Він узяв стека й, уставши, пройшовся донизу. З гущавини кущів доходив молодий завзятий посвист Оврамського.
Навкруги вже було зовсім ясно. З-за потоку вставали посивілі парості лоз. Верхів'я вільх рясно почервоніло, а над самим потоком довгою гадюкою повився туман.
Тим часом на озеро впав густий вогняно-червоний серп і розрізав плесо, і потоки крові застигли у підніжжя скелі.
— Які чудеса! І ми цього майже зовсім не знаємо. Власне, треба знову стати дикуном, щоб це бачити, й переживати, і омолодитись у цім! — майже сам собі сказав професор. Почувши, однак, посвист Оврамського, він голосно обізвався до нього:
— А знаєте, товаришу, добре було б викупатись! Як ви про це?
— А звичайно,— впевнено відповів Оврамський. Дійшовши до озера, професор обернувся й крикнув Горошкові:
— Ідіть купаться! Ваше преподобіє!
Той ліниво відгукнувся і ще здаля поспитав:
— Чого ви мене преподобієм називаєте?
— Чуба ж ви попівського носите: мабуть, були попом або ще будете.
Горошко нічого не відповів і тільки, схиливши голову, докірливо й уражено поглянув на професора.
Той спокійно роздягався, а дивлячись на нього, дуже швидко виліз зі своєї одежі Оврамський, і тільки Горошко ще який час вагався.
Тим часом дуби підсмагли золотом, і тепер у холодну темно-зелену глибочінь свічада вп'ялися гострі зазубристі списи вогню. Озеро розбризкувало присок.
Професор кілька разів пройшовся берегом, ляскаючи себе по боках, а далі, підійшовши до Горошка й зневажно оглянувши його кургузу, ніби щільно натоптану постать, холодно кинув:
— А все-таки ви малосилий чоловік.
— Жартуєте, професоре!
— Справді! Ось давайте мірятись!
Він ліг на землю і, поставивши руку на лікоть, сказав:
— Ану?
Горошко ліг і собі і взявся ламати професорову руку. Він напинався й червонів, проте нічого не міг зробити. Кінець кінцем він випустив руку й, важко відсапуючись, заздро поглянув на професора.
— Ну? — гостро поспитав той.
— Е, та зламати можна, тільки не треба заходжуватись перед купанням.
— А попробуйте!
Але засмучений Горошко мерщій спустився з берега й кинувся в воду. За мить він уже випурнув і прискаючи сичав і охкав від холоду. Слідом за ним кинулись професор і Оврамський. Тихе плесо озера вмить наповнилось гострими вигуками й лоскотним сміхом. Трохи згодом усі троє вилізли на берег перепочити й посидіти проти сонця. Доглядач, сидячи трохи віддалік на товстім корені береста й ляскаючи себе по плечах, що взялися пухирками, сказав Савлутинському:
— Де ви жили всі ці роки, професоре?
— А що?
— Дуже вже ви задаєтесь.
— Ну, що ж, так і треба.
— А по-моєму, так не треба! — рішуче сказав доглядач. Савлутинський насупився й невдоволено поспитав:
— Що ж тут вам такого?
— Та нічого! Тільки до вас тягнуться люди, а ви їх відпихаєте.
— Які дурниці! Хто ж так тягнеться?
— Ну, наприклад, я знаю, що вами цікавляться деякі дівчата, а ви їх зневажаєте.
— Пусте! Що ж мені, з усіма ними цілуватись? Що мені, доктор приписав це? Мене це мало принаджує.
Горошко, однак, підвівся і, підійшовши ближче, раптом ляснув професора по плечу й лукаво посміхнувся, а той мимоволі відсунувся.
— Ех, ви, професоре. Щоб отаку дівчину пропустити. Та я б здурів, якби вона до мене пішла!
— Зумійте, значить, приманити.
— Еге! "Зумійте". Це спроста не робиться,— в задумі сказав доглядач.
Він розігнався, й кинувся в воду, і вже звідти, прискаючи, Додав:
— А все-таки попробуємо! Спрос не біда.
Плесо знову збентежилось присканням, охканням і сласним сміхом чоловіків, і тільки дрібна хвиля покірно лизала коріння берестів.
Нарешті доглядач доплив до берега і, вилізши, мерщій почав одягатись.
— Ну, я йду! — крикнув він на озеро.
— Чого так рано? Заждіть,— обізвався Савлутинський.
— Ніколи! Я мушу ще встигнути сьогодні на засідання профради в місті.
Професор важко вклонився з води й кинув:
— Щасливої вам дороги!
Горошко повів картузом і зразу ж одійшов.
Савлутинський з Оврамським поволі вибрались з води і зосереджено, але спокійно розмовляючи, одяглись і поволі пішли додому. Сонце вже вибралось геть високо, і ліс потонув у пташиних криках та цвірчанні коників попри дорозі.
