«Робітні сили» Михайло Івченко — сторінка 36

Читати онлайн роман Михайла Івченка «Робітні сили»

A

    Нагло стривожена й налякана якимись невиразними передчуттями, Тося знову скочила з ліжка і заходилась одягатись.

    "Господи! Хоч би вже люди повставали!" — неспокійно думала вона, але ніде ще й душі не було видно. Вона накинула на себе плаща й вибігла в парк. Надворі зовсім розвиднилось, втім, небо було так само забруднено-руде, і ще рясніше сочив дощ. Вона обійшла майже весь парк, потопаючи в росянім бур'яні, але ніде й сліду людського не видно було. Вона прислухалась хвилину і, гнана якоюсь силою, попростувала до лісу. Дощ, ніби доганяючи її, ще буйніше припустив, і подекуди дорогою потекли ручаї.

    В лісі знову обійняв її затишно-теплий шелест, і їй стало легше. Вона пройшла в глибінь кущів, завернула на знайому й улюблену полянку, підбігла до дуба й, радіючи, що може приховатись під його широким галуззям, прислухалась, уся тремтячи з холоду. І раптом десь поблизу пролунав сильний постріл.

    Тося перелякано витріщено вп'ялась у сочисте росяне зело, бачачи, як воно раптом звелося великою горою в небо, а вона сама, прикро вражена від пострілу, хитнулась і кудись посунула вниз разом з дубом, дарма що так твердо опиралась на нього, вчепившись руками в його кострубатий окоренок.

    Потім вона почула себе десь уже внизу і заспокоїлась. Тільки по всьому тілу розпливалась густа тепла втома, що сковувала всі їй члени. Вона заплющила очі і десь на самім дні відчула: як це добре, що все скінчилось...

    Проте вона ще чула, як поблизу неї хтось крадькома й хутко прошелестів рвучкими кроками, чийсь певний і лагідний голос просвистів і далі добродушно нагукав:

    — Тубо, Джері! Шерш тут! Ну-ну! Шукай! Шукай!

    І знову засвистів. Далі шелест затих. М'які кроки протюпали поблизу неї і теж з густим шумом потонули в кущах.

    Але Тося вже ніяк не могла розплющити очей.

    XXII

    На пізній сніданок дощ ущух, знявся вітер, лісом пішов шум, з галуззям зривались рясні краплі дощу й буйно ляпали об землю. Згодом на небі хмари порвались, виказалось сонце, на лисинах у лісі зразу ж запарувала земля і гостріше запахло лісовою трухлиною.

    Горошко все ще йшов лісом, заходячи в глибінь його. Вгорі тепер шум збільшився, зривались гострі й дужі хвилі, зачіпали верхів'я і з усіх сил кружили ними, вириваючи глибокі ями в зелі корон; коли ж ці наскоки втихали, в листі йшов рівний, задумано-співучий шум, що заколисував, навіваючи найтеплі-ші мрії, чи вбивав найвеличніші поривання.

    Втім, Горошко був до всього байдужий, увесь пройнятий увагою до власних переживань. Властиво, він не міг би сказати, щоб йому дошкуляли в цю хвилю якісь певні прикрості. Просто щось гнітило на серце великим болем — і від того було страшно порожньо, нудно й кволо.

    Отже, Горошко, пройшовши ще трохи лісом, незабаром завернув на вузеньку доріжку, що праворуч врізувалась зеленою биндою у густий молодняк липини й ліщини. Над доріжкою звисало густою короною переплутане галуззя, що немилосердно стьобало в обличчя. Втім, це густе склепіння швидко розвелося в ясну галявину, що вилискувала м'яким сірим шовком отави й заходила просто над яр. Кінець тої полянки круто обривався, і яр уставав м'якими сріблястими хвилями молодої отави, що десь зникали у затінках молодого березня-ка, а геть далі вихоплювався клапоть широкої річної долини.

    Горошко важко опустився і невдоволено задивився вдалечінь. І в ту пору, як в очах йому ліг широкий густо-зелений клапоть долини з білою кендюхуватою хмарою вгорі,— сам він прислухався до тої важкої нудоти, що всмокталась йому в серце. Світ наїжачився перед ним ворожою стіною списів. Серце йому було ніби приплющене великою книгою, повною зневаг і образ, книгою, що тепер скрутилась поржавілим згортком. Горошко неприємно скривився, стряхнув довгим чубом, думаючи, що він зовсім забув, як і з чого люди радіють, як і з чого взагалі вони можуть радіти. Вони були йому зовсім чужі, далекі й забуті, і нічого, опріч утоми й цілковитої байдужості, не було до них.

    Йому прийшла на спогад сьогоднішня подія, і він не знав, чого, властиво, він так запалився. Він важко й кволо згадав про Тосю: як без міри дивно, що він з нею жив, коли зовсім не знає її,— до такої міри вона йому чужа й далека. Як він міг пестити її! І чого, властиво, люди мучаться, розлучаючись? Нічого прикрого в цім нема! Просто взяли собі й розійшлися, ніби й зовсім не сходились. Які можуть бути сльози й трагедії! Просто й спокійно розійтися!

    Проте хтось залив струменем холоду й провістив невблаганно й жорстоко: діло таке! Такої ж другої Тоськи нема на світі. І вдруге вже він не переживатиме цієї радості шлюбу. Йолкі зельониє. Це жах, просто жах, коли двоє людей, що мусили б бути рідними, розходяться навіки.

    Але й ця думка прийшла йому легкою весняною хмарою, бо на серці було темно й холодно.

