А я добре затямив вашого тата: коли ми закінчили переїзди з Бережан до Самбора і врешті осіли в Коломиї, він часто гостював у нас. А тоді зайшов із своїм синочком — і то були ви… Та й мені тепер годі вас впізнати… Роки, роки! — Андрій Андрійович говорив без угаву, а пані Чайковська подавала на стіл каву й сухарики. — Ви, може, й не знаєте, коли розпочалося знайомство вашого батька з моїм… Не розповідав вам тато? Певне, ні… А сталося так, що Андрія Чайковського, коли розпалася Австрія, українська влада призначила самбірським повітовим комісаром ЗУНРу. Він приймав російських поворотців з австрійського полону, серед яких було багато українців, і охочих направляв в усусуси. Зголошувалися до комісара теж українські вояки, які служили в австрійському війську, — тож одного дня прийшов до батька капрал Іван Шинкарук. Батько ваш був освічений, мав за собою гімназію, й комісар узяв його за писаря до своєї канцелярії. А потім, уже в чині підхорунжого, Шинкарук подався на Хирівський фронт. Таке–то було…"
"Цього батько мені не розповідав, — відказав Мирон. — Знаю тільки, що в складі УГА він перейшов Збруч, а після більшовицького погрому вернувся в Галичину й був інтернований у таборі для полонених у Домб’ю…"
"Так, так… А з табору він утік, допитався в Коломиї до мого батька, і той порадив йому вступити в Станіславську учительську семінарію. Згодом пан Шинкарук став учителем і з Андрієм Чайковським сяк–так підтримував знайомство".
"А я добре пам’ятаю, — усміхнувся Мирон, — ваш батько приглянувся до мене, погладив по голівці, а потім досягнув з полички кілька книжечок і подарував мені. Були то повість "На уходах", "Три казки діда Охріма" й збірка оповідань Франца Коковського "За Україну"…"
"Трагічно склалася доля в того автора…"
"Розкажіть про нього… Я в дитинстві зачитувався його оповіданнями".
"О, нині матимемо багато часу для розмов, ви ж заночуєте в мене… Та спочатку розповідайте про себе: мене, сина письменника, завжди цікавили обставини, які виліплюють із звичайної людини жерця пера".
Пані Чайковська подала на стіл вечерю, Андрій Андрійович дістав з креденса пляшку вишневої наливки — і їх обох із Мироном застав за розмовою досвіток.
II
Малий Мирон у вільний від навчання час читав усе, що потрапляло до рук, й завжди носив у пазусі якусь книжечку. Того осіннього дня, коли прощався із сонцем, докінчував читати найцікавішу з усіх прочитаних досі книжок — збірку оповідань Франца Коковського "За Україну", в якій розповідалося про малих героїв, що під час Першої світової війни допомагали січовим стрільцям: підносили до гармат стрільна, виносили поранених з поля бою, доправляли харч на лінію фронту й часто гинули — за Україну.
Й думалось Миронові, що ті хлопчики й дівчатка теж, як і він, любили сонце, й, напевне, їм було дуже страшно, коли воно згасало для них навіки. Тож міркував хлопчина: а чи він сам зважився б піти на смерть за Україну, чи погодився б не бачити більше небесного світила, за котрим так ревно тужив, коли воно відходило на тимчасовий зимовий сон?
Сонце закочувалося за Солтисову гору, й стояв Мирон спечалений втратою небесного приятеля й думкою про малих героїв, яким судилося ніколи вже його не зріти… Та ні, не здатний він на героїчний вчинок, а ще такий, що за нього й похвали не почує, не згоден на таку долю, яка відібрала б йому можливість — після зимових коляд і санкування — в день весняного рівнодення вибігти на гору й побачити, як сонце, вволю відпочивши, почне описувати літню дугу на безхмарному небі. Ніколи в світі!
І раптом той розпачливий лемент над Боднарівкою, й вимилюється з нього тривожний голос батька: "Мироне, мерщій додому!"; хлопець відриває від землі ноги, притьмом вибігає на подвір’я і те, що там побачив, було йому зовсім незрозумілим.
Батько запрягав коня до воза, мати вкидала якісь клунки й бохонці хліба у васаг, а над селом лунали зойки, люди метушилися й розбігалися хто куди — в ліси, потоки й мочули; пані Марія вилізла на воза й потягнула за собою Мирона, і тої миті хлопець зустрівся поглядом з Йосафатом, який непорушне стояв біля своїх воріт поруч із дідом — пасічником Федором. Федір жував довгі вуса й спокійно поглядав на збожеволілих від жаху людей, ніби хотів їх утихомирити — чей нічого страшного ще не трапилось, ніхто до пуття не знає, що сподіялося у світі, а може, ті балагурники на конях утяли дурний жарт; Йосафат з докором дивився на Мирона: як же це так, що він втікав, адже хтось мусить залишитися в селі — дітей малих треба захистити; а ще вловив Мирон у погляді приятеля засторогу, що десь там, у Потоках, мліють від страху вдова Марія й білокоса Наталка, невже ти, Мироне, забув про неї? А я не такий, я побіжу в Потоки, щоб їм не було лячно; але чого ти, боягузе, клявся мені, що любиш Наталку і жити без неї не можеш… — таку німу мову відчитав Мирон в очах Йосафата і вже готовий був зіскочити з воза, та вчитель врепіжив коня батогом, і віз покотився вниз до Залуцького лісу, кінь звернув у просіку, Шинкарук не переставав батожити Сивка й спинив його у глибокій видолині в непрохідних Язвинах.
