— А це не така проста справа, Михаиле Ісайовичу. Коли ваша ласка, чехи й німці далеко нас випередили, але й у них трапляються перебої. Що ж ви хочете? Це цілком природна річ.
— Так. Але ж у них незрівнянно кращі умови, як я знаю.
— А розуміється. Хоч тепер вони статистично підходять: варіаційні рядки, аналіза їхня, висновки. Ось сьогоднішня метода в них.
Директор скептично посміхнувся, але, повернувшись, зацікавлено поспитав:
— А ви, голубе, довго там працювали, за кордоном?
— Та сливе сім років пробув там, але на фаховій справі працював усього років зо три.
— Ви дістали відрядження туди?
— Ні, ні. Я потрапив до Австрії як бранець. Але як почалась у нас революція, мені важко було звідти виїхати. Отже, я зостався за кордоном і цілих три роки працював у селекційно-досліднім інституті в чехів. Звичайно, мені дуже шкода, що я не бачив, як тут зачиналась і йшла революція, але я зате вивчився добре селекційної справи, власне, в нас цілком нової.
— Так? Тоді вам здорово пощастило,— зауважив директор.
— Ви так думаєте? А я цього не сказав би. Одне тільки, що я знаю певний метод дослідження. Але знати всю справу — надто нам далеко до того, я гадаю.
— А, розуміється, це дуже добре, що ви потрапили на цей шлях. Та ви ж будете, принаймні, добрим селекціонером. А може, й культурною людиною. А в нас і того, й іншого тепер бракує.
Директор одірвав погляд від сусіда, повів губами. Густа каштанова борода взялася злотаво-червоним промінням, очі примружились, і в густих зморшках коло них розсипався теплий лукавий сміх.
Савлутинський ніби зовсім байдуже й холодно зауважив:
— Отже ж, як бачите, Захід привчає нас до високої технічної культури.
— І нехтувати зовсім моральну культуру,— підхопив директор.
— А це ж зовсім інша справа. Захід завжди йшов дорогою сильної егоїстичної волі, що все перемагала, і це, однак, не заважало йому дійти великих досягнень матеріальної культури.
— А чи ж буде та культура міцна, як вона не має під собою морального грунту?
— А що ж, ми, власне, дуже мало знаємо про моральну культуру сучасного Заходу,— неохоче відповів Савлутинський.
Директор, однак, ніби вичерпавши цю тему, раптом заявив:
— А все ж таки лабораторію ми збудуємо, голубе мій сизий! Не дають коштів—десь роздобудемо своїх. Тільки скінчимо проривку та поління, зараз закладемо лабораторію. Станція без лабораторії існувати не може. Ото ж так.
Він раптом трохи звівся й поглянув удалечінь на ліси. Потім, звернувшись до Савлутинського, показав рукою.
— От подивіться. В лісі, коли бачите, дуже синя цятка. Ото озеро, голубе. А над самим озером цілий великий ліс старої дубини. Ліс той у нашім користуванні, і я вже маю дозвіл від місцевої влади на розробку того дерева, принаймні, скільки нам треба на будівлю. Ото така справа.
— То ви самі хочете розробляти й дерево? Ну, скажіть, будь ласка.
— А звичайно. А що ж тут такого, по-вашому?
— То ви просто герой. В наші часи брати на себе таку халепу.
Але директор примружився й заперечливо сказав:
— Голубе мій сизий! Коли ми могли працювати раніш, за земських часів, то невже ж одмовлятись від цього тепер, як життям заправляє робітний люд? Не треба говорити чужих слів, але я щиро радий, що дещо можу зробити для цієї нової доби. А я ще використаю й робочі руки, що будуть на пору перерв гулящі. Що ж тут поганого, по-вашому?
— Ні, це дуже добре. Навпаки, я гадаю, що ми сьогодні ще не все робимо так як слід. Тут нема чого критись.
— Авжеж. А нам ще часто й заважають всякі авантурники й пройдисвіти. Така ото притичина,— відповів директор.
ІІІ
Вони під'їздили до селекційних ланів. Тепер ті крапки й плями, що раніш видавались за невгамовну комашню, виступили окремими постатями жінок-полільниць. Ближче до них простяг лися ділянки селекційних вівсів та трав. Кілька жінок розпорошеним гуртом пололи в селекційних рядках. Звідти ж тепер заклопотано визирало смугляво-спокійне й лукаво-притишене в собі, але спостережливе обличчя Орисі. Вона нахилилась, пильно спостерігаючи колоски суданки, і тільки злегка підвела голову, щоб поглянути на коляску. Але директор зразу запримітив її й весело привітався:
— Сьогодні на вівсах проходите?
— Ні, суданка.
— Ах, так. Справді ж бо, а я сплутав, виходить. Директор намірявся встати з коляси і пройти на ділянки,
але, бачачи, що Орися знову закопалась у траві, кивнув головою, й вони поїхали далі.
