Штраус уважно приглядався до учнів, мав їх усього двадцять хлопців, і намагався по очах розпізнати хоча б одну літературну жертву; погляд його спинився на Миронові, й згадав професор: цей хлопчина, прізвища якого не пам’ятає, так уміло колись проаналізував на уроці поезію Ґете "Співець": доброю німецькою мовою виклав проблему володаря і співця, який не прагне вигод придворного поета і заявляє королеві, що найвищою для нього нагородою є створювана ним пісня; викладаючи літописну легенду про Андрія Первозваного, який на київських горах провістив величне майбуття народові, що живе на берегах Дніпра, Штраус перехопив в очах хлопця зблиск упертої віри в пророцтво апостола; очі в Мирона світилися допитливістю, й професор зрозумів, що для цього учня самих уроків літератури замало; під час перерви покликав його до столу й сказав:
"Якщо ти цікавишся літературою більше, ніж цього вимагає програма, то приходь до школи щосереди о шостій, я вестиму літературний гурток. Навіть якщо в тому гуртку будеш лише ти один".
Заняття літературного гуртка в середу не відбулося, страшна звістка облетіла місто: протягом двох днів, починаючи з неділі, повмирали від тифу майже всі заручники. Люди перешіптувались, а то і вголос почали говорити про тифозну вакцину, яку впорснули в’язням під лопатки тюремні лікарі; тільки троє залишилися живими і тепер видужують: директор гімназії Олексій Ковбуз, який не повірив, що йому зробили протитифозне щеплення, й попросив письменника Івана Білинкевича, щоб той висмоктав йому отруту; Ковбуз зробив цю саму процедуру приятелеві, й обидва залишилися живі, а ще переміг смерть актор Коломийського театру Василь Симчич завдяки своєму могутньому організмові.
Похорон відбувався в середу пополудні: без супроводу похоронної музики й без священиків тихо попливли дорогою смерті — попри ратушу до церкви Святого Воскресіння — шість домовин; ще рік тому цією самою вулицею гнали німці жидів до Шепарівського лісу на розстріл: насильницька смерть набула інших форм, але не перестала називатися вбивством; і перемовляються між собою люди, стоячи обабіч дороги на тротуарах: он несуть інженера Корнила Сербинського, за домовиною поруч з матір’ю йде Миронів однокласник Юрко — славний бас у церковному хорі гімназистів, від голосу якого на "Буде ім’я Господнє" дзвеніла церковна баня, — і більше не співатиме Юрко, зневірений у Божій справедливості; слідом пливе труна з тілом професора історії Степана Маланюка, який водно нагадував гімназистам, що тільки історична пам’ять може врятувати націю від загибелі, — нині ж професор сам перейшов в історію і кане в ній безслідно; за Маланюком несуть артистів Коломийського театру — коміка Богдана Вонсаля і трагіка Василя Ткачука, це остання їхня з’ява перед глядачами — нині на кону більшовицького театру абсурду; за ними похитується на руках лікарів домовина з тілом знаменитого хірурга Михайла Руденського, який, беззастережно сповідуючи святість клятви Гіпократа, не йняв віри, що їм прищеплено живу заразу тифу, й закінчує траурну процесію труна з учителем ремісничої школи Іваном Лободою…
В один день знищено цвіт коломийської інтелігенції, а занімілий люд стоїть на тротуарах, і мовчки йдуть за домовинами рідні й друзі убієнних; стоїть біля ратуші й німий Мирон, він ловить погляд Штрауса, який іде за домовиною Маланюка, професор мовчки волав до свого учня о помсту, бо він молодий і матиме ще час помститися; та Мирон оружжя не має — він у цю мить зневірюється у всесильній зброї мислі, яку начебто призначена пронести крізь віки література; Мирон ненавидить себе за зрадливу мовчанку — невільну покору перед убивцями і впевнений лише в одному: з пітьми більшовицької окупації вийдуть чесними й незаплямованими ті, які взяли вогнепальну зброю в руки й відчайдушно борються з убивцями, — і тільки їх з вдячністю згадає майбутнє покоління, котре дочекається колись свободи.
VI
Сказав Іван Захарчук до Маланюка:
"Я перебуватиму в Троєцьких лісах із сотнею Богуна, ти там знайдеш мене, як буде потреба; листівки з приводу авантюри Болідова розішлю по всіх станицях, а ти тримай чоту напоготові — більшовики за Прутом довго не засидяться, я ж буду полювати за лже–Буркутом, хай це навіть коштуватиме мені життя: а втім, він теж мене буде висліджувати, й ми десь доконче зустрінемося на вузькому путівці… А ти нав’яжи зв’язки з Коломиєю: Шинкарук тобі допоможе, мусить допомогти. Я повинен натрапити на слід Болідова".
Й подався Буркут зі своїм роєм лісовою дорогою, минаючи на межі між Боднарівкою й Дебеславцями інженерну вежу, на якій лопотів синьо–жовтий прапор — символ ефемерної республіки, яка має своє військо, а територією не володіє: вся земля, навіть не зайнята ворогом, знаходилася під окупацією, і якщо навесні, коли зійдуться в Європі нинішні союзники, не спалахне між ними Третя світова війна, то УПА перейде в легенду, й треба буде віддавати життя лише для її творення.
