Коли Марія Василівна прийшла до пам’яті, перше, що кинулось у вічі, — пожмакане й розкидане збіжжя на ліжку. Вона поглянула розпачливо. Їй устали гострі спогади спільного життя: тут її грубо й дико давили з нестримною звірячою пристрастю. Ліжко було їй домовиною, напоєною гострими муками й огидою.
Вона озирнулась навкруги, пригадуючи, що їй треба зробити. Та втім, ще ні про що не думаючи, розкрила скриню й, поспіхом зібравши в жмут деяке збіжжя, що попалось їй під руки, мерщій вийшла.
Надворі густіш сіріло, але крізь цю сіру пелену йшли ті самі блідо-фосфоричні промені світляків крізь бавовну. Тільки тепер вони ще рясніш розливались у повітрі і різали глибоким болем недосяжності. Марія Василівна пішла вниз на левади, тією самою стежкою, що й вечором.
На ставку бліді промені світляків відсвічували пожмаканими брижами. Дальше до верб кучерявився молодий туман. Табун гусей неспокійно загерготів, але зразу ж і вгамувався, насюсюкуючи тихий сон.
Перед хатою доктора Марія Василівна спинилась і прислухалась. Тоді підійшла й рішуче постукалась.
Заспане лице доктора з розкуйовдженим чубом показалось крізь шибку.
— Лесю, пустіть!
Доктор поволі відчинив двері й мерщій зник у темряві.
В хаті доктор, клапаючи туфлями, хрипло й сонно поспитав:
— Що сталось, Марусино?
— Нічого, Лесю! Я просто втекла!
— Те-те-те! Як утекла? Назовсім?
— Я більше не можу, Лесику! Нема моїх сил!
— Ну, що ж, зоставайтесь тут.
Марія Василівна оглянулась і нерішуче зауважила:
— Лесю! Я боюсь, що вас стісняю. Але завтра я піду звідси.
— Ну, що за дурниці — якось улаштуємось, а зараз лягайте та спочивайте!
— Ну, а ви як же будете?
— А я собі якось приладнаюсь.
Марія Василівна нерішуче сіла на ліжко. Доктор тим часом за шухлядами з книжками став моститись, грюкаючи в темряві стільцями. Марія Василівна прислухалась і поволі стала роздягатись.
Вона швидко впірнула під ковдру й з приємністю простяглась.
Згодом зарипів на своїм розкладнім ліжку доктор. Він з полегкістю зітхнув і обережно поспитав:
— Як же все це сталось, Марусинко, що ви втекли?
— Я втекла зовсім, Лесю! Я далі не можу жити.
— Я, признатись, не уявляю, що ви маєте робити? Ну, а з чоловіком що ви думаєте?
— Хай що хоче, те й робить, але я більше не повернусь. Я знаю, він мене любить, але та любов гірша за ненависть. Він своєю дикою любов’ю усю понівечив, поламав мене. В мене нема вже сил всього цього терпіти. Я стала не людиною, а якоюсь ганчіркою нікчемною.
Доктор прокашлявся й нерішуче обірвав:
— Ну, знаєте що! Давайте про це поговоримо завтра, а тепер будемо спати.
Марія Василівна тільки глибоко зітхнула. Незабаром з-за шухляди доходили густі клокотливі звуки — доктор смачно хропів.
Було тихо й моторошно, і тільки будило десь у кутку жваво й весело вицокувало. Але Марії Василівні не спалось. Вона переверталась з досадою на ліжку, глибоко зітхала і все ж не могла заснути. Тим часом знадвору почулись глухі кроки. Хтось підійшов до хати, потоптався й зазирнув у вікно. Маруся підвелась і, поглянувши, заніміла. Великі й гостро-котячі очі, здавалось, впивалися в неї.
— Лесю, Лесю!
Лесь вмить зірвався й злякано поспитав:
— Що таке?
— Хтось лізе!
Лесь спокійно підійшов до вікна й поглянув.
— Хто там такий?
— Одчини!
— Хто там такий, я питаю?
— Одчини, а то вікна битиму!
— Що вам треба?
— А, сволоч, чужих жінок збивати!
Раптом важка цеглина зашуміла крізь листя й гупнула об стінку.
— Бандит, прохвост, збивати жінок!
Доктор умить відчинив вікно й перехилився надвір.
Звідти почулось хрипле й благально-грізне:
— Маша! Йди додому, чуєш, Маша!
— Убирайтесь вон, скотина!
— Ти чого кричиш, дрянь? Тебе не чіпають, то й не дригай!
— Убирайтесь вон, негодяй!
Доктор розлютовано вискочив через вікно й випалив з револьвера.
Йому десь лунко обізвалось ляскання батога. Великий густий силует швидко поплівся через леваду, важко гупаючи.
— Скотина!
Доктор плюнув з досади й поліз у хату. Кроки десь здаля тихшали.
Коли доктор приглянувся в темряві, на ліжку істерично плакала Маруся. Доктор підійшов до неї, нахилився й учасливо поспитав:
— Ну, ну, ну! А це що за історія?
Марія Василівна голосніш розридалася.
— Те-те-те! Це в нас нерви розгулялись!
