Страх просочувався в село звідусіль, немов гнилої осені з пересиченого вологою ґрунту підшкірні води, від яких нема спасу ні на полі, ні в хаті, ані на оборі — повсюдно на поверхню спливає синява каламуть із трупним запахом розкладеної живності, і хоч би одна шпарина пробилася крізь ґлеювате підґрунтя, куди б стекла із землі отруйна гниль; сопух липкого страху звонючив повітря над Боднарівкою — сільський люд ховався, замикався, задихався, бо скритна смерть, якої ніхто не міг пояснити ані оправдати, повіялася й по довколишніх селах: з Кривобродів, де недавно було виламано церковні двері і якийсь святотатник украв золоту чашу, проникла вість, що партизани таки вислідили злодія, і хто, гадаєте, виявився тим грішником — найпобожнітттий старший церковний брат Семен Сталащук; такого ніхто не сподівався, але й не було жодної гарантії, що саме він поцупив ту чашу, якої, до речі, в домі Сталащука не виявилося; ну ні — задурно людину таки не повісять, а во — казали, що Мироняк Богу духа винен, бо як би то міг порядний ґазда донощиком стати, а шило вилізло з мішка: хто ж бо, як не він, навів на вчителеве обійстя енкаведистів, які півдня перевертали в хаті все вверх ногами; чомусь–то в селі не з’являвся жоден пайдьошник, аж поки вуйко Мироняк до Коломиї не потикнувся; а в Коростах кинули двох сексотів до криниці, — що ж це діється, що люди враз аж так сподліли: продають своїх же за ґрейцар, а може, ті, котрих убили, зовсім і невинні, а коли так, то хто ж тоді — українські партизани, яких нині народ став більше боятися, ніж совітів?
…А коли Йосип Кобацький, позбувшись першого переляку від вчиненого ним убивства, переступив труп вуйка Мироняка — то й зовсім заспокоївся, і потахло в ньому бажання знайти в лісі загублену золоту чашу; в чорній душі вбивці не зажеврювався більше пломінець каяття — густа темінь злоби затопила Йосипа, немов ті осінні води пересяклим отруйним баговинням ґрунт, й відтепер він боязко обминав язвинівські нетрі, бо вже добирався до нього інший страх — що таки знайде чашу, і від світла святого золота прокинеться у вовкулачій душі крихта людяності, і як він далі житиме напівлюдиною і напівзвіром, як з людським серцем зможе утримати владу над людьми і мстити їм за те, що вічно його зневажали, злодієм обзивали, руки не подавали, в церкві відступалися від нього ніби від прокаженого; до Йосипа прийшло солодке відчуття необмеженої сваволі, він упевнився у своїй правоті й люто увірував, що чинить справедливо, до того ж рівноваги духа додавала ще й безвідповідальність за вбивства: адже він сліпо виконував волю Буркута, а той посилав його на все нові й нові каральні акції, які мали очистити від ворогів Україну.
Покари стали чигати на людей за будь–що: за сміх, за веселу оповідку, за пісню, за жарт, за торги на коломийському ярмарку і за музику теж: які ж бо можуть бути веселощі на світі, коли партизани гинуть в боях за Україну?.. Й заніміли на багновиськах скрипаль Клим Запоточний разом із бубністом Андрейком — навіть на святого Петра, на боднарівський празник, ні разу не гупнув квач по бубні й струна не бренькнула на скрипці, — і так проминуло б непомітно й тихо престольне свято, якби до замкненої боднарівської церкви не наповратилася піти на молитву Олена Єзунина: ось скотилася вона з Царини в торокастій хустці, завузлованій на тімені вухатим ґудзом, в засмальцьованому кептарі й почала наближатися до розвилки стежок, що за Федоровим обійстям одна біжить на Гуцулівку, а друга через Потоки до церкви; цього разу Олена й не глипнула вбік пасіки: згадка про молодий гріх із Федором до останку витліла в душі, й навіть празнешний спів дурного Юзя не розбудив її, хоч ніхто інший, а Юзьо навівав їй болісні думки про занапащене з нелюбою Марусею Федорове життя; Федір раннього ранку на Петра походжав між вуликами, начуваючи роїння, а на Оленин вид відвернувся, бо в ту хвилину видибала з хати Маруся й, забачивши розлучницю, тут же почала вичитувати літанію зрадливому дідові, і Федір, як завжди при святі, мусив жінку бити.
Маруся пісенно голосила, Ілько не гаючись виніс на подвір’я грамофона, накрутив його й пустив диск, щоб заглушити музикою материні співи; грамофон розпачливо хрипів на всю Босню про останню неділю, після якої неодмінно розлучиться закохана пара, і ось на цей содом наднесло Йосипа Кобацького, він спалахнув праведним гнівом на блюзнірів, які в такий важкий для народу час розважаються музикою, зайшов на подвір’я, перекинув ногою столик, на якому стояв грамофон, музика стихла, труба покотилася по землі, скринька розламалася, і все те гамуззя Йосип потрощив прикладом карабіна: "Весілє справляєте, а люди кров за Україну проливають!"
