ДІЄВІ ЛЮДЕ
Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик.
Палажка — його жінка.
Марися — їх дочка.
Степан — син їх, канцелярист земського суду.
Гервасій Гуляницький—багатий шляхтич, чиншовик.
Микола — його син, парубок.
Націєвський — регістратор з ратуші.
Трандалєв — повірений.
Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський - чиншовики.
Омелько, Трохим - наймити Борулі.
Гості.
ДІЯ ПЕРША
Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев’яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою.
ЯВА І
За столом сидять Трандалєв, а з бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках.
Боруля. Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля.
Трандалєв (чита). По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и на основании представленных документов Дворянское депутатское собрание определяет: Мартына, Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сего собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту Герольдии.
Мартин. О!.. Виходить, я — не бидло і .син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обіду? Та скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую.
Трандалєв. Так, виходить, візьмемо на апеляцію?
Мартин (б’є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обіду обоюдною?.. Я вас питаю: яка тут обоюдна обіда? Він каже на мене — бидло, а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда — теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обіда?
Трандалєв. Стривайте, не гарячіться! Будем апелювать.
Мартин. Апелювать!
Трандалєв. А за вивод подамо встрєчний іск.
Мартин. А коли треба, то й поперечний! Трандалєв. Поперечних не полагається. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмінить рішеніє — ми виграємо діло. Когда я був ще фотографом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною, таке саме діло, як ваше, тілько там не словесная була між ними обіда, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах — упав! А магістрат признав, що драка була обоюдна. В рішенії сказано було: "Хотя Щербина, взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя, причем в руках остался значительный пучок волос, имеющийся при деле как вещественное доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии, тяжестью тела Горбенка и сам Щербина был повергнут на землю, то признать обіду обоюдною"!.. Це було перве моє діло, я апелював, і уголовна палата одмінила... І по вашему ділу одмінить — не журіться... Ітак, виходить, по ділу об обіді апеляція?
Мартин. Апеляція! Та таку апеляцію напишіть, щоб у Красовського у носі закрутило, щоб йому свербіло!.. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у острог посадить.
Трандалєв. О, не я буду, — ми йому докажемо! Всі ходи знаю, вже мені прошеній не вернуть за нехворменноє написаніє, ні! Як напишу, то прямо точная копія з форми — усе по пунктах.
Мартин. І скажіть, що буде коштувать?
Трандалєв. Стрічний іск... і апеляція... (Набік.) Як би не продешевить! (До Мартина.) Щоб і для вас не було обідно... з бумагою... Сто рублів, а непредвідєнниє расходи на ваш кошт.
Мартин. Дам сто двадцять! Тілько ж і накрутіть йому;
щоб нюхав, чхав, щоб... Усі закони виставте!
Входе Омелько.
Омелько. .Коні їх готові, фурман послав мене сказать, що той...
Мартин. Скажи там, щоб дали на дорогу дві мірки вівса, — ну, чого очі вивалив?
Омелько (іде). Ніколи він тобі не дасть договорить. (Пішов.)
Трандалєв. Я б вам і не казав... знаю, що від вас будлі-коли получиш... та... здержався...
Мартин. Гроші? За цим діло не стане — я зараз! (Пішов у бокові двері.)
ЯВА II
Трандалєв (сам). Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був і писарем в пітейній конторі, був обер-об’їждчиком, був прикащиком по економіях, держав биржу в городі, служив у маклера, — скрізь важко! І роботи до біса, і користі мало, а тілько схибив дерощот, і бігай, шукай місця... Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографію... Хліб не важкий, і на первих порах копійчина гарна стала перепадать; коли ж і тут біда: усі патрети виходили без очей! Приняв я у компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися — не виходять очі. Усе як слід, а очей нема... Плащинський і очі добре од руки навчився робить, а діло не пішло. Скасував я свою фотографію і взявся за повіренничество — пішло як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду протій Красовського, а діло Красовського протів Борулі. їздю на своїх конях по просителях, — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, щ,о й діла послі буде рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате — вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!
Входе Мартин.
Мартин (дає гроші). Я вже на вас покладаю всі свої надії.
Трандалєв. Не турбуйтесь — докажемо! Ну, прощайте.
Чоломкаються і цілуються.
Якщо буде нове діло, то дайте звістку, я приїду; а може, и сам заверну. (Пішов.)
ЯВА III
Мартин, а потім Степан.
Мартин. Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як гражданська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це — все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба — самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка. Щось Степан мені казав про одного чиновника... Треба з ним побалакать.
Входе Степан.
Степан. Я вже зібрався, папінька, в дорогу.
Мартин. От зараз коні запряжуть, та й з богом! (У двері.) Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на масниці...5 А, дай бог пам’ять... чиновник. На гитарі добре грає.
Степан. Націєвський.
Мартин. Еге-ге! Націєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась?
Степан. Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.
Мартин. А він же сам має який чин чи так ще — канцелярист?
Степан. Ні, він уже губернський секретар6.
Мартин. О, чин має немалий!
Степан. Давно веде ісходящу.
Мартин. Ісходящу? А що то за штука та ісходяща?
Степан. Така книга. Через його руки всі бумаги ісхо-дять: він їх і в розносні записує і печата пакети. Без нього ні одна бумага не вийде з ратуші.
Мартин. Виходить, важна птиця.
Степан. Скоро і вступающі йому поручать.
Мартин. Вступающі?!
Степан. Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти через його руки.
Мартин. Яка ж це должность?
Степан. Регістратор.
Мартин. Губерський секретар, ще й регістратор7!.. Якраз для нашої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, я його і звідціля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним... так, знаєш, політичне, і, коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже.
Входе Марися.
Марися. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!
Мартин. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому... Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.
Марися. Ну, а як же? Я забуваю.
Мартин. Он як Степан каже: папінька, мамінька...
Степан. Або: папаша, мамаша.
Мартин. Чілі: папаша,, мамаша... треба так казать, як дворянські діти кажуть.
Марися. Я так і не вимовлю.
Мартин. Привчайся: ти на такій линії. (До Степана.) Ходім! (Обніма його за стан.) Канцелярист!
Пішли.
ЯВА IV
Марися, а потім Микола.
Марися (одна). І що це з батьком сталось, все пере-начують! Папінька... Мамінька... Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чудніще! Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. Входе Микола.
А ти чого притисся?
Микола. Хіба не можна?
Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив.
Микола. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і поженимся. Чи так, Марисю?
Марися. Авжеж так, чого ще ждать?
(Продовження на наступній сторінці)