«Оповідання про Майкла Паркера» Майк Йогансен

Читати онлайн оповідання Майка Йогансена «Оповідання про Майкла Паркера»

A- A+ A A1 A2 A3

Англійський мисливець людина трохи інакша. Це, правда, той самий банкір, фабрикант чи адвокат, той самий золотий мішок, те саме тріюмфальнс черево. Але він їздить верхи на коні і великою компанією; з десятком єгерів і з кількома десятками фокс-гаундів заганяє на слизьке зацьковану лисицю. Власне, лисицю женуть собаки, хвоста їй, що зветься урочисто "щітка", одрубує єгер, мисливець тільки їде верхи на коні, пильнуючи, щоб недуже відстати, але й щоб, крий Боже, не перетяти лисиці дорогу.

Людина, що виходить десятки кілометрів, шукаючи дичини, що скрадається до неї на чотирьох, що цілий день не їсть і цілу ніч не спить полюючи, що мерзне на вітру і мокне в болоті, що вміє стріляти в усяких умовах і стріляє нехибно й точно, — така людина у Франції і в Англії зветься — браконьєр, інакше й простіше сказати — злодій...

— Стривай, — раптом сказав Марк, вийнявши з рота люльку, — збуди мене, коли ти почнеш промовляти на тему.

Він поклав люльку в кишеню і демонстративно захропів. З сусіднього купе виткнулась злякана, розпатлана голова і, обережно обдивившися ситуацію, знову зникла за переділкою.

— Дорогий друже, — сказав Майкл Паркер, — тема нашої розмови остільки важлива й серйозна, що я не можу обійтися без вступного слова. Як ти побачиш небавом, ця невдосконалена рушниця часто стає за знаряддя клясової боротьби на Україні, тієї боротьби, що в ній ми їдемо брати участь вільну чи невільну. Отже, не можна гребувати ніякими знаннями. Смерть приходить, як контролер вагона, збуджує тебе й висаджує на якійсь третьорядній станції.

— Зроду я не боявся контролерів, ні тим паче смерти, — одказав Марк Кедлі, — єдине, чого я боюся, це блощиць — й вони це знають. Але розповідай далі про смерть. Я вірю в передчуття, а вчора вранці я бачив у готелі блощицю — значить, вони все одно не дадуть мені спати.

— Отже, справжні мисливці, — вів далі Паркер, — у буржуазному світі звуться просто злодіями. Інша справа в Радянському Союзі. У Росії в кожному нормальному селі є один чи два мисливці. Такий мисливець має цілком осібне становище серед селян. Це вже не селянин, але ще й не глитай, не інтелігент і не піп. Можливо, що він походить з роду панських колишніх єгерів, а може, він і просто займає те місце. В його ізбі[4] на дерев'яній стіні висить бездарно намальована олійною фарбою картина на мисливську тему. Він має самовара і п'є чай з цукром уприкуску. В його є собака неймовірної породи, предки якого ночували недалеко від панського пойнтера. Він зневажає селян, бо він мисливець, а селяни зневажають його, — бо він мисливець.

У нього, нарешті, є рушниця з дамасковими дулами, про яку на селі циркулюють різноманітні антинаукові легенди. Правда, подекуди на тім самім селі є в когось ще шомполка, а може, й берданка, але це не характерно — це виїмки, що стверджують правило.

Трохи інакше буває на Україні. По-перше, дорогий друже, Україна це не Росія. Отже, й ленінградський порт — це не українське місто, хоч українці й претендують на нього, бо він, мовляв, побудований на їхніх кістках — претенсія безпідставна, бо Ленінград, відома річ, стоїть просто на торфяному болоті. Але найбільша різниця між українцями та росіянами таїться не в способі варити борщ, смажити ковбасу чи пити горілку. Найкардинальніша різниця між Росією та Україною криється знову в тім-таки ж полюванні. Українець купує рушницю з таких серйозних міркувань:

По-перше він, у протилежність пацифістськи настроєному російському селянинові, страшенний аматор до всякої зброї. Навіть ідучи через вулицю до кума[5], він озброюється ціпком[6], смушковою шапкою і грішми на колективну закупівлю горілки. Тим більше він хоче, щоб у його хаті[7] повсякчас стояла в кутку рушниця, задовольняючи його лицарські емоції. По-друге, він хоче мати зброю, щоб оборонятись від основного методу вирішати спірні питання — від підпалу. Підпал — це, так би мовити, селянська дуель. Замість багато балакати, замість цитувати наукові авторитети, замість відкладати диспут на другий день, диспутант уночі просто підпалює хліб, хату й клуню свого опонента, справедливо сподіваючись, що, вигнавши його, голого й голодного, з сім'єю на вулицю, він тим самим наочно доведе справедливість своїх тезисів. Тоді й собі опонент добирає слушної хвилини, щоб тим самим способом переконати диспутанта в правильності своєї теорії.

Таким чином, восени українське село часто являє веселу, жваву картину. Скрізь палають хати, клуні, стоги, худоба реве, діти плачуть, жінки, мов божевільні, дивляться, як гине їхнє добро, як горить єдиний захист від холоду й голоду зимою... Отже, щоб хоч як-небудь оберегти себе від цих методів критики, селянин купує рушницю. А що куркулям на Україні заборонено бути мисливцями, то саме бідний селянин має деяку змогу обороняти своє злиденне майно від куркульської ненависті.

