— Та й доки я жива по світі ходитиму, Михайле! — сказала, обнявши його дико за шию і надставляючи з несказанною щирістю молоді, непорочні уста до поцілунку.
— І доки я по світі живий ходитиму! — сказав глибоко зворушеним звуком, із щирою вірністю й сердечністю, і поцілував її. Був несказанно щасливий у тій тихій, ясній, місячній ночі, сильно зворушений і розжалоблений і притім собі зовсім новий. З ним ніколи не бувало, як тепер.
Було так чудово й гарно і що вона його так дуже любила, оця гарна, розумна, тиха дівчина, що не мала собі пари й не була нікому рівна.
— Я тобі перстінь приніс, що купив на Петра в місті! — сказав він і витягнув його із-за ременя. Відтак засунув його їй на палець.
— Тримайся мене, Анно, як я піду! — промовив поважно.— А я тобі також слова не зломлю! Скоро поверну, зробимо весілля!
— Ти не повернеш скоро, Михайле! — сказала й зітхнула.
— Чого зітхаєш? Не зітхай! Не смути мені ще більше серця, я й так із жалю землі не виджу. Дома не виджу нічого, крім сліз. Мама заодно плаче, а тато зітхає мовчки. Я все собі гадав, що воно не прийде до того.
— Я се знала, Михайле! Я чула, як пан і пані говорили, що нічого не поможе, що ти будеш мусити свій час відслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата і твою маму. Я лиш перед своєю мамою боюся і перед братом. Вони все грозять мені сусідом...
Вона урвала і притулила, як перше, голову до його грудей. Він мовчав хвилину, погладжуючи наново її голову ніжно, а відтак сказав:
— Терпи, а не йди за нього! Бог нам допоможе! На різдвяні свята дістану, може, відпустку і приїду. У мене є надія, що все буде добре. Дотримай лиш мені слова, а як я верну з війська живий, тоді не буду боятися твоєї мами, ні твого брата.
— А твої родичі, Михайле? — спитала вона і, піднявши голову, поглянула йому вигребущо й боязко в очі.
Він здвигнув плечима й усміхнувся примушено. Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала самої королівни, але він мав те пересвідчення в серці, що здобуде її для себе. А батько його знов дуже любив його, і коли батько пристане на те, мати мусить пристати.
— Ти тим не журися! Оставай лише на дальше у пані й будь мені вірна та молися за мене, коли буду там. Як там не вмру, буде все добре.
Вона почала тихо плакати.
Він запримітив се.
— Тепер уже плачеш! Я ж іще не пішов і ще не вмер! Пожди ще з плачем! — потішав її, а тим часом огорнуло і його якесь почуття смутку.— Поцілуй мене радше ще раз!
Він обняв її пестливо рукою і підняв їй голову.
Тут вона схаменулася.
— Я мушу вже йти! — сказала полохливо, пригладжуючи собі волосся.— Я забарилася! Боже мій! Що там скажуть? А я цілком забулася! Скажу, що в Онуфрія забарилася. А там, у Докії, вже спустили з ланця великого пса, а мені прийдеться минати її хату.
Вона підняла одною рукою з землі кошик із грибами, а другою обняла ще раз його шию.
— Будь здоров, Михайле; добраніч і приходь! Прийди з чим-небудь до пана, щоби я тебе ще бачила! Я буду за тебе молитися і слова не зломлю. Вже най буде, як буде!
— Може, чей, не застрілять мене! — жартував він вимушено.— А коли мене й поцілить яка куля, то, може, не загину відразу. Я міцний, і недурно кажуть, що я як той медвідь. Сава вимовляється все тим, коли не хоче мішки з насінням виносити на під. "У тебе плечі, як у медведя,—каже він,—неси ти!"
Вона ступила вперед і подалася вперед.
— Я вже йду, Михайле, вже пізно!
— Я тебе підведу!
— Ми не маємо тут обоє місця, бачиш? Стежка така вузька, а що мені з того, як ти будеш іти за мною?
— То я піду вперед тебе! — відповів він весело.
— Так я не буду видіти твого лиця. Все одно, чи вперед, чи назад, я хочу видіти твоє лице.
— То я буду йти побіч тебе.
— То хіба жодне з нас не буде йти серединою стежки. Грудою зле йти!
— Ще й ослабнеш з того! — сказав він із здержуваним усміхом, і вона усміхнулася.
— Потолочимо колосся! — сказала вже цілком лагідно й щасливо, погладжуючи рукою тяжке золотисте колосся, між якими тепер темнів високий блават [59]. — А се ж гріх, воно таке гарне!
— Так іди ти вперед мене! — промовив він.— Нехай тебе добре затямлю! Коли піду вже геть звідси, буду між чужими й сам чужий, як буду на варті стояти, буду тебе згадувати. Ідемо обоє нашим полем — буду гадати — ти все навперед мене, вузенькою стежечкою, а я за тобою. Відтак ти обернешся й усміхнешся до мене, а я поцілую тебе...
У тій хвилі вона подалась у ході з жахом о один ступінь назад. Заєць біг житом і перебіг блискавкою стежку близько її ніг. Вона розсміялася.
— Бодай же тебе! Як же я злякалася!
— Бо ти дівчина! — відповів він із легким глумом у голосі.— Я ловлю їх, як мухи!