Так думав Буркут, наближаючись до Дебеславець, а зрештою, він ніколи про це не переставав думати: перебуваючи протягом свого партизанського життя на вузенькій, немов дівоча бинда, лінії між життям і смертю, вірив у світове зрушення, яке вивільнить незвідані ще суспільні сили; Буркут пройшов у похідних групах крізь усю Україну й бачив у народі, під лудою обережності, відчаєну готовність боротися за свободу: мусить лише статися струс, що розвалить імперію, яка не має жодних підвалин — економічних, політичних чи то моральних, тільки всесильну ману паралізуючого страху.
Село Дебеславці скупчилося на двох вулицях, які обійшли церкву, а далі об’єдналися в одну, й маліла вона, вужчала і врешті ставала стежкою, що спиналася на Лису гору, за якою стугоніли непрохідні Троєцькі ліси; на горі стояла самотня хата Ганни Садички, покійний чоловік якої богував, а тому жив, як і мольфар Іван, окремішньо; кожне село на Запрутті мало своїх чудодійників, які оберігали люд від злих сил, — а хто їх, ті сили, стримає нині, коли Господь, ніби зумисне, в найтяжчий для народу час забрав ворожбитів до себе — і спустив лютий Чорногор із ланцюга арідників, бісиць, вовкулаків, відьмаків — диявольщину, яка не знає Бога.
Буркут послав двох стрільців до хатини на горбі — зручнішого місця для вечер у селі не було, — щоб попередили господарів про майбутні нічні візити партизанів.
…Юлія Шинкаруківна з передчуттям несподіванки й переміни в її застоялому, немов вода в річковій заплаві, житті прийшла до Дебеславець з наказом із райвно на вчителювання в початковій школі; їй уже далеко за двадцять, а самостійного життя ще не зазнала; Юлія відчувала, що заходить у нестерпну жіночу самотність і вже не марила зустріччю зі своїм лицарем — ніхто й ніколи більше їй не зустрінеться, її весільна курява провихрилась чорториєм мимо неї; вона тепер сподівалася лише одного — знайти втіху в учительській праці: сама для себе, без опіки батьків створить свій світ, а все ж серце щеміло — та невже назавше поламались деки й струни порвались на скрипках, шкіра на бубнах продірявилася, поламались на пищики флояри її весільних музик?
Юлія допиталася до сільського війта — переляканого й глупого вуйка, який не знав, котрому богові служити; війт віддав учительці ключі від школи й порадив влаштуватися на квартиру до старих Томенків, які після загибелі синів жили самотньо; не хотіла Юлія йти до них — збоялася чужого невигойного горя, хай краще вже своє прийде; зупинила погляд на білій хаті, що пишалася над селом на Лисій горі, й подалася стежкою на белебень.
Ласкава господиня аж сльозу втерла з утіхи, що така ладна панна розвіє її самоту, проте вловила Юлія якусь непевність у мові жінки, чогось вона недоговорювала, ніяково поглядала на дівчину, розводила руками і врешті таки сказала:
"Дуже би–м хотіла, панночко, мати тебе за льокаторку, але мушу попередити: до мене приходять вечеряти наші: надрайоновий провідник ОУН Буркут і два його охоронці, а ти, як хочеш, то живи в мене, он через сіни порожня світлиця, а ні — то просися до іншої хати, я ж бо мушу помагати своїм, хоч і боюся…"
"А я не боюся, господине, — відказала Юлія. — Як можна тремтіти від страху, сидячи в теплій хаті й знаючи, що наші вояки мерзнуть, голодують і стоять за крок від смерті?"
"Ну, то й добре, залишайся".
Вони прийшли до Садички, коли запала глупа осіння ніч: увійшло їх двоє, а третій залишився на стійці. Скупа усмішка, з якою вони привіталися з господинею, злагіднена суворість і втома на обличчях спочатку відчужувала їх, людей з іншого світу, від Юлії; вона приглянулася до старшого за рангом: був він високий, плечистий і так добре пасували йому зелений кітель, ґаліфе і мазепинка з тризубом, проте його обличчя здавалося аж надто змученим, воно ніби само від себе ховалося в ритвинах на щоках і зморшках на чолі — напевне, був вродливий, та тієї вроди Юлія вловити не могла; партизан вклонився і запитав у дівчини:
"Я — Буркут, а ви хто така?"
"Вчителька".
"Новенька, мабуть… А звідки до Дебеславець Бог привів?"
"З Боднарівки…"
Брови в Буркута підстрибнули, він обдав Юлію пильним поглядом, й усмішка ледь діткнулася кутиків губ.
"Піонерів ще не запровадили в школі?" — спитав по хвилі.
"Ще ні…"
"Дивіться мені…" — буркнув з удаваною суворістю й перший сів до столу.
(Продовження на наступній сторінці)