Ах, ти, тоска проклята!
Ох, докучлива печаль!
Гризеш мене з малих літ,
Як міль одежу, як іржа сталь!
Ах, ти, скуко! Ах ти, муко, люта муко!
Де не піду — все з тобою, всюди, всякий час.
Ти, як риба з водою, все коло нас!
(Григорій Сковорода)
На Либідь кияни виганяли худобу. Заспані дівчата з довгими лозинами в руках протирали очі й зацікавлено дивились на чудного юнака в зеленкувато-рудому сурдуті, в панчохах, що йшли до самих колін, в якихось дивних, припорошених, старих, але зовсім незвичайних черевиках, у високім брилі.
Обличчя було моложаве, все поголене, з легкою дитячою всмішкою.
— Добрий ранок, дівчата!
Дівчата чмихнули, затулили рота рукою й засоромлено відвернулись.
— Не впізнають земляка!
Григорій спинився, зняв бриля й червоною хусткою заходився витирати піт на лобі.
Дівчата відійшли вбік і зацікавлено стежили за ним.
Юнак хвилину постояв, а далі сів на пеньку широкої верби й почав передихати.
— Київ! Київ! Alma mater![1] Хай Бог благословляє!
Берег річки був якскраво-зелений! На оболоні завзято скубли молоду траву табуни гусей. Інколи піднімали голови й лагідно сюсюкали до гусенят.
В той саме час із-за гори, з-за низеньких будинків, що впірнули в густу, ще зовсім свіжу зелень, визирнули перші смуги променів, загорілись у росах і розсипались на довгі рясні лінії.
В Лаврі[2] вдарив дзвін і заспівав довгим срібним голосом кудись у широкі простори: на Бровари й Ірпінь.
Григорій устав і напружився, гостро вслухаючись.
Очі загорілись дивним вогнем і раптом запливли сльозами.
— Свята земля! Рідна, свята земля!
Він підсунув торбинку, причепив на бік дивну чорну з білими кісточками сопілку, стукнув високою палицею, усміхнувся якійсь радісній думці.
І пішов легкою бурсацькою ходою, простягаючи довгу шию вперед.
З воріт дехто визирав і дивувався з цього довгого стрункого юнака.
Григорій до всіх привітно посміхався, наче знав кожного.
Попід горою князя Володимира тихо булькотав струмок.
Старий, ізчорнілий хрест сумно похилився на долину, простягши перехрестя в повітрі, над вітами дерев, ніби захищаючи від нападу затишні байраки.
В прогалину визирнув Дніпро, бурхливо бавлячись на сонці і втомно бризкаючи піною.
І знову спинився Григорій і замислився...
Тінь Володимира, сиза в променях ранку, пройшла перед очима, хвилину постояла під горою й спустилась на долину.
Згадав за все.
Хотів старий князь, як добрий господар, дати радість землі, а що сталось?..
— Чому її залито було всю кров’ю? Чому полягли над нею печаль і стогін?
...Радісно тішив серце повний, срібно-дзвінкий поклик Лаври, що спокійно щоранку благословляв землю.
Григорій пішов далі, але зразу ж стало чомусь сумно.
Той смуток, що завжди, ще з дитинства, точив серце, раптом знову повстав.
Там, за кордоном, блукаючи по чужих землях, Григорій позбувся був його зовсім. І було тоді надзвичайно радісно й легко,— а кожний день святочно проходив.
Чому ж це тепер знову, тут, він починає заходити в серце?
Під новою брамою в ряд сиділи старці й жалібно голосили. Один із них грав на ліру й так захопився, що, здавалося, забув і за саму милостиню. Поруч із духовними піснями вривалися поодинокі жалі за ще недавнім минулим, й невеличкий гурт людей уважно слухав цього старого лірника.
Чомусь його співи гостро вразили Григорія. Проте він постояв хвилину й пішов у браму.
В мурах монастиря снували поодинокі гуртки прочан, побожно вклонялися кожному місцю, заходили в келії й виходили звідти, спітнілі й засмучені.
Серед прочан були здебільшого жінки, одягнуті в темне. Григорій згадав, що тепер весняні хліборобські роботи й чоловіки всі в полі. А проте дивно було бачити цей люд, ще недавно такий сміливий та завзятий, а нині покірний, пригнічений.
— Чого ви шукаєте серед цього зчорнілого каміння?
Одна бабуся дуже уважно приглядалася до Григорія, до його всього поголеного обличчя, ніби впізнаючи в нім когось свого.
Григорій привітно посміхнувся: хтозна, може, землячка з Лубенщини сюди забилась...
Та раптом бабуся відвернулась, почала хреститись та плюватись.
— Німець куцохвостий! І сюди забився! Геть, погане, нечиста сило!
Григорій голосно розсміявся. За старою бурсацькою звичкою хотів показати язика й подражнити сердиту бабу,— а пройшов тихо й засмучено, уважно вдивляючись у церкву, що пишалась на сонці великозірчатими банями.
В церкві йшла служба. Жовті воскові свічки тріщали хилитливим полум’ям перед образами. Товпився народ, по боках стояли чорні постаті в високих клобуках, жовті, скам’янілі.
