— Да підожди, добродію,— каже Костомара,— через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Домонтовиченко з війтенком, да Домонтовиченко війтенка й одолів.
— Ну, так і амінь йому, дурню! — каже Гвинтовка.
— Амінь? Ні, ще сьому ділу не скоро скажуть амінь! Ось слухайте лиш. Міщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горілкою, роблять війтенкові поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П’ють да лають усю городову старшину.
— Ну так що ж? Нехай собі лають,— каже Гвинтовка.
— Отак!.. А се як тобі здасться, що всі значні люде, що понаїжджали на раду у Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді,— хочуть двори ламати да грабовати старшину.
— А що ж ваш полковий суддя робить? — спитав Гвинтовка.
— А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого візьме. Коли б ще під сю заверюху, під сю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
— Що буде, те й буде,— каже понуро Гвинтовка.
— І тобі отеє байдуже, добродію?
— А що ж би мені робити?
— На коня та гамовати козаків!
— Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді!
— Да що по тому пірначеві! — каже Костомара.— Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, бога ради, поїдьмо!
— Послухають, да не тепер,— каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.— Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.
— Еге-ге! — каже потиху сотник Костомара. — Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли... Пане осауле полковий! Побійся бога! Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
— Пане Гордію, сотнику! — каже, засміявшись, Гвинтовка.— Побійся бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш да підкріплімось, то чи не повеселішаємо.
Сів сотник Костомара обідати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивідати, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од’їхав назад до Ніженя ні з чим.
— Послухай, братику мій любий! — озвалась тоді Череваниха.— Як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.
— Ось лихо! — каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка.— Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться.
— Од пристріту, братику, я дала б собі раду; а од твоїх речей голова в мене завернулась.
— Бо не жіноче діло до них дослухатись! — сказав понуро Гвинтовка.
—У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких за обідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі, скажу, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону божого... Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш...
— Що то значить жити під самим Києвом! — перебив її Гвинтовка.— Зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люде учать: жіноча річ коло припічка!
Да й вийшов із світлиці.
Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у Романовського Куті. Череваниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду, да й Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тілько всміхається. Дивиться Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців да про тії чвари.
Чом же отеє,— тепер спитаюсь я,— чом отеє Петро і Леся не зійдуться і поговорять? То було таки хоть і стереглись одне одного, да все-таки й повітаються й погуторять де про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волі голублять її в серці. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного.
Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собі, мабуть, щось пораховав; смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за столу. Тілько княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ, і в погоду зелені віти додолу, так і вона,— чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга.
На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки.
— Казав пан — надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і Сомко, і наш полковник з старшиною.
Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати.
А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: "Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надінемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїні все почалось вести [ся] по-лядськи".
Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Невольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав:
— Гляди ж, сестро,— ти в мене тепер господиня,— щоб доволі було всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без гостей.
Виїхали на узліссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь мужики. Мужики ж і міщане валять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп’ято царський намет і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тілько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові. У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в городових орли і всяке мальованнє з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда. Одно конем їде, друге піхом; той у кармазинах, а тії в личаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б і не протовпивсь до намету.
— Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! — кричать козаки.
— Е, се князь наш! — гукне один у личаковому кунтуші.— Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його:
— Не дуже,— каже,— гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожців.
— Що ж ти чув?
— Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову:
— Як ти думаєш? Чия візьме?
— А чия ж, як не Івана Мартиновича!
— Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі гармат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком.
— Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять.
Проїхали ще трохи.
— Чи правда бак,— питає один бурлака в другого,— що вчора ховали війтенка? А той йому
— А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки. Зроду ніхто таких похорон не зазнає.
Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Гагіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послухати, як привітав Іванець Сомка!
— О, Іванець — собака! — каже, знизивши голос, Гвинтовка.— Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По-нашому?
— Авжеж!
— І Сомко згодивсь?
— Згодивсь поневолі. Тілько бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться.
Гвинтовка тілько засміявсь.
— Нехай,— каже,— б’є на здоров’є! Роз’їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах.
— Ти запорозька сторона, Остапе? — питає в його вівчар з ціпком.
— Щоб вони,— каже,— виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!
— Як! За що се?
— За що? Є за що!.. Гм! Сказано — не вір жінці, як чужому собаці!
— Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути?
— Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвітів! Се, коли хочеш знати, самі паливоди!
— Йо?
— І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. "Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було",— та й давай мене поштувати. Я ж там п’ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
— Та то тобі на похміллє так іздалось, брате.
— Іздалось! — аж крикнув коваль.— А це ж як тобі здасться? Питаю в Івася: "З ким же ви, синку, без мене вечеряли?" А вона, сука, вже й перехоплює: "З богом, скажи, Йвасю, з богом!" А дитина, звісно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: "Хіба ж, мамо, то бог, що в червонім жупані?"
Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все трудніш було пробиратись. Коло намету б’ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники да все кричать: "У раду! У раду! У раду!" Хоть народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва.
— Ну, вже, брате,— каже інший,— з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись:
(Продовження на наступній сторінці)