном. Не зважили пани козацького завзяття. Не в добрий час зустрілися. Порозмітала їх козацька сила. Багато шляхти наложило головою. Недобитки кинулися врозтіч, через воду до правого берега. А за ними й пан Чарнецький, втікаючи, згубив свою полковницьку з пером шапку в Жовтих Водах. Перемога підбадьорила козацтво. Проте Богун звелів не переходити на правий берег. Там стояла вишикувана міцна, загартована в боях піхота з гарматами, прикрита по боках добірними драгунськими й гусарськими25[25] полками.
— Нехай пани самі подумають, як їм утікати,— розсудливо доводив Богун захопленому першим успіхом Чорноті. Десь от-от мав надійти козацький спільник Тугай-Бей26[26]. Та й сам Хмельницький — така була Богунова думка — повинен би повернутись не з порожніми руками... Велику справу задумав Богдан! Тут не можна легковажити. І обережний Богун обмежився лише тим, що порадив Чорноті підвести козацький табір на ніч ближче до берега. Тепер польський обоз був скований на очах.
Надходив вечір. Коронне військо Стефана Потоцького, розхолоджене невдалим боєм на переправі, окопувалося на ніч. В козацькому таборі по-старому не було чути ні співів, ні криків, не виїжджали з табору охочі молодці помірятися з паном козацькою силою. Лише де-не-де обізветься до своїх козацький вартовий, і знову все затихне. Тихо здіймалася ніч над берегами...
На ранок Стефан Потоцький зібрав своїх військових порадників. Справи коронного війська виглядали вкрай погано: спереду, на висоті, стояли козаки; праворуч ішла річка Зелена, приплив Інгульця, рівнобіжна до Жовтих Вод; ліворуч простяглася глибока балка Княжі Байраки, крита непрохідним лісом, замкнена річкою Великим Омельком; скрізь, праворуч і ліворуч, глибокі трясовини — багнища. Податися вбік, щоб обійти козацький табір, неможливо. Єдиний вихід — назад.
— Що маємо діяти, панове? — питав своїх порадників молодий Потоцький.
— Подвоїти свою мужність, вийти з табору і розбити хлопську наволоч,-пропонував пан Чарнецький, палаючи жадобою помсти за свій вчорашній бій на переправі.
Пан комісар Шемберг був іншої думки:
— Дніпром до нас поспішають з рейтарами27[27] реєстрові козаки. Для чого легковажити? Моя думка — краще закріпитися і чекати допомоги.
Поміркованість пана Шемберга взяла верх. Збили міцніше вози. Поставили вартові хоругви. А вся решта війська стала до роботи — виводили земляні вали. Значні28[28] пани скидали пишні кунтуші і, закотивши рукава, для прикладу іншим, брались за лопати. Працювали безперервно до полудня. Під полудень на горизонті знялась курява. За всіма прикметами сюди йшло військо. Курява наближалася — росла надія.
— Підмога йде! Підмога?
Згодом у куряві зачорніла маса грізної великої числом кінноти.
— Ми врятовані! — пани на радощах обнімалися.
— Тепер ми канчуками розженемо хлопську наволоч!
— Хмельницького на палю!
— З того лотра, Богуна, з живого здерти шкуру!
Кіннота порівнялася з коронним військом, підкинула шапки вгору, збудила своїм криком бойовим усю околицю...
— На рани боські! Цо то є?
Сподівана допомога на очах всього здивованого панства поминула польський табір і, не зупиняючись, вихром помчала до козацького обозу.
— О зрадливі пси! — стогнав від люті пан Чарнецький. Крик відчаю і прокляття звис над польським табором.
— Зрада-а-а!!!
Його заглушив козацький крик бойової зустрічі і братнього єднання.
— Слава-а-а!!!
Хмельницький умовив реєстрових козаків перейти на сторону повстанського війська. Повернувшись, він схвалив дії Богуна й дозволив йому зробити засідку в Княжих Байраках на той випадок, якщо польське військо буде розбите й почне відступати. За пропозицією Хмельницького, військо вирішило надати Богунові звання полковника. Другого дня бій почався зранку.
Зловісне червоно займався схід сонця... Білого дня стогнали в лісі сичі. Тихо, оглядаючись на панів, шепотілися між себе польські драгуни-українці.
— Як же нам проти своїх братів іти...
— Рука не підійметься.
Стефан Потоцький наказав виводити в поле полки. Виходили на праве крило грізні, в блискучих шоломах, у важких залізних сорочках коронні гусари — надія всього війська, їх вів, щоб перемогти або вмерти, пан Чарнецький. Понуро ставали на лівому крилі драгуни пана Сапєги. В центрі лаштувалися гармати і піше військо пана Шемберга.
— Хлопи ще відчують нашу міць!
Молодий Потоцький ще не втратив віри в своє щастя.
Козацькі сурми грали до бою. Гримів перед полками могутній голос Хмельницького.
(Продовження на наступній сторінці)