з Кочу беїв. Звідти якось почув, що відкривається сільськогосподарська школа. Ну, я й пішов на іспити, витримав, а тут ще пощастило, що я попав на стипендію від земства. Аж тільки я вступив до школи, як тут помер батько. Зосталася сама мати з малими дітьми. Біда! Мати тягне додому, клопоче голову, що нікому робити, а тут і школу хочеться скінчити. То я ото так: повчуся, повчуся а як дадуть відпустку, прибіжу додому, пороблю що встигну, а тоді піду по сусідах просити, щоб допомогли ще й худобою. Ну, дехто вважить, а то й горя натерпишся. Ну, а скінчив школу, то кидало мене всюди: і на Кавказі побував, і на Катеринославщині, і тут усюди служив: і в економіях панських, і в земстві, аж поки не забрали на війну. Було всього, голубко, натерпівся.
— Значить, вичумакував добре?
— Ну, що вже вичумакував, так краще за чумаків, випив гіркої добре. Як подумаю, то так насікли душу, так попекли, що тепер, як тільки доторкнись, так воно сичить, розумієш. Я ж, понімаєш, кинувся в світ, поміж люди, свіжий, з щирою, радісною душею, я гадав, що люди добрі, і сподівався від них допомоги. А чого я тільки не натерпівся! Як подумати тільки, що це за створіння такі, ці люди?
Тося дивилась на нього великими тепло-співчутливими очима й повільно пестила його. І він, відчувши п'яний аромат її тіла, пройнятий пахтінням троянди й макового молока та густої рути-м'яти, увесь застиг у щасливім забутті.
Вранці вона прокинулась перша і, як завжди, подивилась на вікно. Там уже червонів у ранковім сонці кущ троянд, спокійно й рясно виспівувало птаство, а крізь віконну раму просочувався густий аромат парку. Тося мерщій звелася і тільки тоді вперше помітила поруч себе другу людину. Вона здивовано задивилась і замислилась. А на обличчі їй застигла затишена й смутна посмішка.
Проте вона враз підвелася, обережно перескочила через тіло свого сусіди й стала одягатись. Вже витираючись рушником, вона вдруге подивилась на нього, задумано посміхнулась і сказала собі:
— Бурлака! Волоцюга! Балуваний і безпутний, як циган! Але ця думка нітрохи не вразила й не збентежила її.
Принаймні вона розвела, як і щоранку, примус і поставила на ньому варитись каву.
Горошко прокинувся трохи згодом, примруженими очима обвів кімнату і щасливо-вдоволено посміхнувся. Він ще виразно вчував солодощі гарячого молодого жіночого тіла, його п'яний аромат, по тілу йому розходилась незнана млості", що, здавалось, поколола всі йому жили й напоїла їх зовсім новим незнаним соком. Він мовчки й довго стежив, доки не зустрівся з поглядом Тосі, і тоді щасливо й засоромлено засміявся. Вона ж пригрозила йому пальцем, але зразу ж і насупилась, ніби чогось уважно й заклопотано шукаючи. Тоді він швидко одягся і, підійшовши до неї, обняв і поцілував у шию. Вона випручалась від нього, повернулалась і пригрозилась пальцем.
— Ну, ну, буде вже! Мазун який!
Та він упав перед нею на коліна, й, притиснувшись, підвів голову, й щасливо зазирнув їй в обличчя. Вона чекала.
— Я зараз іду, Тосю!
— Чого так? Зоставайся кави пить.
— Ні, ні! Зараз не можна. Я краще по обіді перейду зовсім сюди.
Тося болісно примружилась, хоч спокійно відповіла:
— Ах, так! Ну, що ж. То й приходь!
— Я, знаєш, принесу речі й будемо жити як чоловік і жінка,— довірливо-інтимним тоном сказав Горошко.
Тінь смутку ледве помітно пройшла Тосі по обличчю, але вона все ще посміхалась.
Певне, Горошко це помітив, бо поспитав:
— Можна ж, ластівочко?
— Ну, звичайно! Як тобі краще,— стиха відповіла вона і, нахилившись, раптом стиснула йому голову й заходилась цілувати, тиснути його по-матерньому до грудей і відчуваючи якусь особливу болісну радість в тім своїм приниженні, що його доброхіть узяла собі тепер на плечі.
Він вирівнявся, перехилив її, уп'явся в губи і тоді, схопивши кепі, майже вискочив з кімнати. Тося зразу ж повернулась назад, на примусі збігала кава, і треба було її рятувати.
День пройшов у них звичайно, у буденній роботі. Тося повернулась до себе, і то тільки ненадовго, о п'ятій годині. Вона саме зосереджено шукала очима забутого на столі плана кагатів за минулий рік, як у кімнату ввалився захеканий Горошко. Він звалив із себе великий, закутаний у ковдру вузол, поставив валізку і, відхекуючись та щасливо посміхаючись, улесливо сказав:
— Ну, ось і я, ластівочко! Можна?
— О, так швидко? Ну звичайно!
Він тоді широко пошпурив кепі і заходився розв'язувати вузол, загорнутий у ковдру. Тося смутно поглянула на нього,
і якийсь несподіваний біль прикро здавив їй серце. Але вона нарешті знайшла план кагатів, згорнула його й мерщій вийшла з кімнати, заклопотана своєю справою.
