Ми покинули ясну особу містера Мак-Лейстона в недобрім гуморі після кількох невдач із протеїном, з Едіт, нарешті, з падінням акцій. Просто від людинолюбного професора Мессебі його ясновельможність опинилися в Лондонському шикарному кафе. Кафе славилось тим, що ота дівчина в лакових туфлях — це велика княжна, кузина імператора Миколи, а отой віспуватий, незграбний суб'єкт — колишній полюбовник імператриці Марії. Вони виконували таким чином в Англії трудповинність, від якої втікли з Радянської Росії.
М-р Лейстон жестом покликав до себе нафарбовану імператорову кузину й увічливо запропонував їй розділити з ним вечерю. Сидячи за столом, він мав утіху почувати її ноги на своїх. Спочатку він намагався перевести розмову на політичну тему, але велика княжна безапеляційно заявила, що говорити на цю тему нема чого і що більшовики, як вона знає від своїх вірнопідданих, не протягнуть і півроку боротися з голодом і з православієм. Розмова перейшла на інші цікавіші теми, і за півгодини містер Мак-Лейстон та велика княжна подалися до окремого кабінету.
Досвідчений американець із задоволенням констатував, що його партнерка знає всякі штучки не гірше від паризьких дівчат, хоча й не вийшла проти них своїм тілом.
Вона з милою посмішкою з'ясувала зацікавленому мільярдерові, що знала всі штучки ще перед еміграцією. Лейстон у думці пожалкував, що не догадався поїхати до Росії шість років тому. Пізно вночі, трошки розвеселившись, Лейстон вийшов з ресторану, ніжно попрощавши княжну, що подалася обслуговувати інших гостей.
"Це було непогано, — міркував він собі, — але все ж таки зле, що падають акції".
Він написав на клаптику з блокнота телеграму та відіслав лакея. Потім він послав у всі розшукові бюра Парижу одну пропозицію знайти Едіт. Вона могла бути тільки в Парижі — міс Древінс надіслала йому якісь записи з денника Едіт, де вона висловлювала палке бажання побачити столицю світа. До записів міс Древінс додала справоздання щодо будинку й ніжно натякала, що, мабуть, м-р Мак-Лейстон уже перевтомився від подорожі й скоро повернеться додому.
Лейстон сердито пошматував листа. Так! Доведеться вертатись додому, бо акції Хем-Тресту — певніші папери, ніж американські долари — упали. Лейстон уже не думав про справи, а намагався уявити собі Морганове обличчя. На телеграму Морган одповів, що все гаразд і нема чого турбуватися. Яке було його обличчя, коли він дав розпорядження для телеграфу?
Кавалергардського полку її величности імператриці такої й такої ротмістр, тепер на службі в англійця, що мав багато грошей, досвідчений шпиг, одне слово, брюнет із соковитими губами, йшов посвистуючи вулицею.
Проходячи повз поштову контору, він спитав листів на ім'я — вже не Креве, — бо Креве мусів сидіти за замах на Лейстона, — а на якусь чудернацьку варварську фамілію.
Поштовий урядовець довго не міг уторопати тієї фамілії і, оддаючи Креве записку, сердито гавкнув на якогось хлопця, що поспішав одержати листа од своєї коханки. Креве розкрив записку: "Сьогодні. Hotel —; — година".
Англієць!
Чудесно, все лаштується якнайкраще. За тиждень вони будуть у Радянській Росії — ротмістр подивиться на хамів, що свою державу створили. Він купить якогось голодного більшовика та примусить його за фунт хліба лизати свої чоботи. Креве усміхався як солодій на саму таку думку. Англієць! У його до ката грошей. Він заінтересований Креве, бо Креве може розповісти про замах на Лейстона. В нього сила грошей! Креве сласно пересмикувався, думаючи про мільйони. Хтозна, може, йому вдасться там, де він знає мову, знає всі звичаї й місця, зробити з англійцем якусь комбінацію... Він і не таких залізних людей бачив, коли розстрілював більшовиків. Будь ти хоч сам камінь, а куля тебе прошиє! Ротмістр трохи шкодував, що не подбав змінити свій вигляд. Йому здавалося інколи, що чує ступені за собою — це був якийсь салдат. Креве боязко оглянувся. Салдат ішов за ним два квартали й нарешті зайшов у шиночок по абсент. Креве змінив напрямок, салдат не з'являвся.
Креве підійшов до готелю. Портьє стояв на вулиці до його задом. Мов кішка, проповз повз його Креве і збіг безшумно сходами. Він знав, які функції виконують між іншим портьє в капіталістичних державах. Ще секунда, і він опинився віч-на-віч із англійцем.
— Good morning! — увічливо привітався д-р Pіпс. — Прошу сідати.
Він замкнув двері.
— Ви, мабуть, догадуєтесь, яка була причина катастрофи в поліцейському районі?
— Так, — відповів Креве. — Я думаю, що це ви її влаштували. Це вже другий ваш трюк після замаху на Лейстона. (Ротмістр ніжно натякав, що він багато знає).
