ЛЕНІНСЬКА КАРТКА СВИРИДА РЕНО
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля. Слон з С 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля. Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4.
Проста почтова картка зібгана удвоє:
До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків).
Вважаю, що тов. Свирида Рено
цілком можна зарахувати до партії.
числа 1905 р. Н. Ленін.
В штаб військ на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.
"Вам чого, товаришу?" — запитав вартовий на ґанку.
Чоловік почав длубатися в кишені сорочки, видобув картку й подав вартовому.
В цей мент на ґанок вийшов високий білявий латиш.
"Вам чого, товаришу?" — запитав він у свою чергу.
Вартовий передав квитка латишеві. Той уважно прочитав.
"Чого ви хочете, товаришу?" — запитав він удруге.
"Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами".
"Зайдіть на другий поверх, кімната 14" — сказав латиш і пішов з ґанку...
Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.
За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.
"Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами", сказав він, зробивши наголос на "товаришами".
Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.
"Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої".
"Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли самі?"
"Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я нізащо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком. У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів".
"Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!"
Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років. Політком роздивився посвідки й замислився.
"Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми. Я можу робити канцелярську роботу— можу стати за рахівника".
Політком поміркував ще з хвилину. "Гаразд"— сказав він, узяв перо й написав записку.
"З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!"
І політком присунув до себе стос паперів. Чоловік не відходив і не брав записки.
"Я дуже хотів-би просити... Я з учорашнього дня нічого не їв".
Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов. Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше. Рено—прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно. Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою. (Валічка старша і в неї є чоловік). Вони балакають про Свирида Рено.
"Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От якби мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко".
Валічка не слухає—їй сьогодня попалой вона поспішає додрукувати баланси. Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.
— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було-б і за нього заміж вийти.
Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці.
"Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?" — запитала Женечка задерикувато.
Рено спинився й звів очі. В його блакитних очах блиснуло щось таке, що Женечка трішки оторопіла.
Рено уп'явся в неї зором.. Женечка перевела очі на його руки.
"Товаришу Рено, ви робочий?" — спитала вона вже трошки іншим тоном. "Чому-ж у вас такі білі руки?"
"Я 10 літ служив диспетчером", — відповідає Рено. "Це не фізична праця".
Потім Рено уважно роздивляється свої руки. Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено. Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.
Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться. Рено цокає рахівницею. Рено—прекрасний рахівник... Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити, Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає. Може, з нього колись і буде якийсь комісар? Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже. Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера. Але цього мало для того, щоб на щось рішитись. Вони йдуть вулицею. Рено держиться осторонь.
"Скажить, Рено — ви українець?" — "Я з Малоросії"—одповідає Рено обережно.
"Я думаю, в вас ще тече французька кров " — Женечка. "В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові я б вийшла за нього заміж".
Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.
"Мені пора" — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад...
Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу. Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз. Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу. Ліс — смуга верстов 10 завширшки—тягнеться з України аж у Росію. Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує, — 20 верстов усього. Він міркує ще з півгодини...
За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й іде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотири. Ніч. Дядько Пилип, підвізчик, скручує цигарку. За верству — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько—стеблинський... Світає...
Підводу оточують солдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи.
"Покличте сюди чатового офіцера" — каже Рено. "Я— полковник Двигубський".
Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові.
"Візьми собі це сміття" — каже він. "І дуй у село, не оглядайся".
Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне,— тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці. Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати. Вдома дядько Пилип зустрічає кума.
"Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?"
"То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Ідемо, куримо. Коли приїжджаємо, зскочив з воза. "Я—каже— полковник!" І тиць мені оті бамажки".
Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні. посвідчення.
Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці. Кум не одповідає—він розкрив ленінську картку й вдивляється в підпис. Довго, довго дивиться він на підписі тоненькою лінією підпис ліг на замусленій картці.
Н. Ленін.
"Так хто, ти кажеш, такий?"—питається: він сиплим голосом. Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей.
"Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?"
Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньоі хати, що побіля станції.
Увійшов у, хату, взяв ножа й почав копатися й долівці. Жінка й діти мовчки дивилися на батька. Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці. "Вийдіть усі з хати"—сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.
Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув:
"Ідіть сюди".
"За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш".
Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.
За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга. Підійшов солдат, облапав плечі, стегна, халяви.
"Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа".
"Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!"
Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.
"Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і . одправ його в місто по хліб. А що це таке?— Р-С-Д-Р-П... більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу".
Чоловік з лопатою попереду, солдат з винтовкою позаду.
(Продовження на наступній сторінці)