Третє міркування, яке спонукає селянина на купівлю рушниці, це той факт, що заєць із жовтою плямою праворуч від хвоста (якого зайця позаторік цілком надійні свідки бачили в ріллі, як їхати на станцію), що цей заєць має взимку з'явитись саме на його капусту. Отже, перспектива мисливських радощів, доброго шматка м'яса, сірої шкурки, сімейного свята, оздобленого інтелектуальною розвагою, запечатаною в склянім посуді, перехиляють важницю, і селянин купує блискучу берданку, пересвердлену з казенної гвинтівки епохи турецьких воєн. Цей факт, сам по собі, вимагав друзького свята, на якому гості, розпалені надхненною розмовою, купою йдуть дивитися рушницю. На виробничій нараді під головуванням найпершого технічного авторитету села, коваля[8] Мусія, обговорюється хиби й переваги новопридбаного інструменту. Після гарячих дебатів, пересипаних рясно технічною термінологією, нарада вирішає прикоротити дуло рушниці точно, рівно й нестеменно на довжину ковалевого Мусієвого щиколотка, який щиколоток під час наради був разів із десять обслідуваний і зрівняний зі щиколотками пальців інших членів наради. Другого дня дуло прикорочують і рушницю становлять у куток, де вона, поливана борщем[9] і поприскана окропом, тихо береться ржавіти. Тільки пацани час від часу, коли нікого немає в хаті, клацають затвором, аж доки болтик, що з'єднує бойову личинку із затвором, не вистрибне долі і наймолодший пацан не ковтне цей болтик у своїх нескінченних мандрівках, шукаючи поживи в безплідних просторах хати.

Коли настане зима, заєць із жовтою плямою праворуч від хвоста вибере собі в капустянім королівстві якийсь один район, де качани соковитіші, а собаки соннивіші. Той щасливець, на кого паде зайців вибір, негайно починає готуватися до полювання.

Передусім, він дістає порох, завинутий в обмуслену ганчірку. Можливо, що цей порох зберігався як дискусійний аргумент ще з часів підпальних диспутів — тоді хобоття ганчірки, як ґніт, підпалювалось сірником і ввесь жмут укидалося під скирту, проходячи повз опонентову хату. Але думаймо, що заєць на цю зиму обрав город чесного середняка чи незаможника і що порох, отже, зберігався в ганчірці тільки через те, що іншого герметичного посуду не знайшлося в мисливцеві м майні.

З-посеред куплених при берданці чотирьох мідних гільз мисливець вибирає одну, що йому показується найбільш зайцевбивча своїм виглядом. Тримаючи щасливу обранку межи колін, він заганяє в неї "підстона" обухом сокири. Два-три пістони вибухають, пшикають і з великими труднощами вибиваються назад семидюймовим гвіздком. Четвертий, скажемо, пістон сідає добре, гільза перекидається вниз головою й до половини насипається порохом. Більше пороху — дужче вдарить, міркує мисливець і, одірвавши шматок тієї ж таки ганчірки, тим же таки обухом заганяє її в гільзу намість клейтуха. Згори він, скільки є місця, досипає шротом розмаїтих нумерів і, не шкодуючи нічого задля високої ідеї полювання, вкладає туди ж ще ґудзика[10] від штанів[11], которий ґудзик, без сумніву, найтяжчого зайцеві завдасть удару. Нарешті, на шріт і на ґудзик заганяється корок з пивної пляшки, тієї самої, що допомагала одсвяткувати день народження рушниці. Цей корок усе сімейство довго шукає по закапелках, бо ж він, як і всякий утиль, становить цілком серйозний і конкретний пункт господарського інвентаря і ніяким способом не може просто "пропасти", бо це не палац американського мільярдера, де такі речі викидають, а українська селянська хата. Висловлюються здогади, що отець сімейства сам ужив цей корок на поплавці, але, кінець кінцем, він знаходиться в кишені самого отця сімейства, поруч із двома сірниками, притрушеними тютюновою потертю...

Захопившися деталями стрілецької справи, Паркер не помітив, що Марка Кедлі не було на лаві проти нього. Грізне передчуття біди опанувало його. Крізь вікно лунко одгукали два дзвінки — з перону долітав приглушений гамір — щось коїлося на станції. Паркер рвонув угору раму — оточений стурбованою, кричущою юрбою, по перону котився якийсь невиразний жмут з людських тіл. Над жмутом манячила спітніла, скуйовджена голова Марка Кедлі. У руках він ніс череватого чоловічка, обвішаного ягдташами, патронташами, сітками, свистками. З-поза спини йому витикалися два блискучі дула мисливської рушниці. Дерево коло залізничої буди зрушило й тихо попливло. У жмуті знявся ураган — люди посипались як горох по перону — Марк Кедлі зник і за секунду вже сидів на лаві і стуляв клапани величезної дірки на коліні.

— Я хотів показати тобі мисливця на французький манір, — сказав Марк Кедлі, — щоб ти не дуже захоплювався лірикою справжнього героїчного полювання в цій країні. Але він дуже бився ногами і розірвав мені штани.

(Продовження на наступній сторінці)