Паніка, що переполошила Боднарівку, не торкнувшись лише вічного пасічника Федора Юлининого та його внука Йосафата, десь там, видно, уляглася — жодного звуку не долунювало із села в дикі Язвини, й ніяковість добиралася до свідомості вчителя від того, що піддався страхові. Й коли запалу тишу зрунтав далекий спів недолугого Федорового сина Юзя, який, викручуючи з вчителевої криниці відро з водою, завжди виспівував божественні антифони, втямив Шинкарук, що тривога була, певне, марною, та все ж думка про якийсь жахливий трафунок у світі — далеко чи близько — не покидала його, і коли почало смеркати, сказав дружині й Миронові, щоб одягнулися в плащі, бо доведеться заночувати в Язвинах, ну а ранок підкаже, що діяти.
У лісі заліг сторожкий спокій, нібито й природа зачаїлася в очікуванні лихої несподіванки: моторош видобувалася з язвинівських узворів то скрипом зчахлого дерева, то короткою сальвою дятла, який, обстукуючи буковий стовбур, раптом стишувався, теж наслухаючи, то пугач давав про себе знати із пожухлого модринового чатиння зловісним реготом, але й він умить змовкав, тільки відлуння розсипалося сполохами по лісу й згасало в гнилих мочарах, а ще дикі кабани лускали молоде жолуддя й буковий жир, похрюкуючи в хащах, — та й ці непевні звуки зі смерком стихли.
Мирон сидів на возі й не міг позбутися страху від зловістя незнайомих вершників. Ламка тиша пригнічувала його, й для того, щоб заспокоїтись, він вийняв із–за пазухи книжечку Франца Коковського й при змерхлому світлі конаючого дня спробував дочитати оповідання про хлопчика, який на животі переповзав лінію фронту, щоб доставити усусусам, котрі залягли над Золотою Липою, знайдені в покинутій стрільцями бережанській касарні ручні гранати… Свистять кулі попри вуха — то польські жовніри помітили його з окопів і намагаються спинити — і зупинять, й пригорнеться малий герой навіки до землі… Але чому він не боїться, як може не боятися — то письменник усе те придумав, щоб навчити відваги таких, як Мирон, і все те неправда — куль кожен боїться, й тут перед Мироном постав його приятель Йосафат Юлинин, який зостався в селі, бо мусить захистити білокосу дівчинку.
Й згадав Мирон, як над потічком у гаю, що вклинився в Шинкарукове поле, зустрілися колись троє: він, Йосафат і Наталка…
То була пора бабиного літа, ніжне павутиння чіплялося обличчя, рук, волосся й скрізь висіло в повітрі сріблястим мевом… Мирон ішов скрадаючись гайовою стежкою, яку сам протоптав до того струмочка, за яким у перелісках ховалося урочище Потоки з однією лише низенькою хатиною під солом’яною стріхою, звідки вибігла колись білокоса Оксана; привид заблуканої діви, що померла від кохання й не могла знайти собі місця ні на цьому, ні на тому світі, враз тоді перемінився у живу–живісіньку дівчинку, яка збирала над струмком зозульчині чобітки й назвалася Наталкою Слобідською.
Мирон щодня йшов до потічка, який проклав межу між батьковою займанщиною і таємничим урочищем, він не важився його переступати й щоразу тужливо вичікував, поки між деревами промайне біле видмо, й цього йому було досить для щастя; хлопець сахався назад і ховався за кущі, коли дівчинка нічого, крім квітів, не помічаючи, наближалася до межі — боявся, щоб вона не підійшла й не заговорила до нього, бо як пояснив би їй, чого никає по гаю й не відводить очей від удовиної хатки, що визирає з–поза вільшаника чорною стріхою?
А дівчинці, певне, було байдуже до чужого світу за потічком, і не знала вона та й знати не могла, що учителів хлопчик завжди перебував біля неї, що вона увійшла в його душу, й ніяка сила не зможе визволити її з того полону, й, звісно, теж здогадатися не могла, що панський синок складав про неї віршики, й цього йому зовсім досить для неземного кохання.
Повітря помережалося білим павутинням бабиного літа, його було так багато, що подумав Мирон: ось наловить його, намотає в клубочок, й коли він стане таким великим, як бальон, тоді піде з ним до Йосафатового тата Ілька, який має ткацького верстата, й попросить його, щоб зіткав з того прядива білу хустину для білої Наталки.
Й почав ловити павутиння, намотував його на патичок, та було мало того прядива: хлопцеві здалося, що бабиного літа за струмком набагато більше, й незчувся, як переступив заповітну межу, а тоді стрепенувся від ворожого голосу:
(Продовження на наступній сторінці)