— Бог би тебе скарав, Саво! Мені з жури чорно перед очима, а ти ще приходиш і їси моє серце!
— Ей, чи то я їм ваше серце? Може, я й тому винен, що ви плачете? Може, ви за мною плачете? Не плачте за мною, бо я ваших сліз не потрібую. Навіть як умру, не потрібуєте за мною плакати!
— Саво! — крикнула вона з жахом.
— Мовчіть! — сказав понуро й сам замовк. Глядів на землю, неначе шукав на ній кулі, що перебігла з одного місця на друге, та схилив молоде, звичайно блідаве лице, що стемніло із гніву, який так раптово наплив йому до серця.
— Мовчати, кажеш ти! — сказала вона й усміхнулася гірко.— Коли я межи людьми чую, як про тебе говорять, я й так мушу мовчати, сину мій! — тягнула поволі несказанно гірким голосом.— Навіть не можу перед ними пожалітися, бо мені соромно. І мені так соромно, що з сорому не раз у землю запалась би, що мій син вибрав собі дівчину, яка сорому не має, доньку чоловіка, що сидів у криміналі, що славиться злодієм на ціле село й що твойого тата хотів до криміналу упхати, а тепер, де може, безчестить. Його донька така, як він, ба навіть ще гірша, а ти лізеш до неї, бігаєш за нею! Га-га-га! Стидайся, Саво! — сміялася зневажливим, гірким сміхом, а відтак утерла сльози з очей.
Він стояв, як перше, не змінивши ні пози, ні руху, з похиленою головою і непостійним поглядом, та слідив за всіма її рухами і кроками. Він любив свою матір, здається, любив її більше, як тата і брата, але бували хвилі, в яких ненавидів її, так як тепер, з цілої душі своєї, коли нарікала на Рахіру і прискала зневагою, як трійлом [32].
— І тому ви плакали? — спитав він поволі з пораженим глумом.
Вона глянула на нього, а відтак обізвалася:
— Ні, ти не вартий того, аби я за тобою плакала! Я плачу, що Михайло піде восени в рекрути!
Він підняв брови високо вгору і спитав цілком зимно й спокійно:
— Тому?.. Ну, то плачте, здорові, дальше! Я гадав, що маєте вже кулешу готову, а ви заводите, як по вмерлих. Як так, то я можу собі знов іти...
— Іди, іди, звідки прийшов!
— Я йду, звідки прийшов,— скипів він,— аби-сьте знали! Аби-сьте таки знали! — І очі його замиготіли зимним блиском.
— Іди! — кликнула вона, вибухаючи гнівом та піднявши грізно руку вгору.— Якби ти сьогодні йшов до жовнірів, я би богу дякувала! Як ти смієшся зі сліз маминих, то нехай собаки плачуть за тобою, а коли тобі слова мами й тата байдужі, то нехай тобі вороги твої радять. Іди з моїх очей, забирайся!
Він відвернувся і вийшов повільним кроком надвір. Тут постояв хвильку, віддихаючи сильніше з раптового зворушення. Надумувався, але не пішов зараз туди назад, звідки прийшов. Зайшов уперед тихо до стайні, де стояла одна дійна корова, і почав там перешукувати. Шниряв за яйцями. Коли повибирав їх з гнізда, вернувся ще в курник, узяв першу курку, що сиділа скраю під рукою на бантах, і висунувся безшелесне на подвір’я. Аж відтак пішов туди, "звідки прийшов"...
ІІ
Марійка осталася знов сама. Не плакала вже більше. Сцена із Савою прогнала м’які сльози від неї. Несказанно гірке почуття отуманення запанувало нею і скривило болісно її уста.
Чому був Сава такий лихий? Чому був такий лихий, коли дитиною був такий добрий і щирий, такий, як Михайло?
Чи не працювала вона для обох, відколи світ побачили, чи не жила лише для них? Чим скривдила його? Не годувала їх однаково, не убирала? Як малим, так тепер великим змивала власними руками їх волосся і білля; цілою душею рада була видіти їх добрими ґаздами, щоби люди шанували їх у селі, щоби шанував їх світ. А однак... коли Михайло вже змалку вичитував їм їх волю з очей, заходився коло господарства, мов дорослий, працював, гарував [33], був притім добрим та лагідним, мов шовк, Сава був лінивий і впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожну хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення. Ніколи не міг при одній роботі довго видержати, все горіла йому земля під ногами; йому було наймиліше, коли мав роботу й дім за плечима, коли міг закинути стрільбу на плечі і брести лісом та полем. Се знав він найліпше. Вистрілював усі воробці із гороху, а взимі зайці, що лізли аж під хату в сад і обгризали молоді овочеві дерева. Але се й було все, у що вкладав свою душу!
Він повинен іти до війська замість Михайла. Він!.. Се було б для нього чистим щастям! Там би, певне, зробили з нього людей! Його приязнь до Рахіри — боже, скарай її! — устала би, і з тим покинула би його вся зла натура. Все було би, як бог любить. Відколи з нею сходиться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердіший, справляє всім лише гризоту та жаль. Та й коби ще на тім скінчилося! Але як схоче з нею побратися, що тоді? Вона зітхнула тяжко і глибоко, запалила світло коло печі й хотіла саме виглянути надвір за Савою, чи справді він пішов — вечеря була вже майже виготовлена, нехай би нікуди вже не йшов,— коли саме в тій хвилі двері знадвору відчинилися й увійшов Івоніка. Він ступав мовчки, тяжким кроком, неначеб не бачив нікого в хаті, прямо до постелі, і почав із себе здіймати одну річ по другій та скидати на постіль.
