— Та що ж? Воно власть, як власть...— відповідав культурник.— Тільки, конечно...
— Ви хіба не вірите?
— Нельзя сказать, щоб не вірив, тільки так...'
Векша скоса поглянув на нього й голосно засміявся. Цього разу він, здається, все зрозумів.
— Ви тільки, товаришу, швидше, швидше. Підстьобуйте конячок потроху.
— Нічого, поспіємо,— розважливо говорив Векша.
— Де там поспіємо, голубчику! Тут таке діло, щоб на базар на завтра. Кажуть, плічка завтра дешеві будуть! На святки треба купить.
Далі їхали мовчки, кожен думаючи про своє.
Ночували знову в тітки. Тітка так само лагідно й привітливо приймала, шанувала білими галушками, самогонкою, поклала обох на солому спати, а сама ще довго гомоніла.
У тітки ще звечора сиділи якісь здорові парубки, жартували з дівкою, що пряла пряжу, та й "тьотю" злегка зачіпали. А коли полягали спати, Векша чув на полу голос тітчиного чоловіка:
— Ти будеш довго мені жирувати з хлопцями? Знаю, я все знаю, що ти робиш! Ти думаєш, не бачу? Брешеш! Як кобила ржала, коли обнімав!
Та "тьотя" швидко зашепотіла, й чоловік стих.
Виїхали вдосвіта рано, культурник поспішав на базар.
Було темно й сіро. Надворі стояв густий туман. Під колесами бовтали калюжі. За який час десь заманячіли вогоньки міста.
І раптом сталась несподівана річ.
Віз ускочив поміж кригою в вузенькі колії й застряв. Спочатку коні сіпали, а далі рішуче стали, скільки не бив їх Векша.
У Векші черевики були порвані, підошви підв'язані мотузками.
Він подивився на них і сумно захитав головою. А далі звернувся до культурника:
— А чи не могли б ви, товаришу, як-небудь пособить?
— Що саме?
— Та треба вилізти та піддержати воза.
— О, ні, цього ніяк не можу! Промочу ноги, застуджусь! А чому б вам цього не зробити!
Тоді Векша поволі підняв ногу й показав черевика.
— Хм! Ото біда! Ну, то як знаєте, товаришу, а виїхать треба. Та й на базар щоб не спізниться.
Тоді Векша зіскочив на горбок, хвилину постояв, а далі махнув рукою й пішов.
Трохи пізніш він заскочив до хати на хуторі, постукав, щось сказав і пішов.
А культурник сидів на возі й чекав.
У груди Векші студив вогкий вітер, поли шинелі тріпотіли. Але Векша йшов швидко, розмахуючи рукою.
Вогні міста, чимдалі яскравіш, вставали з туману.
Векша вже думав: він неодмінно вступить на завод. Там гурт робітників, там можна жити дружно й весело!
І Векша посміхався цій думці.
Інколи він піднімав голову, витягував губи й, здавалось, гострим лицем нюхав повітря.
Лютий, 1924 м. Київ