— Женюся я з Уляною Чинбарівною. Не дивуйтеся, оповіді нам вийшли, почалися М’ясниці, до осені хто зна, що буде, а Полетики ще нема. Тихенько відгуляємо весілля, а там і за діло візьмемося.
— Ну й часи надходять, — опустив руки полковник.
…У Лубнах готувалися до весілля, а з Петербурга мчала до України карета Розумовського. Весілля готувалося негучне, і подорож фельдмаршала теж була спокійна.
Попутник Розумовського Григорій Андрійович Полетика здебільшого дрімав і не грішив балакучістю навіть на ночів–лях, а Кирило Григорович задоволений був з того, що ніхто йому не заважає думати й сумувати. Проте присутність у кареті надвірного радника й перекладача з латинської та німецької мов в Академії наук була йому приємна. Все ж не сам…
Полетика напросився в попутники Розумовському того вечора, коли фельдмаршал повернувся зі Зимового палацу ображений царицею, зловтішений з нещастя Потьомкіна й пригнічений розмовою з Панасом Триниткою. Радий був з візиту Полетики, вволю наскаржився й охоче погодився взяти його зі собою в дорогу. Добре діло зробить. Якщо вже законодавчий маскарад охопив усю державу, то чому б Полетиці не переодягнутися у костюм депутата Комісії? Григорій Андрійович — знавець історії, людина вчена, та й родом з Роменської сотні Лубенського полку. Свій як не заплаче, то хоч скривиться.
Чим далі віддалялися подорожні від столиці, тим зеленішою ставала весна, з півдня віяли сухі леготи; та й дорога щодень твердішала; у гаях і на придорожніх деревах гаморили біля гнізд птахи, і цей радісний щебет розвіював поганий настрій фельдмаршала, розганяв з пам’яті гіркий осад образ і принижень, гоїв болючий слід у душі від зустрічі з обірваними земляками на царських роботах.
Так мусить бути… Мусить бути так, як є. Світ знає, куди мандрує, й ніякі людські пристрасті не в силі змінити його ходи.
Філософія фаталізму заспокоювала Розумовського. А зрештою, хіба він довго дивувався з того неймовірно щасливого випадку, коли його, лемешівського пастуха, понесла доля по європейських вершинах і дала йому знання, владу й становище? То нема чого дивуватися сьогодні, що багато втрачено, що не хтось інший, а саме його колишній гувернер Теплов так вигадливо помстився за те, що з волі гетьмана не побував на коронації Катерини. Чи вважав би Розумовський якоюсь надзвичайною подією те, коли б його здібний і вивчений син Андрій успадкував по ньому булаву? Ні. То для чого сушити свою душу жалем, що цього не сталося? Як мало статися, так сталося. Катерина замінила йому звання гетьмана фельдмаршальським, і, видно, мусило так бути, що парадну зустріч фельдмаршалові вчинив той же статс–секретар Теплов, що при всіх чиновниках розцілував його, вітаючи з підвищенням у чині. Розумовський навіть розчулився тоді, лише той грубіян Гришка Орлов зіпсував урочистість віршем із Євангелії…
— Лобза его же предаде… — повторив уголос Розумовський іронічне резюме Орлова, і Полетика, заколисаний їздою, розплющив очі.
— Ви щось сказали?
— Ні, нічого. Я сам до себе… Дрімайте, Григорію Андрійовичу, дорога довга.
У Полетики знову склепилися повіки, і фельдмаршал далі залишився сам на сам зі своїми думками.
…Уляна і Павло вінчалися у церкві Святого Афанасія на Мгарській горі перед Сисоєвим іконостасом. "Чому обличчя святих не святі? — думала Уляна, присягаючись бути вірною Павлові до смерті. — І чому вони такі сумні на моєму святі?" — "Чи встигнеш ти пожерти все, що витворили людські руки? — думав Павло, дивлячись на роззявлену пащу змія. — А може, впору зітнуть тобі голову ще не зачаті нині звитяжці?"
…Розумовський бажав самотності, та плин думок уже порушився, і йому спотребилося розмовляти, а що були вони з Полетикою давні знайомі та ще й ровесники — обом за сорок, — то особливих пардонів не конче треба було просити.
— Григорію Андрійовичу, прокиньтеся. Он уже й Україна. Краса яка, погляньте… А ви знаєте, мені недавно пропонували випити за чесних людей, і я відмовився. Скажіть мені, чи, взагалі, є чесні люди? Вибачте, так не можна ставити питання. Ви перекладали колись працю Ксенофонта10 про виправдання Сократа перед суддями. Скажіть–но, чи визнаєте ви за філософом рацію у тій його тезі, де він твердить, ніби талант завжди йде в парі з чесністю?
— Цілком. Бо всі вважають себе чесними. Я ще не зустрічав людей, які б не виправдовували своїх вчинків. Це роблять філософи, злодії, кати, політики — всі вони мають свій рівень таланту і своє трактування порядності.