Десь у гущавині жита обізвалася знову перепелиця.
Вона станула мимоволі і заслухалася.
— Перепелиця підпілітькає,— сказала майже побожно,— а сверщки галасують, мов наймити.
— Бо ніч ясна; вони люблять місячні ночі. Галасом своїм заповнюють тишину, мов цітками! — відповів півголосом.
Обоє звернулися назад до місяця і дивилися хвилину в освітлену, виразну і лагідну далечінь і назад — на ту стежку, якою йшли.
Перед ними простиралися лани, пишні й багаті, місцями знижуючися, а місцями здіймаючися у лагідні згір’я. Вони мов збивалися коло лісових оаз, що темним тлом стояли позад ланів.
— Усе спить! — сказала вона шепотом, неначе боялася голоснішим гомоном збудити що-небудь у природі. І справді. Здавалось, що все вокруги спало. Високе, буйне збіжжя, білі, сріблисті ниви гречки, а далі струнка понура кукурудза. Легка імла, що тут і там знімалася прозорими серпанками над поодинокими місцями піль, здавалося, оберігала дрімучу ростину в тихім сні.
Малий лісок, там ген за ланом, з якого винесла гриби, лежав закутаний у теміні, а над усім здіймалось ясне, величаво-високе небо з своїм блискотом зірок і м’яким срібним світлом місяця, що безгомінно пронизало темінь літньої ночі і творило з неї пречудовий, тихий, своєрідний світ.
Обоє мовчали.
Вони все ще стояли, звернені назад проти місяця і проти тої сторони, з якої вона вертала.
Вона дивилася довгу хвилю в далечінь, неначе забула про себе, так витріщилася туди. Нараз заблис переполох, її очі розплющилися широко.
— Михайле! — обізвалася раптом і боязко.— Дивися, видиш?
— Що таке? — спитав.
— Іди очима назад тою стежкою, якою я прийшла.
— Ну, і що ж?
— Дивися, видиш ти тепер ваш бурдей, як він он там унизу лежить, обведений округи густою деревиною, так, як стара бабка, скулена на землі? Видиш його? А дерева, що густо виросли за ним, як лісок, видиш ти? Воно так ясно, все видко докладно, цілком докладно. Дивись на малу стайню коло бурдея, на плоті висить довге пасмо білого полотна.
— Я виджу. Мама білили й забули заховати полотно. Та що таке?
— А тепер дивися! Кусень від бурдея направо відділений багнистою левадою, де все застрягають коні возом, як вивозять скошений той рогіз; тепер гуляє там шматами легка імла, на крок звідти лежить панський лісок. Він тепер дрімає, видиш?
— Чому б не видів? — спитав на те зчудовано на її дивні допити.— Я його щодня бачу, я маю його щодня перед очима. Лісок веселий, мов хлопець.
— Так, веселий, як хлопець! — повторила майже механічно.— Але тепер, Михайле, дивися! Видиш ти "сусідній" ліс, що чепить позаду багнистої левади межи бурдеем і веселим хлопчиськом? Таємний і страшний, видиш ти? Він віддалений добрий кусень від вашого бурдея; ти се знаєш, Михайле, се "сусідній" ліс! — додала, чудно зворушена, майже нетерпливо, і в її голосі пробився несказанний біль, і мов слізьми затремтіло.
— Перед тим лісом, хоч він невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти. Мені на плач збирається, коли побачуся там сама... Я страшенно боюся... дерева такі темні... воно так страшно... я не знаю... я не знаю...
Вона говорила, перехилившися легко вперед. Широко створені, майже витріщені очі від того лісу не зводячи, неначе мала візію [60], держалась одною рукою його і, здавалося, була всіма змислами там, у далечині, коло згаданого лісу.
— Все... воно мені... так... коли... я там...— говорила розірвано й боязко.— Коли дивлюсь... туди... А... нині... де воно так ясно... дивися... як ясно... напрочуд... ясно... Звідти іде щось! — скричала нараз несамовито в дикім переляку.— На тебе й на мене!..
Кинулася до нього судорожне і, мов ослонюючи його, обхопилась його бурливо руками і притиснулася лицем до нього. Слід за тим попала в конвульсивний плач, що його приводить із собою лиш несподіваний, несамовитий перестрах.
Майже в тій самій хвилі обвів і він її руками. Його пройняло холодом, волосся стануло йому дубом. Тримав її міцно, притиснувши до себе, і витріщився гострим поглядом в указаний напрям. Він не боявся і не бачив нічого. Його бурдей, до якого мав небавом вертатися, лежав спокоєм повитий і справді, мов скулена старенька в намітці, ослонений ззаду густою деревиною, а там далі, направо, за багнистою левадою, на тлі, де здіймалися легкі прозорі імли й неначе на границі другого села, лежав сам для себе "сусідський" ліс. Чужий, невеликий і лиш рідко побережниками звідуваний. Неначе добро без властителя, де кожний міг ограбувати дерево й доволі часто ограбував, так лежав він.
Він знав його аж надто добре. Зрубував там у нім часом сухе гілля, кілля до плота й переводив не одну ніч в його глибині. Але тепер не бачив нічого. Йому й не впало там нічого в очі. Ні вднину, ні вночі, і вона мала, певно, лиш пустий привид.
(Продовження на наступній сторінці)