— У тебе світле обличчя, — сказав. — Ти добрий. У тебе ясні очі й ласкаве серце. Я вже один раз тебе бачив і вгадав, що ти добрий… Чи, може, ні? Ти подаси води спраглому?
— Хто ви? — спитав Маркіян.
— Ніхто… Без роду я… Цісарський. А називаюся Агасфер.
— Агасфер?! — сахнувся Маркіян, бо зрозумів, що це юродивий.
— Так, так… Я не подав води мученикові й караюся, не можу викупити своєї провини. А ти подай за мене… З каменю витисни, а подай.
Жебрак благально дивився на Маркіяна, мовчки просив його, щоб той пообіцяв, а коли побачив, що очі юнака повняться задумою і болем, мовив:
— Ти подаси?
— Подам…
Агасфер полишив Маркіяна й пішов, розпрямивши похилу спину.
— Без роду… — прошепотів Маркіян. — Забули рід. Рутенці… Цісарські… А коли, коли мій народ не подав води спраглому, що так карається?
…Василевського у Львові не було. Другого дня вдосвіта Маркіян вирушив пішки до Княжого.
Розділ десятий
Сухоровський зареготав. Після багатомісячної мовчанки, заглиблення тільки в себе, після цілковитої ізоляції від усього того, що не належало виключно йому одному, він раптово, ніби ненароком, наткнувся на довколишнє життя, і хоч воно було комічне, смішне, явно авантюрне, а все–таки життя, і до того ж цікаве для нього і знайоме.
Креатура, що стояла перед ним — злякана, здивована і водночас підбадьорена його сміхом, — була уособленням того світу, з яким він весь час стикався — на злодійському Клепарові, балаганному базарі, в лицедійному театрі, — світу злочинного, жалюгідного або ж несправжнього, але зовсім реального, і з ним мусив він рахуватися так само, як із світом чесним і справжнім, котрий недавно прийшов до нього в образі Ганнусі з Погулянки.
Регіт бився об склепіння камери, з клекотом вивергався із сильних грудей Міхала, то не був сміх друга чи однодумця, не був він також і погордливим, саркастичним або злорадним — просто життя постало перед Сухоровським у смішному вигляді й розбудило його: він виплигнув із своєї самотності, мов облитий водою їжак із власного клубка.
— Сервус, сервус, ваша ясновельможність князю! — захлинався сміхом Сухоровський, він наступав своєю могутньою поставою на круглопузого бельбаса, який зіскочив з тапчана і відступив до дверей, закриваючи лице ярмулкою, а груди брудним балахоном; Бальзамін був ще наляканий, але сміх сусіда додавав отухи — бадьорість почала прозябати на його губах улесливою гримасою.
Задкував, а коли відступати вже було нікуди, він розп'явся на кованих дверях під прозуркою і помислив — а це заспокоїло його зовсім, — що за його спиною існує влада; може, та влада в сію мить придивляється своїм недремним оком до того, що діється в камері, і на випадок чого стане на його захист? Бальзамін посміливішав, улеслива посмішка зіслизнула з губ, обличчя набрало статечності, він спитав, міряючи Сухоровського знизу вверх незалежним поглядом:
— З ким маю честь?
— Отаман клепарівських злодіїв, артист базарних балаганів, драматург львівського театру — маестро Сухоровський! — випалив крізь конвульсії реготу Міхал і стих: сміх, який пробудив його до життя, раптом вичерпався.
Перераховуючи свої титули, Сухоровський помітив, як міняється вираз обличчя князя Бальзаміна — від переляку до поштивості; Міхал зрозумів, що перед ним стоїть людина із своїм характером, уподобаннями, минулим, з цією людиною йому судилося співіснувати, то подумав, що повинен знати про нього хоч трохи або й усе.
Сперся рукою об двері повище прозурки, по–змовницьки моргнув недремному окові, що проглядало великим, мов варене яйце, білком крізь вічко, зігнувся до опецькуватої постаті князя, промовив мирним тоном:
— Ну, говори вже, говори, що ти за така важна політична персона, що аж тут, в одиночній камері, біля мене опинився. Сідай і кажи, бити не буду.
Бальзамін надів на голову ярмулку з зеленою китицею, поважно пройшов попід рукою Сухоровського, сів на тапчані, підібгав під себе ноги й почав розповідати поважно й церемонно, мов мусульманський меддах:
— Хай буде благословенна земля моїх дідів і прадідів, що вузькою стрічкою притулилася до Бенгальської затоки вічно теплого Індійського океану, — Аракан. Хай витає дух премудрого Будди над долинами й горами, над пальмами й магноліями, над хатинами й палацами, над головами щасливих жінок і дітей, над чолами мирних мужів, які орють і рибалять, а крові не проливають, і нема в моєму краю ні військ, ні тюрем, ані камер групових чи одиночних, і баланди там нікому не подають, і у вічко не підглядають, і нема там змій ані інших отруйних гадів, а витає лише благодать і мудро править краєм мій вітець цар Давид II…
Бальзамін спідлоба глянув на Сухоровського, сподіваючись на ефект, до якого давно звик, — чей же графи і князі, шамбеляни і стольники, войські і ксьондзи–провінціали — всі до одного танули від таких чи подібних слів і мали собі за честь удостоїтися високої нагороди країни Аракан — ордена Білого Слона або Золотого Тигра, і мало хто вагався, віддавати чи не віддавати певну суму грошей на чек, завірений срібною печаткою індійського князя.
