— Нiчого не можна зробити! — 3 тим i поїхав. Моливсь Наум, моливсь... i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоряє, перехрестивсь i на думцi каже собi:
— Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати? — Та з сим словом i пiшов.
Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусi:
— Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров’я?
— Я сього хотiла прохати... та боялась вас потурбувати... I вже здоров’я!.. Хiба спасення душi... коли б тiльки швидше... — ледве промовила сеє Маруся.
Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов...
Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:
— Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця?
— Що ж, стара, будемо робити? — здохнувши тяжко, сказав Наум. — А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?
— Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала...
— Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.
Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"
Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде її причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести її до святого причастя... Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:
— Коли менi... така радiсть тут... пiсля святого причастя... що ж то буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство твоє святе! — Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.
Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить...
От Настя i каже до старого:
— Та єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.
— Мовчи та молись богу! — сказав їй Наум, а сам аж труситься. — Тепер, — каже, — янголи святiї лiтають над нею. Страшний час тогдi настає, як праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!
— Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.
Так сказала Настя не бачачи своєї бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до чого i пiсля чого що йде, та й каже:
— Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку* (*Страшна свiчка — свiчка, яку запалювали в так званий страсний четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату... i що то вже моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви, старцям...
Як ось Маруся таки дуженько промовила:
— Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум’яненька, як зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд неї неначе сяє. Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тiльки так помоливсь: "Час прийшов... господи, не остав мене!.." Маруся їм i каже:
— Батеньку, матiнко, мої рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi... поки бог зведе нас докупи у своїм царствi.
Тут стала їм руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i її цiлують. От вона їм і каже вп’ять, та так веселенько й усе усмiхаючись:
— Спасибi вам, мої рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене... Простiть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Менi бог грiхи простив... простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се грiх... та пом’янiть мою грiшну душу... не жалуйте худоби, усе земля i пил... Годi ж, годi, не плачте ж... Бачите, яка я весела... там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти... Ми недовго будемо рiзне; там год — як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мої положiть менi у руку, як помру, а платок... вернiте йому... А де ви? Я щось вас не бачу... Таточку! Читай менi... голосно молитви... а ти, матiночко... хрести мене... По-бла-го-словiть же... мене...
Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп’ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати... От вже i гласу її не стало чути... Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита "Вiрую во єдиного бога" та "Богородицю"... а се вона — зирк очима та й сказала голосно:
— Чи ви чуєте?... Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:
— Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!
Далi Маруся ще спитала:
— Чи ви бачите? — та й замовкла... Здохнула важко... тiльки й промовила: — Мати божа!.. прийми... — i успокоїлась навiки!
Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!"
Кинувся до Марусi, припав до неї, вицiлував їй руки, щоки, шию, лоб i усе приговорює:
— Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав’яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, знаєш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радостi бiльш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали...
Вiн би й довго коло неї вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:
— Пусти, дядьку, вже ти її не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.
Наум став над Настею, вп’ять гiрко заплакав та й каже:
— Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду... а я пiду лагодити весiлля!
Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так що й господи! Піп зараз догадавсь та й каже:
— Царство небесне їй! Праведна душа була, упокой її господи со святими!
А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i ставник i звелiв iти читати псалтирi.
Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав:
— Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою!
Як же заспiвали вiчную пам’ять, так i сам почувся, що йому якось-то стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, — що то вже i казати, крiпко жаль! — та зараз i подума: "Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!"
Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля вiкна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати :
— Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострiчала... а тепер... закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч йому; скрiпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi радощi з собою; хто нас буде веселити такою добрiстю, як ти? Хто нас, сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полi, буде доглядати?.. Хто зопинить нашi горючiї сльози?.. Хто обiтре нам смажнiї уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадувала нас своїм весiллячком!.. Береш своє дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вiнця; скиндячки положенi... квiточками заквiтчанi... i з правого боку тож квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на той свiт.
(Продовження на наступній сторінці)