І зразу ж стало без міри нудно від цих тупих, здерев’янілих облич, від того хору, що дико викрикував на криласі.
Згадалися служби католицькі, злагоджені, врочисті, з прекрасною барвистою музикою й хлоп’ячими співами.
— ...Herr Pfanne! Herr Pfanne![3]
В долині Рейну сяяло сонце, зеленіли густі виноградники, а в небі синіли верхів’я гір, що підносять людський дух кудись у далечінь, у чарівну мрійність.
— Signore Scovoroda! Signore Scovoroda![4]
Це кликала юна, палка італійка.
А синьйор Сковорода тоді тікав, як дикий звір, упійманий у тенета. Італійка дзвінко сміялась над дивним Russ’om.
Сковорода вийшов із церкви. Дехто з ченців уважно придивлявся до нього. Може, впізнав,— але Сковороді чомусь важко було признаватись і говорити.
Було на думці йти додому, в Чорнухи. Дорога лежала через Поділ, і Сковорода при нагоді хотів заглянути до Академії[5].
Навколо Академії тихо шелестіли явори, в стінах будинку гуділо густим, нудним бурсацьким шумом.
Товсті присадкуваті колонади будинку сумно, по-старечому дивились на Сковороду.
Чомусь було тоскно, а разом і приємно.
Згадалось юнацтво, шалені молодечі витівки: як утікали до Дніпра, на нічні лови риби, на околиці Києва в чужі сади, а спритніші й до дівчат. Стелилось широке барвисте життя, а багатьом воно замкнулось у стінах монастирів на сувору службу Богові, на важку митру[6]. Дехто з бурсаків боязко виглянув, придивився і впізнав:
— Грицьку? Це ти?
Григорій, червоніючи, посміхався. Двоє нерішуче, але зацікавлено підійшли й привітались.
— А що це на тобі? От чудний який, їй-богу! Як німець лопуцьковатий! І то так усі ходять у Німеччині?
— А як кому доведеться!
— Ну, брат, і чудний ти! Їй-богу!
Старший, високий чолов’яга, почав уважно оглядати.
— А я тобі скажу, що нічого, брате, добре! І я б охочий одягти замість оцих лапсердаків. Теліпається тобі,— тільки собак дратувати на Подолі!
— Ну, а як вам тут живеться?
— Нам? Нудно! Намилюємо Святе письмо так, що аж млосно робиться! Голова набубніє тобі, як лубок! Нудно, братухо, дуже нудно! Та й на дідька воно! В ченці йти не хочеться, а так на Московщину, до цих Етіопів!..[7] Теж, брат, несолодко. Ех, на коня б оце та в степи широкі! Гойдай тоді хвилі вітру—тільки держись!
Він трохи помовчав.
— Слухай, Грицьку, а покурить нема в тебе?
— Ні, я не курю!
— От шкода! А кажуть, німці добрий тютюн курять!
Сковорода хутко попрощався й пішов далі.
З-за Дніпра чомусь довго не повертався човен.
Сковорода сів у холодку під вербою й став чекати.
Сьогодні зранку, як тільки засіріло надворі, Сковорода подався в дорогу і встиг пройти більш як 50 верстов. У тілі почувалася втома, голод уже морив. Вражіння від Києва дивно плуталися зі спогадами про життя на чужині.
Сковорода згадав, що в торбині був хліб. Він вийняв сухий шматок, натер цибулею і почав смачно їсти.
Потім підійшов до невеличкого струмка, що протікав з-під гори, і довго пив холодну воду.
Тоді знову сів на старе місце, й вийняв сопілку, оглянув її тепло, й заходився грати тихих задумливих мелодій на дивній сопілці з білими кісточками.
На Дніпрі купалося сонце, розбивалось на дрібних хвилях, у шумах хвиль, у далечині затонів переливало веселками. Над хвилями вставали чайки й ластівки. Десь скидалась і плескала риба, віддаль ріки мережилась синявими збрижами струменів, по тім боці біліли волохаті полові лози. А геть далі йшли безкраї ліси Броварів.
В сивині лугів майоріли табуни товару з яскравими плямами пастухів.
Чомусь знову згадались далекі юнацькі часи.
Осінньої зоряної ночі йшов пішки з Чорнух до Києва, в бурсу.
Чого так тремтіло тоді серце молодечим запалом?
Чому так хотілось жити тоді звичайним тихим життям, любити простори, сонце, сині далечіні, дихати міцним щебцем і тихим затишно-лагідним смутком вечорів?
І ось хтось розрізав життя на дві смуги. І жодна не знає собі місця ні тут, на батьківщині, ні там — у далеких чужих краях.
Якоюсь тьмяною радістю ваблять ліси й безкраї обрії степів.
Хто кличе туди, за бузові димища? Що за ними твориться?
Якась дівчина, вся в темному, пішла лісовими стежками на росяні поляни з нерозгаданою усмішкою на вустах. А від неї лягла довга сіра тінь.
...Тінь! Це перший символ туги. Тому так болить, у камінчик стискується серце.
Під тихі журливі звуки флейти мимоволі встали далекі дні на чужині.
(Продовження на наступній сторінці)