Доктор мерщій кинувся до шухляди і в термяві загрюкав шклянками.
— Треба валер’яночки вам, мила пані!
Він підніс до ліжка чарку й тримав її, вичікуючи. Марія Василівна вся тремтіла, не підводячи голови.
— Марусинко, ну так же не можна! Справді!
Він поклав їй руку на волосся й ніяково гладив.
— Слухайте, Марусинко!
Вона нарешті підвела голову й винувато поглянула на доктора. Далі знехотя взяла чарку, подивилась, скривившись, поволі випила і зразу ж упала на ліжко. Якусь хвилину вона так лежала, заплющивши очі, й глибоко вбирала в себе повітря.
— Слухайте, Лесику, вирвіть мене звідси! Чуєте, куди хочете й як хочете! Але далі я тут не можу зоставатись. Ви самі бачите!
— Ну, ну! Це завтра! А сьогодні спати — так краще! Все це дрібниці, пройде. Справді, пройде й забудеться.
Марія Василівна знову підвелась і, припавши лицем до руки докторової, винувато зазирала йому в вічі.
— Я вам стільки накоїла за одну ніч. Їй-богу! Ви б собі спали тепер.
— Ну, дурниці які! Хіба ми з вами не давні знайомі?
— Боже! Як я намучилась за цей час! У мене нема найменшого куточка незапльованого.
Доктор поволі одвів руку, вийшов за шухляду й став моститись собі на ліжку.
— Так завжди після ідеалізації буває… Село. Прекрасна, здорова й проста правда!.. Село… — обізвався він з-за шухляди.
— Так, так!., але подумайте! Село тепер так розкладається, вироджується. Страшно згадати!.. Ви ж подумайте! Самогон, розбишацтво. Один одному не вірить, заздрить, один в одного краде. І нічого святого в душі. Страшно, Лесю! Ви розумієте, навіть смерть ніяк не впливає! Приходить у сільраду один чоловік, щоб записати про смерть жінки, а тут з нього глузують. Куди ще далі йти?
— А що ж ви думали. Так і мусить бути! — невдоволено обізвався доктор.
— Коли вдумаєшся, страшно стає! Куди все це йде, до чого?
— Хе! Куди йде! Нікуди не йде, Марусинко!
— А як же так! Адже мусить бути всьому цьому якась мета?
— Ніякої мети нема! — гостро кинув доктор.
— Тоді ж до чого це все, для чого життя, для чого ми живемо?
— Ні до чого, Марусинко. Так крутиться собі, й більш нічого. А куди, для чого, ніхто не знає. Воно й само себе не знає.
— Лесю, це ж страшно подумати! Для чого тоді жити?
— Нічого страшного нема, — просто треба з цим помиритись!
Марія Василівна мовчала. Вона якусь хвилину лежала нерухомо, ніби чекаючи відповіді, далі несміливо перевернулась на ліжку, й швидко по тому доктор почув рівне й спокійне її дихацня.
Доктор поглянув на вікно. Крізь густе листя верб на леваді червонів і розгорався схід. Кущ морозу перед вікном сивів росою. Чітко вияснялась трава на луці. Швидко ставав ранок.
Доктор важко зітхнув, натяг на голову ковдру й заплющив очі.
IV
Коли Марія Василівна прокинулась, за перегородкою шумів уже примус. Доктор обережно стукав посудом, тихо топтався й, певне, був захоплений цією справою. Марія Василівна здивовано озирнулась. Лице їй болісно скривилось, а втім, вона махнула рукою, простягнулась і тихо засміялась. Вона швидко по тому встала, мерщій одяглась і вийшла з-за перегородки.
— О, чого так рано?
Доктор привітно поглянув на неї.
— Мені так неприємно, Лесю, за всі ці історії… Ви дуже сердитесь на мене?
— Буде вже вам! Ось краще давайте будемо пити каву!
— Вам було, мабуть, неприємно впускати мене сьогодні?
— Ах, Марусинко, залиште це!..
Доктор пильніш завозився коло посуду.
— Просто, знаєте, в мене втома: від людей, від життя. Ви краще не зважайте на все, що я говорю.
Маруся поглянула на нього докірливо й співчутливо, але доктор не помітив цього. Він справді захоплено порався біля столу, готуючи каву. Проте Марія Василівна ніби не помічала всіх клопотів його. Вона байдуже колотила ложкою в чашці, а сама дивилась, вп’явшись кудись удалечінь очима.
— Знаєте, Лесю! Хто з нами так жорстоко пожартував? Адже мій батько жив усмак. Багато плавав по чужих краях, багато всього бачив, пережив. А на старість оселився тут і дожив до смерті тихо й спокійно. Справді спочивав. Хто ж нас тепер кинув на таке поневіряння? Ну, скажіть, будь ласка, ми ж один раз живемо! І ніхто вдруге з нас не житиме.
Ніхто нам не поверне оцих змарнованих років! Ну, хто, скажіть?
— Марусинко, мила! А коли бувають страшні катаклізми в світі — хто за них бере провини, га?
Марія Василівна здивовано-широко поглянула на нього.
(Продовження на наступній сторінці)