Він це сказав і пішов собі з подвір’я, теліпаючи довгими ручищами, на мить зупинився, поозирався — а може б, когось за кару й задушити? та ніхто під руку не потрапляв, а втім, свою жертву Йосип уже скарав, навіть не знаючи про те: Федір довго дивився на руйнацію, яку вчинив станичний, і не жаль, навіть не образа дійняли його, а усвідомлення, що тієї нової ланки життя, яка наступила в цю мить і набирала подальшого свого плину, він уже перейти не зможе — і не хоче; перед ним промайнули всі прожиті роки, і втішився Федір, що було в нього один раз свято, а чи кожний його зазнав? нині старий нічого доброго перед собою вже не бачив — лише кров, убивства, хамство; йому здалося, що баговиння навіки затопило світ, і в ґлеюватій підошві боднарівської землі ніколи вже не проколеться шпарина, яка всмоктала б у себе отруйні стоки; й жити у вічному страху стало невміч…
І мертво стало враз на світі: змовк Юзьо, а десь на церковній паперті шепотіла свою останню молитву Олена Єзунина, яка вже більше на Царину не вернеться, бо навіщо, коли щонедільна мандрівка попри Федорову пасіку за леда хвилю навіки втратить сенс; Маруся перестала голосити, немов відчула потребу перепочинку перед справжнім похоронним голосінням; Ілько піднімав із землі розбиту машинерію й пробував складати докупи потрощені деталі грамофона, він тихо плакав, бо розумів, що не складе їх ніколи, і вже ніхто більш не почує бравадної пісні про кращі часи, які доконче мусять настати; Федір довго дивися на Шпаєвську гору, аж поки не побачив, як виростає на ній фігура, а коли кам’яна жінка повернулася вбік села й ласкаво змахнула рукою, Федір подався на пасіку, сів на пеньок біля вулика, який натужно гудів перед роїнням, схилив голову на груди й тихо, мов праведник, помер.
XIX
На Шпаєвську гору дивилася день у день і Наталка Слобідська: сидячи на ослінчику під кущами бузини, що дико проросли скраю подвір’я й схиляли над її головою тарелі чорних ягідок, скрадливо, щоб мати не бачила й не визолювала печаллю своє серце, позирала на вершечок гори й чекала для себе знаку, а коли потойбічне знамення ні в якому диві не з’являлося, то перед сном дякувала Богу, бо ще ж їй не хотілося переступати хімчинську гряду, за якою десь там, у незримих глибинах Чорногорового царства, чекав на неї інший світ, може, й кращий, але ніколи він не стане Боднарівкою і не зазнає вона в ньому мук солодкого чекання, яке нині тримає її при житті; той світ, напевне, не знає ні минувшини для спогадів, ані будуччини для надії, — і як це може статися так, щоб вона відійшла за шпаєвський чертеж, і назавше осамотнилося село, котре всією своєю земною і небесною красою влилося в цвіт її обличчя, рук, грудей, стану, дівочого лона, а певне, й зовсім перестане існувати, й Наталці шкода було не так себе, як того світу, що поникне, зів’яне, зісохне разом із нею…
Вдова Марія все те бачила: дивлячись на тиху журу Наталки, боялася уздріти в її очах ману страху, який може спотворити вроду дівчини, що крізь блідоту просвічувалася усією своєю звабою, — най би ніколи не прив’ядав цей цвіт й пелюстки не осипалися, най би в повному розквіті впало долі стебло ружі; тому мати втішала доньку своєю вірою в чародійства, які ще в молодості приніс до Боднарівки мольфар Іван і своїм умінням їх зміцнив: після його заклинань ніхто в селі безслідно не зникав, а лише з виду перемінювався або полишав по собі знак; і ти не думай, доню, що той ясен, який вигнався в небо на березі нашого Потоку, не був колись ставним парубком, а стрункі смереки біля церкви — то не дівчата–красуні, які зарання знайшли на цвинтарі свій супокій, а от опришко орлом став, розлучниця — зозулею, а нагідки невинними дітьми були; й олені — то колишні люди, а тому не можна їх убивати; живуть у наших лісах прерізні добрі й лихі привиди, а їхня путеря — свята чи грішна — має непоборну владу над селом, й русалки радість нам навіюють, а вовкулаки — страх; то тільки так здається, що людина вмирає, насправді ж вона живе вічно, тому й вічне наше село, й ніхто не знає, коли воно почалося, а не скінчиться ніколи…
(Продовження на наступній сторінці)