— Так, другий, — одповів Ріпс (бо не було ніякої рації розповідати Креве про попередні трюки). — Але цей другий трюк може скінчитись для вас погано. Вас можуть заарештувати, як вийдете з готелю.
— Я думаю, ви не допустите до цього, — сказав Креве.—Наші інтереси сходяться.
Ріпс важко проковтнув слину. Йому здавалося, що Креве неабиякий ділок. Тим скоріше треба було кінчати з ним усякі справи.
— Я вас прохав прийти для однієї важної справи — це буде останній трюк перед від'їздом нашим за кордон. Треба простежити за однією молодою особою...
— Це Едіт? — запитав наївно Креве.
Шановний д-р ще раз проковтнув слину.
— Так, це Едіт Лейстон, — сказав він (добре, що він викликав Креве саме сьогодні — взавтра той міг його зрадити Лейстонові).
— Слухайте, ротмістре! — сказав доктор ніжно й узяв Креве за ґудзика на піджаку. — Я вважаю, що ніхто, крім вас...
Креве нахилив голову, передчуваючи добрий гонорар, — ніколи він ще не мав з доктором такої довгої розмови.
В цей момент Ріпсова рука, що тримала ґудзика, вперлась ротмістрові в черево.
— Вибачте, я придушив вас! — увічливо сказав доктор і, що мав сили, вдарив Креве в горло.
Ротмістр покотився на підлогу. Доктор сів йому верхом на груди й методично почав здавлювати дихальні проходи...
За декілька хвилин він подивився на годинника, однявши одну руку. Ротмістр уже не стрибав і не підплигував, мов жаба, а лежав тихесенько, мов слухняна дитина.
— Досить! — поклав доктор і стер з обличчя піт. Труп широко розставив ноги й підняв плечі.
На всякий випадок шляхетний учений приклав вухо до грудей умерлого й почав прислухатись.
Раптом він відчув, як спина взялася холодним потом; десь глибоко в грудях ротмістра він почув пульсацію крови. Ріпс схопився на ноги. В цей момент щось із ляском ударило його ззаду по нозі. Ріпс стояв мов скам'янілий, не сміючи озирнутись. Поволі, мов годинникову стрілку, повертав він своє обличчя до трупа. Одна рука розігнулася й лежала коло його ніг. Ріпс ще раз вислухав тіло. Не було ніякого сумніву — ротмістр був ще живий.
— До роботи! — сказав доктор і злякався звуку свого власного голосу.
Він вийняв з чемодану якісь металеві частини і в декілька хвилин склав із них скриню у формі домовини. Частини він поскріплював шворіннями. Потім він прикрутив до спідньої дошки порцелянові ізолятори, потім він іще щось робив зі скринею. Із грудей ротмістра вирвалось легке зідхання. Доктор ухопив тіло й поклав його вскриню. Потім він закрив скриню, поставив реостат і включив електрику.
Після цього він сів на стільця, методично набив люльку кенстеном і запалив.
Минуло кілька хвилин. З замкненої скрині донісся глухий, придушений стінками, стогін. Доктор Ріпс важко проковтнув слину.
Ще за декілька хвилин він почув ступені в коридорі.
Вони все наближались і наближались, фатально, мов годинникова стрілка. Ось вони вже за дві кімнаті до нього, одна... хтось спинився перед дверима. Ріпс забув і дихати, боячися, що ротмістр застогне в скрині. Раптом черевики знов застукали коридором, і ступені почали віддалятись. Ріпс підвівся й пройшовсь кімнатою.
Через декілька хвилин після того, як Дюваль вийшов із кабінету, Дювер'єві пощастило звільнитись.
Каліку встигли спіймати. Дюваль щез без сліду.
— Хто ви такий? — наскочив Дювер'є на безногого.
Два лакеї, підштовхуючи каліку кулаками в шию, загнали його в кабінет маестра.
— Я був в експедиції Вінсента Поля, втратив ногу і ледве виратувавсь від носорогів. Дюваль, що також був у тій експедиції, пообіцяв, що заплатить мені за скалічення.
— Потрусити його! — гукнув Дювер'є.
— Ви не маєте права! — забелькотів каліка. — Я французький громадянин, так, як і ви.
Один із лакеїв ударив французького громадянина кулаком у груди. Сам маестро підскочив ближче і садонув його по хворій нозі носком.
Каліку потрусили, але трьох тисяч при ньому не знайшли. Очевидно, він устиг їх десь приховати.
У двері увійшла Камілла.
— Що це таке, маестро? — сказала вона, побачивши роздягненого каліку. — Ви знайшли заступника для Креве, або-що?
— Будь ласка, не встрявайте не в свої справи, ідіть собі геть! — істерично вигукнув Дювер'є.
Камілла вийшла, гуркнувши дверима.
Вона лягла в своїм будуарі на канапі. "Пропав Франсуа", — подумала вона.
Чоло їй горіло — трясця не випускала її з того самого дня, як загинув Франсуа. Лікар похитував головою — звідки в Парижі могла взятись пропасниця з африканськими симптомами?
(Продовження на наступній сторінці)