Osvita.ua Середня освіта Українська література К Маруся

Маруся

Читати онлайн повість Григорія Квітка-Основ'яненка "Маруся"

A- A+ A A1 A2 A3

Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися.

Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми i що вiддає дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата... у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись... Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам’ять. Хоч би на смiх вони менi сказали..." Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: —— Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?

— Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! — обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.

— Ох, менi лишенько! — скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. — Хто такий? Про кого ви говорите? — пита й сама не зна, для чого i об чiм.

— Той тебе любить... про кого... ти думала... — казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi.

— Та я... нi про кого... не думала... я так... — сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що — зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: — Хто б то мене й полюбив?..

— Марусю, Марусю! — каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп’ять насилу дух перевiв i каже: — Я знаю такого...

— Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! — так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: "Та йди сюди, ось-осьде я". А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку... От i стоять вони обоє, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти їм куди, чи що робити?

Вже сама Олена прийшла до Марусi й питається: чи вона тутечки довго буде?

— Нi, — каже Маруся, — уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. — Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!

— I я отсе йду додому, — каже їй Олена, — мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче знаєш.

— Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тiльки за мною, — сказала їй Маруся.

— Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок.

От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi.

Зоставсь Василь i стоїть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi наздогад, що се вiн її любить, i дума: "Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я їй став закидати, що її полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та i не глянула на нього".

Сумувавши, пiшої вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, — а чого? Хто її зна! Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто їх займає.. i буцiмто й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що й сказати не можна! Та таки i тiї правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дiється. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а їй здається, буцiмто усi люди так на неї i дивляться; або хоч i не дивляться, так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жахається, i втiкає, нi слова не вказавши парубковi, що залицяється до неї; як же вiдбiжить вiд нього, та й сама жалкує, та-ба! вже не можна дiла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати, так ще не зовсiм бiда; а як же подума: "Лихо її матерi, яка пишна! Цур їй!" — та й пiдвернеться до другої, так тогдi вже зовсiм лихо! I сумує, сердешна, i нишком поплаче, та притьмом нiчого робить! i вже ж самiй його не заньмати, щоб не сказав: "Сама, — каже, — на шию вiшається".

Смутна прийшла додому наша Маруся, та тiльки не об тiм. Вона думала, що Василь її не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собi нi пiвслова. "Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, та се вже певно, що вiн любить хазяйську дочку. Та як її i не любить? Вона собi городянка, мiщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А, думаю, як убереться, так намиста ще бiльш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще, думаю, i не одна; там, може, такi великi, та розмальованi, та на колесах; а подушок, подушок! так, може, пiд саму стелю... Так куди вже йому до мене! Вiн на таких i не подивиться". Ось так думала Маруся, прийшовши додому i сiвши у хатi на лавi.

Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стогнучи вiд недуги, що дочка її сидить смутна i невесела, — i нiчого про весiлля не розказує, i за дiло не приньмається; дивилася довго, а далi стала питати:

— Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог боронить? Глянь лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить?,

— Нiчого, мамо! — каже Маруся.

— Чи не порвала намиста, жартуючи на весiллi? — пита Настя.

— Нi, мамо!

— Чи не зобiдив тебе хто? То батьковi скажи, вiн зараз уступиться.

— Нi, мамо.

— Так, коли ж нема нiчого, так чого так сидiти? Iшла б по воду: пора наставляти вечеряти.

— Зараз, мамо! — сказала Маруся, а сама нi з мiсця.

Дожидала мати, дожидала, далi вп’ять за неї: i уговорювала її, а далi i сварилась на неї; так вже насилу та на превелику силу розколихала її, що вона роздяглась i, не поховавши гаразд нi скиндячок, нi намиста i нiякої одежi, узяла кошик, щоб то ув огородi зiлля нарвати, та замiсть огорода пiшла до криницi по воду, неначе з вiдрами; iде i байдуже; та вже як прийшла до криницi i як стали над нею люди смiятись, так вона тодi схаменулась i мерщiй додому.. Що ж? I додому вернувшись, не лучча була; затопила у печi i приставля горшки порожнi; замiсть пшона, щоб замняти борщ, вона сiль тре у макотертi та пiдлива борщу... I що нi озьме до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що i старий Наум, вернувшись додому i дивлячись на таке її порання, аж сам дивувавсь.

Сяк-так вiддавши вечерю, Маруся пiшла до корiв, а Настя стала журитися i каже Наумовi:

— Ох менi лишенько тяжке! Що ж отсе з Марусею дiється? Каже — зовсiм здорова, а за що не приньметься, що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собi чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?

— У вас, у жiнок, усе з очей, — заворчав Наум, — Чи дитина змерзла на холодi, чи дитинi душно в хатi, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить — з очей, наївшись, не хоче — i то з очей; чи засмiялась, чи зажурилась, чи сiла, чи встала — усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi можуть зробити? Нiчого; дивляться собi на свiт божий та й годi. Рукою чоловiковi бiду зробиш, а язиком ще й гiршу, а очi нiчому не привиннi.

— А чому ж баби, котрi знають, та й злизують i шепчуть? Якби воно нiчого, то нiчого б i не робили, а то...

— На те шепчуть i злизують, щоб таких дурникiв дурити, як ти i прочiї. Потурай тiльки їм: вони, пожалуй, радi, щоб тобi за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловiковi зробити, опрiч бога милосердного? Вiн нашле бiду, вiн i помилує; тiльки молись i його одного знай; а з тою бiсовщиною, з ворожками та знахурами, — не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужаєш пiдвестись; i я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсiм здорова буде. Мовчи ж, он вона iде.

Маруся, зовсiм упоравшись i поприбиравши, розпитувала матiр, чого треба на мiстi купити, i узяла у батька скiльки треба грошей, послалась на лавi, помолилась богу i зверх усього ударила три поклони, щоб вже бiльш не думати про Василя, її так батько вчив:

"Коли, — каже, — тобi чого треба або журба тебе озьме, — зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобi нужда, i жди певно вiд нього милостi. Вiн наш отець, вiн зна, що кому i у якоє урем’я послать".

(Продовження на наступній сторінці)