Марійка дивилася на нього хвилю з переляком, вижидаючи, і не мала відваги спитати, що сталося, її серце само віщувало, що зайшло щось недоброго.
Врешті, він обізвався:
— Ми стратили нашого хлопця, Маріє! — сказав, але слова йшли йому так поволі й важко з уст, неначеб мав горло й уста переповнені слізьми.
— Боже, боже, боже! — зойкнула Марія і вдарила розпучливо долоню об долоню.— Що ви кажете, Івоніко?
— Стратили, Маріє, стратили!
— Все пропало! — сказала беззвучним голосом.— Чому нас бог так тяжко карає, Івоне, скажіть, чому? — І по довгій хмарній хвилі, під час якої обоє так тяжко мовчали, спитала:
— І де ж він?
— Пішов просто до бурдея, товару доглянути і плуг злагодити. Хоче, аби ми завтра досвіта йшли орати. Земля жде...
Тут вибухла Марійка нараз голосним плачем. Плакала так гірко, що, хлипаючи, дрижала всім тілом. Спогад, що син був такий добрий і дбалий, і що його саме відібрали від них, розірвав рану в її душі, і вона віддалася несамовитому, нестримному жалеві. Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі, як усе в останніх днях... І він мусив їх покидати — на три роки покидати!
— Михайле! — крикнула вона вголос і впала на лаву. Потім ударила кілька разів головою до стіни і стала тяжко проклинати.— Пощо мав іти відтак з дому? Пощо? Ті, що його відібрали, бодай би ніколи не зазнали радості з своїх дітей! Ті, що придумали військо та се, щоби сини покидали родичів у найкращому віці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров’ю най уп’ються, коли їм уже чого іншого замало на оцім світі. Так, так, так...
Він мовчав і глядів понуро перед себе. Йому з жалю серце краялося, але він не мав слів, як вона, на свій жаль. Вона ж була жінка... Бив лиш від часу до часу рукою по коліні. Але тут же, саме посередині прокльонів, вона вмить прокинулася.
— А гроші, Івоне? — спитала з поспіхом, сідаючи прямо на лавці, створивши широко очі, в яких ще блистіли сльози.— Що сталося з грішми, коли Михайла покликали?
Він махнув рукою, неначеб зрікався грошей, і не відповів.
— Що сталося з грішми, Івоне? За що забрав їх жид, коли Михайла взяли? — питала, натискаючи.
— Жид, Маріє,— відповів із наміром помирення,— жид десь дівся! Я його не видів! Бог знає, що з ним сталося! Може, отуманив мене. Як отуманив мене, то нехай його бог за те скарає, бо гірко працював я на ті гроші. Я хотів усе по-доброму, не жадав задурно своєї дитини від них, хотів їм заплатити, щоби мені його лише лишили, не відривали його від хати та від землі, але коли вже інакше сталося, то се хіба сам бог так хотів. Не журися, Маріє! Як бог допоможе, зложимо собі знов стільки, що пропало! Най на тім скінчиться. Що вже гроші! Коби руки в мене годні, а я закуплю пару молоденьких биків, вигодую та й за два роки знов буду мати те, що лиха година витуманила.
Вона гірко розсміялася.
— А за що купите молодих биків? Зложеними грішми? Хто їх зложить? Ми? Я вже не годна так працювати, як давніше, ви не зможете наполовину розірватися, як хлопець нас покине, будете мусити робітників наймати, бо Сава...
Урвала.
— Саво! — крикнула голосно й бистро, пригадавши собі хлопця.— Саво, де ти? — І, відчинивши нетерпливим рухом двері, поступила кілька кроків за поріг і крикнула в темряву за хлопцем.— Саво, ходи до хати! Тато прийшов! Михайла взяли! Ходи до хати!
Надворі панувала тишина...
Вокруги виринало із навислої нічної теміні галуззя садовини, що обтулювала хату; трохи дальше розляглися поля, а тут і там підіймалися із землі неповоротні сусідні хати — і нічого не перебивало тишини.
Небо було захмарене, й лише десь-не-десь блистіли зорі.
— Саво! — крикнула Марійка голосніше, майже з розпукою, і надслухувала.
Але і сим разом надармо.
Ось далеко в селі, майже під лісом, брехала собака, і її брехіт — напівблагальний, напівжалібний — добився, перебиваючи тишину, аж сюди і викликав блискавкою в її душі враження, що собака була присилена, а відтак згубилася...
Роздразнена, відвернулася і вступила назад до хати.
— Отже, таки пішов! — сказала гірко до себе.— Бог би його скарав!
— Куди пішов? — спитав Івоніка.
— Куди? Таже до тої...—— відповіла нетерпливо і, не докінчивши речення, люто сплюнула перед себе.
(Продовження на наступній сторінці)