Михайло. Так, бач, задумав я хазяйство все перевести на себе!
Аблакат. Геніяльно!
Михайло. На всяке діло сміливіше йдем, коли поміч є!.. Та таки у мене така натура: у важному ділі совітуваться, знаєш, як то кажуть: свій розум май, людей питай!
Аблакат. Предусмотрительно!
Михайло. Так будеш ти мені совітувать і помагать?
Аблакат. А гонорарій, значить, плата?
Михайло. Не журись, заплатю.
Аблакат. Одначе?
Михайло. Півсотні дам.
Аблакат. Скупо... Сто!
Михайло. А ще й приятель! І не гріх же тобі так дерти?
Аблакат (перестає їсти і довго дивиться). Гріх?!
Михайло. Атож.
Аблакат. Що ж то я у бога теля з'їв, чи як, що мені гріх за труди взять? (Їсть.)
Михайло. Який же це труд?
Аблакат. Тим живу.
Михайло. Дам три четвертних.
Аблакат. Почнеш торгуваться — буду оборонять від твоїх замірів Данила.
Михайло. Чи ти не здурів? Ну, згода! Дам, як ти кажеш. (Налива.) Тепер могорич!
Аблакат. Розумне слово!
П'ють, аблакат їсть.
Михайло. Тепер слухай: шинки візьму на батькове ім'я; батько буде бачить, як я побиваюсь за його хазяйством, як заробляю скрізь і, мов бджола в улик, все несу сюди, до нього в скриню; тим часом... Я вже знаю, що робить, а ти помагай... Приміром: почну що-небудь я казати про Данила, а ти додай від себе; я скажу от стільки, а ти от стільки!.. А далі... зробиться само... Тямиш?
Аблакат. Обстоятельно!
Михайло. Одному не так зручно, удвох же...
ЯВА VII
Входить Каленик.
Каленик. А, слихом слихати! Здрастуйте, Платон Калістратович!
Аблакат. Здоровенькі були! З неділею вас!
Каленик. Спасибі. (До Михайла.) Куди ти, сину, зібрався їхать? Мені Онисько сказав, що ти велів коні запрягать, так я оставив стару у попа, а сам прийшов оце додому.
Михайло. У Гапонову хочу їхать. Там сьогодня оплатки йдуть, так можна буде задешево людей найнять на десятини.
Каленик. Хазяїн ти у мене, сину: за все пам'ятаєш!
Аблакат. На всю округу хазяїн! Завидують вам люде, та й є чому! Щасливий батько, у котрого такий син!
Каленик. Слава богу, що діждався таких дітей! Тепер сидю собі на печі, а хазяйство йде своїм шляхом.
Михайло. Небагато, тату, нахазяйнуємо, коли я один буду глядіть хазяйство.
Каленик. Колись, сину, і я глядів і приобрітав, а тепер несила моя — старий став; кому ж за хазяйством глядіть, коли не вам?
Михайло. Та я не про вас, тату, кажу. Данило нічого не глядить, а тілько розоряє.
Аблакат. Чув, чув. Мота, кажуть?
Каленик. Біда моя! Не знаю, що й робить з ним.
Михайло (до аблаката). Хотів шинк взять у свого общества, вмішався Данило, одговорив громаду — сто рублів у воду ляснуло... Там, знову, їздив у город, продав хліб, а тут підлабузнились до нього Семен і Дем'ян — перві мошенники, — вимантачили п'ятдесят карбованців без розписки. Так небагато нахазяйнуєм: я буду зароблять, а Данило роздавать!
Аблакат. Це погибель. Банкротство!
Михайло. Краще буде, коли ви мене одділите.
Аблакат. Що ти?.. Та він без тебе батька з торбами пусте.
Каленик. Господь з тобою, куди я тебе одділю! Що ж без тебе буде в хазяйстві? Розореніє. Ні, сину, ти вже не кидай мене — орудуй всім. Данилові ж я наказав, щоб він і тріски з двору не брав без тебе, не то що!
Михайло. Так він і послухає! Сьогодні я звелів занять Миколиного бика, що раз у раз вештається, як приблудний, та скирти обдирає, а сам пішов у волость. Прийшов Микола, знищився, а Данило звелів віддать йому бика без штрапу.
Каленик. Наказаніє боже з тим дурнем! Де ж він?
Михайло. Повіявся кудись з Федором. Знову яку-небудь штуку викине, побачите, бо Федір вже у мене грошей позичав.
Каленик. Нехай же він із дому вже тоді тікає!
Аблакат. Коли Данило не статкує, то, на мене, я б одного Михайла зробив хазяїном, а то вся праця пропаде.
Каленик. Та так же воно й є. Михайло один у мене хазяїн, все у нього в руках.
Аблакат. Та воно так! Тілько знаєте, що я вам скажу: Данило не перестане щитать себе таким самим хазяїном, як і Михайло, аж поки ви формально, по купчій, не віддасте всього Михайлові, щоб він знав і бачив, що йому треба робить, а не надіяться на готовеньке... Цим тілько способом ісправите заблудшого.
Каленик. Це правду ви сказали: щоб він бачив, що йому треба робить, а не надіяться на готовеньке... Може б, одумався. Іменно прийдеться так і зробить. Спасибі за совіт...
Михайло. Та бог там з ним... Нам пора вже їхать. Подивіться, тату, чи готові коні, а ми вип'ємо на дорогу. (Налива.)