— Прекрасний, знаєте, робітник,— сказав він, коли вони трохи від'їхали.— По-моєму, з неї може вийти серйозна наукова сила. Авжеж. От вам і жінка. А головне, ви ніколи не помітите її. Зовсім тиха й плохенька дівчинка. Десь собі в куточку посміхається лукаво, простакувато. А тим часом якось просто й легко все розгадує й розв'язує, не думаючи, не пнучись. Це буває, певне, в людині отака от сила.
— Так? Ну, скажіть, будь ласка! То це справді цікава людина. І ввважайте, що такі люди багато сильніші, глибші й витриваліші від звичайних неврастенічно-експансивних, сангвіністичних істот.
Савлутинський коротко хитнув головою й по тому зголодніло-спостережливим оком пробіг по ланах. І зразу ж йому впали довгі попелясті килими буряків, помережані свіжими й густими рядками "еліти". Тут цілий ряд дівчат і жінок у яскравих плямах одежі — синіх, білих, червоно-крапчастих,— понахилявшись, неквапно копались у рядках. Дехто з них, як коля с а під'їхала ближче, зацікавлено-гостро й трохи скептично поглянув на двох чоловіків, що тепер так само дивились на рядки, тоді як решта, пройнята рухом праці, неквапно й уперто йшла далі й далі, виводячи в задумі якусь пісню. Були то, як прислухався Савлутинський, "Петрівки", і кілька жінок виводило їх скорботно-жалісними голосами, ніби ховаючись у ту тоненьку жалісну нитку мелодії, зляканої, покірно-прибитої й примиренної, що боїться всепереможних потоків сонячного життя. А може, просто тужить, що ті потоки так швидко відходять і людина не може встигнути напитись їхньої сонячної піни.
— Так, від цього справді може родитись туга,— подумав Савлутинський і пильніш поглянув на жіноцтво.
Хтось з-під білої хустки посміхнувся до нього незвичайно ніжно й привітливо. І той сміх так і бризнув йому сонячними скалками в душу.
Савлутинський став і, тепер зацікавлений співом, уважно прислухався. А його огрядна постать, у величній позі, з блакитним капелюхом, видавалась на диво імпозантною й важкою, як істукан поганського бога. І це, певне, далось відчути дівчатам, що зразу ж спіймали смішні риси в Савлутинського й пустились на грубі й нестримні дотепи.
— Он дивіться, дівчата, старий режим приїхав!
— Де?
— А оно-но-но!..
— Ото таке рекало?
— Ой, лишенько! Та й вигнало ж його! Диви, яка пика!
— А сам гладкий!
— То, мабуть, Сахнович привіз його!
— Для чого?
— А для агітації! Проти бу ржу азів.
— Ну, таке й скаже!
— Варко, а глянь, він на тебе дивиться.
— Ну, таке. Видумай ще що.
— А їй-богу, на тебе.
— Це, мабуть, що в тебе спідниця нова, Варко,— хтось влучно вставив, решта ж рясно чмихнула й похилилась над буряками, тим часом як власниця крапчато-червоної спідниці, уся зашарівшись, взялась проривати рядок і все ж не могла втерпіти, а,одірвавшись, лукаво поглянула на величну поставу в блакитному капелюсі.
А тим часом дальший край ряду, захоплений журливо-теплим струменем пісні, виводив голосом густого мінору, що виходив з самої глибини їхньої натури:
Ой ти, Петре та й Іване,— Половини літечка та й немає. Та малая нічка Петрівочка, Та не виспалась наша дів очка. До череди гнала, задрімала,— На пень очки ніжки позбивала. На пень очки ніжки позбивала, На колючки очі повиймала.
Савлутинський зразу ж упізнав у цій пісні "Петрівку", але цей глибокий скорботно-гострий мотив його прикро вразив. І він знову сам себе поспитав:
— Чому така скарга й покора? Звідки? Коли так багато сонця? Коли така радість на землі?
Він повернув вухо й пильніш прислухався, і зразу ж йому вдарило глибинною тьмяно-хвильною й страшною у своїй несвідомій жорстокості правдою світу, правдою до того гострою й сильною, ніби його всього колючками обсипало. І раптом очі йому зайнялися великою переможною радістю, і він тепер по-молодечому жваво й весело прислухався, ніби стверджуючи те, щойно спізнане, що вдарило йому у вухо. По тому енергійно махнув рукою, мовби кажучи до когось переконливо й захоплено:
— Ах, дьявол! Та це ж яка глибина! І людина стукнулась об неї лобом і злякалась, вражена цією страшною жорстокою правдою життя, й сіла, приголомшена. Звідти й жур такий гострий тої пісні.
Він до того захопився й розхвилювався, що мимоволі ступив кілька кроків угору, сам похилений, і, розмахуючи руками, сказав:
— А так, так... Величезна глибина в спізнанні світу, що її так напружено шукав західноєвропейський світ, і не знайшов, і кинувся в поверхові якісь формули, а тут ось вона, глибінь, лежить спізнана, але мертва. І ось спізнаний об'єкт розклав душу того, хто спізнавав. І рясність культури зів'яла, і молода душа вмить виснажилась і постаріла. В чому ж тут справа? Ах ти ж, матінко моя!
(Продовження на наступній сторінці)