XVII
Останні дні практиканти, прикріплені до роботи в Савлутинського, працювали над переобліком кривих і професорові подавали вже обраховані математичні дані — зважені криві, моди, покажчики найменших ухилів та таблиці з коефіцієнтами кореляції.
І професор, зібравши увесь цей матеріал, поглибився в його аналізування. І ця робота несподівано пройняла його своєрідною музикою чисел, тою вищою нечутною музикою, знаною тільки небагатьом відданим математикам, і то в хвилини найбільшого зосередження, музикою, що раптом напоїла його повнотою злагоди й примирення... І ще чуттям особливої тиші, тої тиші, що дає змогу впіймати найтихший шелест думки, най тоншу її блискавичну лінію. І ось тепер професор захопився цим процесом думання до такої міри, що, властиво, на якийсь час наслідки цієї аналізи, ті конкретні завдання, якими виправдувалась уся запроваджена тут дослідницька праця, втратили свою вагу й вартість. Був повний радісного спокою вже сам процес думання,— і це якось уколисувало, хоч була якась інтуїтивна певність, що він тепер стоїть на вірній дорозі до з'ясування суті справи.
І через те він знову з властивою його вдачі гострою й дотепною увагою сприймав усе життя, що його оточувало. І дні його пішли знову врівноваженою спокійною ходою, даючи йому насолоду в усіх дрібницях.
О годині дня, як звичайно, він ішов снідати і,як звичайно, залюбки грів собі каву, а по сніданні з півгодини гуляв у парку. Але цього разу, поснідавши й вийшовши в парк, він зайшов у кінець парку, наспівуючи якусь легковажну, але милу мелодію, й байдуже поглянув на долину. Там, у розтопленій млі, тонула густа смуга лісу. Краєвид цей, правду кажучи, сьогодні нічого не говорив Савлутинському, вірніше, викликав у нього тільки нудоту й сум, та й уся сьогоднішня природа, розварена на сонці, зомліла й застигла у непорушності, діяла на нього недобре. Савлутинський позіхнув, байдуже подивився в сіру імлисту далечінь і вже збирався виходити назад, як раптом зір йому впав на ділянку селекційних трав, що починалась зразу ж за парком. Там спокійно переходила з рядка в рядок Орися і, трохи нахиляючись, виривала поодинокі рослини, ніби вибирала плоскінь чи полола пшеницю. На розі одної ділянки вона стала й заходилась передивлятись рослини. Сукня відкрила ноги їй вище колін, окреслюючи в ній карбовано-холодну, але чисту й м'яку лінію тіла. Професор уважно оглянув її й, замилувавшись, вимовив стиха:
— Ах ти ж, каналія! Та це ж справжня Артеміда! Щоб отут, у цієї звичайнісінької дівчини, і могла бути така чиста й вибаглива лінія! Ні, це неможлива річ!
І професор, тепер уже серйозно схвильований цим викриттям, зайшов обережно збоку і, ставши за кущем акації, знову гостро приглянувся. Тепер виразніше виступив профіль. Лінія, що окреслювала обличчя, ще виразніш виступила тонкими вибагливими обрисами, що, здавалось, танули в повітрі. Обличчя в профіль виступало в тонкім і лагіднім опроміненні.
Ну, справжнісінька, викінчена Артеміда! Ні, як це може бути тут, на цім маснім грунті, в цих примітивних умовах! Ах, чорт! Як він міг до цього часу не помітити цієї дівчини!
Професор вийшов на доріжку і пішов просто й спокійно до селекційних ділянок. На розі ділянки він спинився і, урочисто привітавшись, спокійно промовив:
— Ви мені, товаришко, велику загадку поставили. І я ніяк не міг її розв'язати, але як справжній селекціонер я прийшов сам поспитати.
Орися вирівнялась і звела на нього свої великі прозоро-сірі лісові з малахітовими денцями очі, що, здавалося, вбирали в себе професора й просвічували його наскрізь, і тихо, зніяковіло посміхнувшись, спитала густим грудним контральто:
— А що ж вам саме за загадка прийшла?
Професор підійшов ближче і вже тихим, улесливим голосом, з лукавством кокетування, сказав:
— Отже, не вгадаєте, що я саме подумав про вас?
Вона рішуче струсила своїм стриженим волоссям, що світлими пасмами спадало їй на чоло, від чого обличчя їй виступило в ще лагідніших обрисах і в ту ж пору ясніш зайнялось невиразним внутрішнім осяянням, що особливо гостро, як у фокусі, як у озері ясний місяць, відсвічувало в великих промінливих очах.
— Як же я можу це вгадати? Я ж не ясновидюща.
— Ну, от бачите!—лукаво вчепився в неї професор.— А знаєте, що я згадав? Звідки ви родом? Власне, хто ваші батьки?
— Ой, горенько моє! Що це вам спало на думку?
— А признаєтесь? Тоді скажу.
Дівчина повільно знизала плечима й неохоче відповіла:
— Ну, мені нема що критись, справді ж бо.
— По-моєму, ви, товаришко, з духовного роду. Тільки там такі красні та милі дівчата росли. А признайтесь-бо!
— Ні, отже, помилились, товаришу. Хоч ви й професор, а не вгадали. Бачите,— глузливо відповіла Орися.
— То, прошу вас, хто ж ви є? — збентежено поспитав професор.— Ви ж не селянка, у всякім разі.
(Продовження на наступній сторінці)