Каленик. То підвезете, й мене до попа. (Пішов.)
ЯВА VIII
Аблакат і Михайло, самі.
Михайло (озирається). Голова! Спасибі...
П'ють.
Діло почалось добре!
Аблакат. Чого ж ти зараз не вчепився, коли клює?
Михайло. Так не можна. Ти мене не вчи, а посовітуєш, як я спитаю. На задаток.
Аблакат (хова бумажку). Не в зачот.
Михайло. Як?
Аблакат. Та так: спасибі — мало!
Михайло. За віщо ж? Нічого ще ти не зробив!
Аблакат. Отак! А сказав добре слово! Я дурно нічого доброго не говорю.
Михайло (чухається). Крюк!.. Нехай так! Вип'ємо ж. (Налива.) Тепер же ти зо мною не поїдеш, а зайдеш з батьком до попа і там — тихенько тілько — підлий в це діло масла ще.
Аблакат. А роздувать вже будеш ти?
П'ють.
Аблакат. Не вчить тебе, а в тебе вчиться: як по книзі робиш!
Михайло. Помагай тілько! Ходім!
Аблакат вперед вийшов, а з других дверей виходить Мар'яна, а потім Палажка. Побачивши їх, Михайло остається.
ЯВА IX
Мар'яна, Палажка і Михайло.
Михайло. Недурно ж кажуть: на охотника звір іде.
Мар'яна. Хто ж тут звір, а хто охотник?
Михайло. Хто піймає — той охотник, а хто піймається — той звір.
Мар'яна. Інший звір хоч і піймається, а коли тенета гнилі, то й вирветься так скоро, що охотник тілько рота роззяве.
Михайло. Може, й правда твоя. Поприбирай, Палажко, з столу; часом хто прийде, то негаразд.
Палажка збирає з столу і виносе.
Чого ти, Мар'яно, так сердито мені одказала? Хіба я чим тебе вразив?
Мар'яна. Співай кому іншому лазаря! [4] Що то за звір? Ти мене щитаєш звірем, а себе охотником! Гнилі твої тенета, не вдержать такого звіра, як я.
Михайло. Та ну-бо, не сердься, я пошуткував.
Мар'яна. Коли ти шуткуєш, то й я шуткую.
Михайло (набік). Гостра бісова дівка, як коса. (До Мар'яни.) До тебе з голими руками не підступай.
Мар'яна. Авжеж, не підступай, бо опечешся!
Михайло (хоче обнять). Ох, ти ж, моя цікава!
Мар'яна (одхиляється). А може, й не твоя! Чорт каже, що його.
Михайло. Ніколи мені тепер, а то б ми зараз помирились! Ну, та дарма. Я на цих днях навідаюсь до тебе: можна?
Мар'яна. Не ждатиму, бо обманеш, а прийдеш — рада буду!
Михайло. О?? Рада! Ти мені до вподоби, Мар'яно.
Мар'яна. Не вперве чую! Слова такі мене не гріють.
Михайло. Діла прокляті мішають, а то й погріть би можна!
Голос знадвору: "Михайле! А йди-бо, коні не стоять".
Бач, мішають! Не гнівайся ж на мене, серденько! (Хоче обнять.)
Палажка увійшла.
Мар'яна (одпиха). Одчепись!
Михайло (кашлянувши, щоб замнять свій замір). Прощай, коні не стоять. (Хутко виходить.)
ЯВА X
Мар'яна і Палажка.
Палажка. Що він тобі тут казав? Здається, хотів обнять?
Мар'яна. Ет! Аби зуби скалить... Чіпляється. Випитував мене, чи й справді я люблю Данила. Коли весілля наше буде.
Палажка. Недурно він мене із хати вислав. А ти ж йому що сказала?
Мар'яна. Сказала, що він дурний.
Палажка. Ох, не дурний! Він сам, давно я примічаю, зиркає на тебе неситим оком; а як довідається, що ви з Данилом любитесь, будь певна, підведе яку-небудь машину.
Мар'яна. Хіба такий?
Палажка. Заздрісний! Раз у раз копа протів Данила і батька так настроює, що і вони все гримають на бідного Данила!.. Ну що ж ми забалакались? Чим би тебе попоштувать? Стривай! Я зараз меду принесу, а ти посидь. (Виходе.)
ЯВА XI
Мар'яна одна.
Мар'яна. Попалась добре я, не знаю, що й робить!.. Михайло справді липне до мене... А тим часом я боюся, щоб не довідався Данило... От напасть!.. Котрий же з двох?.. Данило любить, а Михайло, здається, хоче в тенета упіймати!.. Та не діждеш! Не на таку наскочив! Сватай, коли до вподоби!
ЯВА XII
Входить Данило.
Данило (ще на порозі). О! Й Мар'яна тут.
Мар'яна. Чого ж ти так перелякався?
Данило. Зрадів, скажи скоріше.
Мар'яна. Якби так радісно тобі було бачить мене, то давно б забіг провідать! Мабуть, не в серці, а на язиці тілько радість.
Данило. А сама добра: попереду виходила до нашого млина щовечора, а тепер я підряд три дні просиджував там до півночі, а ти неначе відцуралася від мене. Свирид мені сказав, що ти з Михайлом, братом...
Мар'яна. Бреше він, клишоногий чорт: мати були слабі!
Данило. А мене острах взяв, і я подумав, що ти мене не любиш вже...
(Продовження на наступній сторінці)