— Тоді я можу виправдати й Теплова.
— А–а, ви про те… Розумію, Кириле Григоровичу, болить. Та не тільки вам. Але потіште себе тим, що є ще суд історії.
— Суд без суддів не існує, шановний приятелю. А судді будуть теж розцінювати все, в тому числі й суперечку Розумовського з Тепловим, стосовно своїх політичних потреб і за рівнем свого інтелекту. Ну, розберися, хто має рацію: Потьомкін, що пнеться на місце Орлових, чи Орлов, який побив Потьомкіна?
— Тут інша річ. Талант у них однаковий, чесність теж, а причина конфлікту — суперництво.
— Ні, ні, ви не спрощуйте сократівської тези, в якій виразно сказано: талант іде в парі з чесністю. Ха, яка дурниця! Політичний талант нашої імператриці справжній, а йде в парі з нечуваним єзуїтством. Який фарс! Німкеня посилає війська до Польщі на захист православних, своїх же православних тримає у рабстві, а короля Польщі Понятовського примушує оголосити її збройне втручання благодаттю. Історія розсудить… Розсудить так, як вигідно буде майбутнім суддям. А вони теж матимуть на що опертися — на силогізм Сократа, й проголосять загарбництво Катерини і прислужництво Понятовського актом чесності. Ні, даруйте, Григорію Андрійовичу, і хай мені вибачить Сократ, злочиннішої тези годі й придумати! А незабаром ми будемо присутні на великому видовищі чеснот — на Комісії нового уложення…
— Ваш скепсис, Кириле Григоровичу, для вас корисний: він заспокоює. Але нікому, крім вас, допомогти не може. Ви невдоволені, бо й важко нині радіти з чого–небудь, та не хочете визнавати того, що може принести хоча б дрібну користь.
— О, це щось нове! Я роздам селянам свої маєтки і зроблю дрібну користь.
— По–перше, ви цього не зробите. По–друге, цього аж ніяк не можна робити: нині не час для демократії. Республіканство віджило свій вік, а для нашої нації навіть шкідливе: нам треба розвивати своє дворянство, щоб чужому місця не було. І тому я думаю, що Комісія нам потрібна як трибуна…
— Грайте, грайте і ви ва–банк. Що ж вам іще залишилось?
…Весілля було тихе, негучне. І несподіване, як Павлове й Улянине кохання. Дружбував у Павла Сисой Шалматов. Був він сумний, хоч і багато пив. А люди розійшлися і подейкували, що сумне буде й життя молодих, бо на весіллі не було музик і п’яні козаки не валялися покотом на обійсті хорунжого.
Одразу ж після весілля Сисой попрощався з молодими. На Січ мусить: давно вже чекає на нього Калнишевський для роботи в Покровській церкві. А він чомусь забарився.
— А коли яка, не дай Господи, веремія трапиться, Павле, а тебе тут не буде, то не турбуйся: я повернуся, і волос не впаде з голови твоєї Уляни.
— Гаразд, Сисою.
…Села маїлися китицями яблуневого цвіту, молоділи ліси за Черніговом, а далі щораз ширше розлягалися степи і ниви, закожушені озиминою. Обличчя фельдмаршала пожвавішало, душу сповнили передчуття солодкого спокою серед рідної природи і лінива байдужість до всього, що діється довкола.
"Що ж нам іще залишилося?.. Я й справді роздам селянам маєтки, а мені вистачить царської пенсії. У батуринському палаці влаштую семінарію. Цариця дозволить, вона ж просвітителька. Дрібну користь… А сам задовольнюся малим. Чиї це слова — "вдовольнися малим"? Ага, того дивака Сковороди. І справді, чого мені ще потрібно? Для дочок великого посагу не треба, хай знаходять собі багатих женихів. Продам палац у Петербурзі і якось їх вивіную. Для синів вистачить і малого, хай живуть скромно. Я ж колись ходив у кобеняку…
Правда, я був сином лемешівського пастуха, а вони — діти фельдмаршала. Кобеняк їм не підійде. Що ж, продам батуринського палаца. А семінарія? Обійдеться без семінарії. Сини зате будуть ученими. Це теж дрібна користь для народу. Може, й не зовсім дрібна. А куди я сам подінуся? Вибудую зимівника над Сеймом і разом з Катериною Іванівною… Чи ж вона захоче? Розумовська з роду Наришкіних, колишня фрейліна, гетьманша, жінка президента Академії, фельдмаршальша — в зимівнику? Ні, палац у Батурині залишу, а петербурзького продам. Це для дочок. Для синів — половину гадяцьких земель. А решту таки роздам. Таки роздам…"
— Кириле Григоровичу, чуєте, Кириле Гри… Погляньте, — перебив його марення Полетика. — Погляньте, що там робиться?
Розумовський виглянув з карети. Над селом, яким саме проїжджали, лунав лемент і плач жінок та дітей. Наказав машталірові спинити коней на краю сільського майдану.
(Продовження на наступній сторінці)