XIV
Сьогодні Тося встала не знати з чого жвава й радісна і зразу ж заходилась нашвидку, ніби з кимсь воюючи, прибирати в кімнаті. Вона розчинила вікно, зазирнула в парк, де в гущині листя, в тінях важких каштанів і лип рясно точило свіжим ранковим співом і через вінця лило запінене літо, і по тому заходилась підмітати, молодо й віддано наспівуючи якусь мелодію.
Тррхи пізніш від Ганни Іванівни дівчина принесла букет троянд і гвоздиків, і Тося рясно засміялась в подяку на привітання дівчини.
— Ганна Іванівна питала,— додала дівчина,— чи ви не поїдете в город?
Тося хитнула головою.
— Добре! Я сама зайду сказати, спасибі.
Але дівчина, певне, не поспішала. Вона попросту вмостилась на стільці й заходилась жваво розповідати всі новини на станції. Тося прислухалась до її розмови й дивувалась: звідки в цієї дівчини взялося так багато гідності й цікавості до всіх сторін життя?
Наговоривши силу всяких новин, дівчина раптом схаменулась, схопилась і, подавши на прощання руку, мерщій побігла додому. Але від неї зостались якась невиразна злагода й аромат, принесені з глибини затишних левад. І це заговорило в Тосі якимсь повним струменем життєрадості й бадьорості, і вона, ще соковитіше наспівуючи, заходилась умиватись і одягатись.
Вже накинувши білу сукню, Тося не знати чого нахилилась через вікно, і раптом зір їй упав на дві постаті. Савлутинський велично виступав поруч з Оврамським; запримітивши її, він ґречно і, як їй видалось, підкреслено вклонився до неї. І вона вся запишалась, засяяла сонячною посмішкою і зразу ж закружляла, але впіймала себе на цім рухові, обірвалась і, спинившись, сама собі пригрозила пальцем.
— Тю! Навіжена! — сказала сама собі пошепки і, підійшовши до люстра, цікаво зазирнула в нього й помітила розчервоніле обличчя й дві сльози, що звисали зі скронь, як великі сережки.
Ганна Іванівна сама заїхала й, погримавши на Тосю, мерщій погнала її до коляси, хоч та, сміючись, і опиралась. Коли, нарешті, Тося вийшла й сіла в колясу, Петро стьобнув коняку, і вони поїхали з подвір'я. Було ще рано, і все ж у полі повисла спека, з-під коліс вибивалась курява й кріпко била в ніздрі.
В місті було ще душніше, і втомлені, розварені постаті ледве ворушились. На головній вулиці повітря було засипане димом куряви, в якій спокійно посувались углиб підводи селян. На майдані курява зводилась у безладний гомін, що, здавалось, намагався пересилити навіть лінощі спеки. Стояв звичайний недільний базар, і пахощі його густо звисали в повітрі, пахощі цибулі й смажених сластьонів, парфумів і дьогтю, помадних цукерок, коломазі й сіна.
Ганна Іванівна, як досвідчена енергійна господиня, здавалось, не зважала ні на спеку, ні на гомін і метушню базару і, ледве пробравшись крізь переплутані вози, під'їхала до кам'яного ряду крамниць. Тут тепер розмістились Соробкоп, Округова споживча спілка, кілька трестів і Комборбез.
Ганна Іванівна залишила колясу на Петра, а сама поволокла Тосю в ряди. Вона бігала з крамниці до крамниці, примудряючись пролізти крізь черги, і всюди швидко, певним оком накинувши, зразу ж вибирала саме те, що їй було потрібне, бігла далі. В кількох місцях вона зовсім несподівано підбила й Тосю набрати на сукні й кофту, і та легко пристала на цю пораду.
Нарешті, вийшовши з крамниці, Ганна Іванівна востаннє перебігла свою записку і, здається, вперше важко, на повні груди передихнула — програму виконано.
Втім, вона не заспокоїлась на цьому і, підійшовши до коляси, звеліла Петрові їхати до кравчихи. Але тепер Тося рішуче запротестувала. Вона і без того страшно стомилася в цім гаморі й метушні і хотіла кудись втекти хоч на годину перепочити. Тим-то вона рішуче зреклася бігати по кравчи-хах, і по недовгім сперечанні обоє погодились, що Ганна
Іванівна перед вечором заїде до Тосиної подружки, куди тепер і збиралась Тося.
Тося обтрусилась, взяла на руку жакета, кивнула Ганні Іванівні й радо вийшла з базару. І що далі вона відходила, то приємніш її обгортав холодок пішоходів на тихих чистеньких вулицях міста.
Тося перейшла через міський сквер, де купка піонерів, збившись у безладні гуртки, чекала, певно, на наказ, щоб вирушити в похід, а тим часом гомоніла жваво й крикливо, і тільки сам барабанщик неспокійно вибивав у барабана, проте на нього ніхто не зважав.
За сквером починалася вже околиця міста, недавно забудована. Тут поодинокі чисті будиночки впурнали в гущу садів, за ними часто йшли великі ділянки левад, з яру віяло холодними струменями повітря, а по другий бік яру поміж обірваних зазубрин лісу мліла червона далечінь, яку прорізав тепер з лунким гуркотом і тривожним свистом потяг.
(Продовження на наступній сторінці)