    Він болісно скривився, простогнав і, махнувши з розпачу рукою, упав просто на землю й, простягтись, байдуже задивився в небо. Перед ним сунули навскоси хмари, постилали тіні, дерева під ними ширше вигинались і густіше шуміли,— хмари йому нагадували якийсь великий безкінечний табун казкових лебедів чи гусей, якихось справді теплих і живих створінь,— а він думав, що механіка землі так само дуже проста й нудна.

    Він лежав дуже довго, майже нерухомий, кволий і байдужий. Потім десь, ніби з землі, увійшли йому свіжіші соки, на серці стало тепліше, і він відчув і подумав, що життя перевантажило його великою силою прикростей, яких він не спромігся перемогти в собі,— було б добре пожити десь у затишку, щоб повитруювати ці прикрості, і тільки тоді братися знову до життя. Він повернувся на бік, помітив, що сонце завернуло вже з опівдня, але сам залюбки, наївно й зацікавлено став стежити, як сюди на галявину заскакували хвилі вітру й бавились сріблястими листочками конюшини й трилисника. Вони ніби шепотіли йому якісь таємниці світу, що він їх не міг упіймати.

    Раптом просто перед очима йому впала куца й гостроверха тінь. Він мерщій придивився й насторожився. Це було не від хмари, бо коли легенький сутінок посунув униз за хмарою, гостроверха тінь перелізла праворуч під самий кущ.

    Горошко мерщій сів і повернувся вбік. Просто на нього з-під кущів, трохи вихопившись уперед, дивилось худе, русяво-виснажене, по-лисячому хитрувато-веселе обличчя. На мить пробігло: яка ж бридка посмішка, як і все обличчя, в цієї людини! І чому воно здається таким знайомим? І ще застрягла велика, як еполетка, дірка на сірому піджаці, саме на плечі. Але в ту мить, як він подумав про небезпеку, русяве обличчя прожогом пустилось вперед, і ледве встиг Горошко звестись, як русявий схопив уже його попід груди і притиснув руки, а велика латка на плечі русявого зазирала йому просто в обличчя. І вонючий дух поту, зіпсутого м'яса й тухлих яєць ударив в обличчя.

    Горошко стрясонувся, пересунув себе в обіймах злодія і, впіймавши своїм зором обличчя його, суворо подивився: обличчя те пожадливо й злякано оскалилось, вишкіривши гнилі руді зуби.

    — Пусти! — похмуро сказав Горошко.

    Русявий щось хрипло промурмотів, але мерщій затупцяв і надавив на Горошка. На мить Горошко поточився й глибоко простогнав, але, випадково обіпершись об якусь деревину, раптом уп'явся ногами, напружився і відшпурнув суперника. Русявий відскочив, але, зразу ж ще більш розлютившись, кинувся знову на Горошка і зненацька замахнувся великим блискучим ножем.

    Однак Горошко спритно встиг відхилитись, мерщій відскочив і, хватькома вийнявши бравнінга, тепер, зціпивши зуби, спокійно, з холодним гнівом цілився. Русявий збентежено спинився і раптом оскалився, засіпано зиркнув вбік. Горошко мимохіть озирнувся й оступився. З кущів сунула важка чорна постать у якійсь дивній одежині — не то чернеча обрізана ряса, не то жіноча жакетка. Русявий зразу ж скочив до Горошка, але в цей момент ляснув постріл, і на мить ніби все обірвалось.

    Обоє напасників злякано сіпонулись і пустились бігти. Горошко однак погнався услід їм.

    На який час бандити зникли в гущавині кущів, і Горошко занепокоївся. Але, спинившись і прислухавшись, він впіймав буйний неспокійний шум в глибині ярка і зразу ж метнувся на той шум. Так він незабаром вийшов на луку в яру й знову став. Полохливий обережний шум наближався до цього. Вже можна було помітити, як хилитались верхів'я молодої осичини, рясно обплутаної хмелем. Шелест ішов просто на ріг, де загинала лука яру. Горошко тепер, захоплений, як на полюванні, зайшов за дуба й, хвилюючись, став чатувати.

    Справді, незабаром обоє вилізли з гущавини. Русявий витяг своє довгасте обличчя й повів зором по луці. Чорний полохливо стояв ззаду й чекав. Раптом обличчя русявого пересмикнулось, він метнувся й потім, певне, зовсім спантеличений, пустився через луку. Чорний, важко перевалюючись і притримуючи одною рукою рясу, біг за ним. Горошко кинувся знову гнатись, і це, певне, ще більш приголомшило бандитів, бо русявий раптом завернув за ріг яру і тоді побіг просто лукою, чорний же, безпомічно плутаючись товстими ногами в полах ряси, біг за ним.

    Горопшо ішов назирці, напружено-хуткою, але й стриманою ходою. Одначе, побачивши спереду густу стіну комишу і догадавшись про наміри русявого, звернув навперейми праворуч й знову побіг. Русявий тим часом узяв трохи ліворуч, прямуючи на друге крило комишів, що розривалось посередині широкою прогалиною на березі річки, де поросла дрібна осока.

    Діставшись берега, русявий спинився, сполохано озирнувся і тоді, піднявши трохи свого ватяного жупана, поліз просто в воду. Однак Горошко в цю пору доганяв уже чорного. На березі він люто вдарив його в шию; чорний зразу ж упав, а, надавивши його ногою, Горошко зневажливо кинув:

    — Ах ти ж, антирелігійна пропаганда! Сльота! Ти що хотів, сволоч, зарізати мене?

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора