— Хі-хі-хі! Нічого! Весна... Аж телята брикаються. Старий полохливо блимає очима й додає:
— Телята по весні взагалі брикаються.
— Що ж то значить?
— Просвіщаються... З розуму починають брикатись.
Я дивлюсь на нього суворо й гостро, а він, ніби не помічаючи мене, говорить далі:
— Ви от соромитесь хвоста телячого. А по-моєму, так усе має хвоста й брикається. їй-богу! Найкультурніші люди вміють по-телячому брикатись. їй-богу!
— Ну?
— Ну, й що ж! Брикаються... Скажемо, професор наш.
— Папаша! Не бузіть! Чуете?
— Навіщо, синок, ображатись? Не треба, синок! Однаково з цього не вискочиш!
— Справді, папаша?
— Справді, синок... Землі, браток, судилось звіряче життя... Скільки не танцюй. А ми себе рвемо... хочемо кудись у дух ускочити... І що ми дужче сіпаємось, то гостріш нас тягне звіряче життя... Розумієте, синок? Землі вмерти на цьому на звірячому... І сама себе людина знищить, по-звірячому...
Так непомітно ми підходимо до цвинтаря. Я спиняюсь і гостро дивлюся.
— Папаша! Ви в що-небудь вірите?
— Я, синок? А то що?
— Ну да. Ви в що-небудь вірите?
Старий збирається увесь у збрижі й хіхікає.
— Чи я вірю? А нащо мені віра?
— А як же без віри, папаша? Ну, хоч у що-небудь. Хоч у цього стовпа?
— Хі-хі-хі! Мені тепер тільки грітись на сонці. От і все.
— Ех, папаша! Комаха ви!
— Хі-хі-хі. Синок! Ми всі комахи...
І старий заходиться сміхом. Але цей сміх до нестями дратує мене. Я зриваю капелюха й, демонстративно вклонившись, тікаю від нього. А його тихий уїдливий сміх ще довго женеться за мною й виляскує мені в ухах.
Значить, усьому тепер кінець, от і все. І нема про що розводити.
Професор крадькома заходить до мене в кімнату й дико позирає всюди, немов чогось шукаючи.
— Що ви?
Професор нерішуче мнеться й нарешті підходить до мене й боязко говорить:
— Знаєш, Оксюшо, я хочу помінятися з тобою одежею.
— Як помінятись?
— А так: я тобі дам свою, а в тебе візьму твою.
— Нащо ж вона вам?
— Я йду звідси!
— Як йду?
— А так — іду назовсім!
— Так вона вам не прийдеться.
Але професор задиркувато сміється й тішить мене:
— То нічого! То ще краще!
І ми починаємо справді передягатись. Пригнавши, як там вийшло, ми йдемо до свічада й, поглянувши, починаємо обоє голосно реготатись. Професор б'є мене по плечі й, широко, по-босяцькому закидаючи, звертається до мене:
— Значить, геть культуру, Оксюшо!
— К чортам собачим, професоре!
Але професор на мить спиняється й, одійшовши осторонь, зацікавлено й гостро оглядає мене.
— Ти, Оксюшо, тепер хоч куди! "Как денді лондонскій одєт". їй-богу, тобі тепер тільки за дівчатами... Ну, а мені як, личить?
Я уважно оглядаю його з усіх боків і потім з певністю додаю:
— Нічого, знаєте. Я думаю, притешеться, так добре буде.
— їй-богу?
— Справді!
— От і здорово.
Професор жвавим молодецьким рухом скидає мого капелюха й махає ним у повітрі. По тому підходить до люстра й приміряє його знову.
— Чорт його знає! Ковбойський капелюх — ніяк не доберу. Та, мабуть, це буде стильно. Ну, гаразд.
Він раптом повертається від люстра й біжить до кабінету.. Звідти виносить стару брезентову валізку, потерту й брудну, схожу швидше на кропив'яний мішок. Я дивлюсь на нього здивовано й тривожно питаю:
— Хіба вже й пора?
— Аякже! В мене вже готово.
— А як же ж мені, професоре?
Професор лукаво посміхається й кидає весело:
— Ну, що ж! Залишайся тут, тобі все тут берегти.
— Хе! Берегти!
Я почуваю, як щось мене давить кліщами, але професор бере за руку й зриває з задуми.
— Ти, Оксюшо, мене трішки проведеш? Я швидко повертаюсь до нього й кажу:
— Ал-ло!
— Алло! Алло!
І ми, приспівуючи: "Алло! Алло!" — виходимо з приміщення.
В місті вже темно й по-весняному туманно. В тінях ліхтарів ми пробиваємось глухими вулицями й прямуємо до пристані. На міськім годиннику показує чверть на восьму, професор уважно дивиться й киває впевнено головою.
— Значить, устигнемо. Це востаннє я дивлюся на годинника. А там далі ні чорта цього не потрібно. Розумієш, Ок-сюшо?
Я тихо посміхаюсь і нічого не відповідаю.
На Дніпрі, справді, як ми вже підходили, вирвався гудок пароплава й прокричав у повітрі. Професор мерщій рвонувся й засіпався, ніби спійманий у тенета заєць. По тому підсунув капелюха й похапцем подав мені руку:
— Ну, Оксюшо, бажаю тобі тисячу поем і стількох же успіхів.
— От, ще що скажете! А куди ж ви?
— Фю-і-ть! — І професор по-молодецькому махнув кудись невиразно рукою й весело засміявся.
— Треба, знаєш, озвіритись, омолодитись звірем,— пошепки каже він і рветься тікати.
Я гаряче тисну йому руку й кидаю навздогін:
— Професоре! Милий джентльмене! Благословляю! їй-богу, благословляю!
Але професор лунко гупає моїми важкими "американами" й тікає до пристані.
Я хвилину дивлюсь йому вслід. По тому вибираюсь під гору й, сівши на кам'яну приступку, дивлюсь на річку.
Там у сутінях і збрижах білих полотен якась довга й темна купа чмихає й бовтається. Вода з-під неї вибігає й срібним шумом грає в світлі ліхтаря.
І ось кричить утретє гудок, унизу під пароплавом тепер густіш зачмихало й зашумувало, чорна смуга диму важким хвостом сідає на берегові будівлі,— і пароплав поволі відходить.
Я все ще сиджу, почуваючи, як важко мені звестись. На річці покручами грає вода, а з того берега, з великих озер зривається і студить мені одвічний густокровий шелест, напоєний паруванням землі.
Я мимоволі тепер вслухаюсь у нього й чую шумовиння земляних соків.
І мені стає морозяно й лячно.
Я важко піднімаю обличчя й дивлюсь у тьмяність ночі, по той бік річки, звідки шумовинним полум'ям б'ють і валують нестримні потоки вітрів.
Тоді губи мені самі шепочуть:
— Лихо! Це ж голосить він про глибоку порожнечу й нудоту світову.
Я насуваю мерщій капелюха й тікаю до міста.
1928