Проте князь Соломон Бальзамін не дуже здивувався і навіть не знітився, побачивши, як у примружених очах Сухоровського скачуть глузливі бісики, адже перед ним сидів не граф, не шамбелян і не войський, а маестро ярмаркових балаганів, він удав, що не помітив тих бісиків, і, закривши півобличчя полою фередже, повів далі:
— І ось я, син Давида II, князь Бальзамін, у повній злагоді зі своїм вітцем, задумав об'їздити світ, щоб пізнати, як живуть люди в інших краях, порадити їм, як краще жити, а хто хоче, того запросити у мандрівку до Аракана, а хто хоче — хай подарує картину чи книжку моєму просвіченому батькові, а хто хоче, хай за невелику суму — тільки на транспортування — замовить для себе щось з індійської екзотики, — будьте ласкаві, край наш багатий, бо справедливий панує в ньому лад… Після довгих мандрівок по Європі я опинився нарешті у вашій Галілеї.
— І багато охочих знайшов у нас? — Сухоровський запитав поважно, і хоч бісики в його очах скакали й далі, Бальзамін подумав, що сусід починає йому вірити.
— Чимало… Тут я зустрівся зі справжніми щирими патріотами, які від усього серця бажають добра своєму народові. Я взявся їм допомагати, а це вже, пане маестро, політика. Приміром, пан Яблоновський з Любеня вважає і донині, що польська нація тільки тоді стане сильною, коли її еліта перевищить у багатстві еліту завойовників. Він зібрав у своєму палаці таку колекцію меблів, якої не має жоден німецький барон: бароковий флорентійський кабінет з чорного дерева, інкрустований слоновою кісткою, черепахою і самоцвітами, фландрійський секретер, міланські ажурні крісла з амурчиками по боках, дивани, оббиті генуезьким бархатом, бібліотечна шафа з єгипетськими статуями — перевага над німцями неабияка; у його їдальні марсельські вази, сервіз з півнями й драконами, англійські супниці — з такого посуду не їсть сам цісар Франц І, тут уже не про перевагу мова, а про цілковиту перемогу над поневолювачем, то я йому порадив для абсолютного престижу спровадити на свою конюшню індійського слона…
— І на цьому влип?
— Не перебивайте, маестро, це ще не все. Пан Яблоновський вирішив воювати з Австрією, так сказати, мирним способом. Я не винен, що через те замішання, яке зчинила голозада шляхта, закрили кордони і слона не доставили… А от граф Ржевуський з Підгірець, дуже войовничий патріот, задумав стати духовним провідцем свого народу. Він читає старі книги і у всьому поганому, що написано про колишні держави, вбачає Австрію. Робить виписки і хоче видати повчальну книгу — щоб нова Річ Посполита не повторювала чужих помилок. Справа, як бачите, благородна. Але бракує йому, так би мовити, ідеалу держави, то я порадив Ржевуському поїхати в Аракан, щоб сам поглянув на мій благословенний край, на справедливий лад у ньому. Він погодився і навіть гроші дав на дорогу, а в додачу подарував моєму батькові, цареві Давиду, кілька картин і трохи книжок…
— І ти їх встиг переправити? — ледве стримував сміх Сухоровський.
— Не встиг. Втрутився в наші благородні стосунки якийсь там радник, віце–маршалок Галицького сейму, бридкий угодовець і австрофіл Тадей Василевський, він звинуватив мене в кражі…
— Із політичного діяча зробили злодія? — обурено вигукнув Міхал, і Бальзамін уже не міг зрозуміти — вірить йому сусід чи не вірить.
— До того не дійшло. Я й не дуже боявся, бо граф Ржевуський в кожну мить міг засвідчити, що то його подарунки. Розуміється, мені не хотілося робити зайвого розголосу, як–не–як я особа офіційна, чужоземець, то й віддав картини і книжки тому огидному віце–маршалкові… Звісно, мені слід було негайно повертатися самому у свій благословенний Аракан, та спокусив мене особистим прикладом на політичне діло польський офіцер — емігрант Антоні Стабро–Бриндза–Яворський. Я взявся збирати пожертви на польську еміграцію…
— Ну ось що… — розмружив очі Сухоровський: перед ним сидів злодій, якого важко побачити й уві сні. — Не мороч мені гузиці, а кажи, хто ти, бо вдарю лише один раз.
(Продовження на наступній сторінці)