"Не за вашу і нашу свободу, а за шляхетську волю воюємо, Йосипе". — "Ти ж мудріший, Міхале, міг був мене спам'ятати". — "Та хто міг сподіватися, що вченого революціоніста пани відтиснуть?" — "А я звідки мав знати?"
У квітні Дверницький став над Стиром недалеко Берестечка — проти втричі більшого корпусу російського генерала Ридігера. Зляканий польський генерал видав прокламацію про ліквідацію кріпацтва. Потекли тоді до Дверницького волинські хлопці — рекрутовані і ще не забрані до царського війська, загорілися жадобою битв вмундировані польські селяни з Мазовша і Підгалля. Змівши корпус Ридігера, Дверницький перейшов Стир, маршируючи на Кременець, а до Берестечка послав залогу — кавалерійський полк під командою капітана Бєльовського.
У Берестечку повстанці розкульбачили коней, почалася пиятика. Йосип підковував румаків у своєму швадроні та все придивлявся до Сухоровського, який у нього настрій, щоб миттю собі такий самий перейняти, — Міхал був веселий. Тільки Август Бєльовський не знав спокою — надто довго не приходили вістки із–за Стиру, а чей війна не закінчилася. Посилав гінців до генерала, вони не поверталися, а одного ранку царські драгуни обступили з півночі півколом містечко.
Цілий день оборонявся полк Бєльовського, платячи за кожен будинок десятками уланів, у місті розривалися гранати, горіли доми, на оборонців безустанно сипався град куль, а надвечір зі Пляшови, куди був ще вихід, прискакав на змиленому коні якийсь улан і подав Бєльовському записку без підпису: "Зусилля ваші марні, переходьте австрійський кордон, генерал Дверницький склав зброю австрійцям під Сморжевом".
Безладно відступали вниз по течії Стиру, в головах не вкладалося: чому переможний і добре озброєний корпус раптом скапітулював, та відступати мусили — царська драгунія йшла за полком Бєльовського по п'ятах аж до кордону.
І тут сталося найстрашніше. Гренадери австрійської прикордонної застави впускали на свою територію тільки офіцерів, а жовнірів стягали з коней і плазом шабель гнали на російський бік. Хто впирався, того звалювали на землю і тягнули за ноги; Йосип вхопився руками за кущ лозини, кілька гренадерів не могли відірвати від неї коваля, врешті кущ вирвався з землі із коренем, Йосип закричав: "Міхале, Міхале!"; Сухоровський бачив ту розправу, він гатив австрійців кулаками по головах, його били в спину прикладами карабінів, штовхали, скручували назад руки…
Незабаром конвойовані польські офіцери зникли у верболозах, а тоді з російського боку прискакали драгуни і, віддавши честь гренадерам, забрали рядових у полон.
"Міхале, Міхале, що я буду без тебе робити!" — ридав Йосип, мов дитина.
Все це відбувалося тут, на цій залучині біля Стиру… Коваль перебрів ріку і, вже не оглядаючись і не обминаючи сіл, йшов на захід — десь там, зовсім недалеко, лежить на горбах Львів, а обіч міста, під кайзервальдівським узгір'ям, збіглася докупи дрібнохата тісна Льоншанівка, розділена надвоє вузенькою крутою вуличкою Круп'ярською, що спинається вверх до Кайзервальда. У її кінці, на самому белебні, звідки видно Знесіння й Чортову скалу, що визирає сірою шапкою з Винниківського лісу, куриться сизим димком кузня (та де там куриться…), а на початку біля Личаківської напевно–таки гуде корчма "Пекелка", де п'ють, танцюють, грають в шахи і в карти ремісні люди, — і серед них Міхал Сухоровський.
Ще день–два — і Йосип побачить його, обніме й скаже: "Ти, Міхале, вчений, а я вченіший, ти мені розказував про декабристів, а я знав живого. Я при ньому такий закінчив університет, в якому тобі ніколи не доведеться вчитися; нема вже Івана Рюміна, але частину його я несу з собою, в собі, я інший став, і ми всі станемо іншими, бо вже знаємо, за що і проти кого треба воювати".
Міхал напевне вечорами просиджує в "Пекелку", бо куди йому приходити, як не до пані Малгосі; Йосип завтра його зустріне і попросить прощення за те, що виманив його проливати кров за панів, але ж, Міхале, там і польські бідарі за панів кров проливали і волю свою віддали, бо повірили, що настала пора боротися за свободу. А вона, та пора, тільки має настати — коли виздихають ті, які зрадили нас на пляшівських болотах.
Я вже не познайомлю тебе з Іваном, він лежить під сосною у волинському лісі, а мені в пам'яті весь час бринять слова вірша, якого він завжди говорив напам'ять, коли ставало дуже важко… Ти любиш вірші, сам їх складаєш, а цього написав ув'язнений декабрист Одоєвський, я самого поета не знаю, але вірш який!
Наш скорбный труд не пропадет,
Из искры возгорится пламя,
И просвещенный наш народ
Сберется под святое знамя!
Це станеться, Міхале, хіба мало таких іскор у моїй кузні, а в інших ремісничих майстернях хіба мало, і якби з кожної вибухло полум'я! А в тебе скільки тих іскор у голові, ти ж такий розумний… А люду в нас! Та невже не знайдеться хоч один, хто роздує ті іскри, і підуть вони шугати полум'ям поміж народом, темряву розганяти, просвіщати і збирати нас під святе знамено?
Кілька днів ішов Йосип, в думці розмовляючи з Міхалом, з Іваном, з собою, і врешті побачив — так, ніби ніколи не покидав цих місць, — винниківську винокурню, а за нею, трохи далі, дрібний розсип льоншанівських хаток. Він зупинився, на мить приріс до землі, а тоді рвонувся з місця і побіг легко й прудко, немов ті ноги не пройшли тисячі верст, немов важке ковальське тіло стало враз легким, як у бігуна; Йосип тупотів стежками Кайзервальда і, задиханий, знеможений, зупинився нарешті біля своєї кузні.
Вона була холодна й мертва, обіч перекособочилася хатка, відхилені двері звисли на одній завісі. Йосип заглянув досередини свого житла — звідти тягло пусткою і цвіллю. Зайшов до кузні: на долівці чорнів горбик притоптаного вугілля, зі стіни стирчала жердина, на якій колись висів ковальський міх, за кувадлом, кліщами й молотами слід пропав — що ж, ремісникам потрібен інструмент, а по Йосипові в "Пекелку" давно вже, мабуть, випили за упокой… Треба йти до корчми, вже вечоріє, там напевно сидить Міхал. Міхал мусить там бути!
Йосип зійшов Круп'ярською вниз, двері корчми були відхилені, як і півтора року тому, він ступив на високі східці, з яких не раз спускав униз під кущики бузку чужих зальотників, заглянув досередини: шинкарка Малгося, та сама — товстозада, з підпухлими від вина очима, цідила з бочки пиво, за столиками сиділи незнайомі люди.
Коваль зайшов, став навпроти Малгосі, кивнув їй головою — так, ніби вчора тут пиячив, а нині зайшов похмелитися, а та підозріло позирала на ґевала у пошарпаній тілогрійці, з якої вилазило мішковиння, скоса моргнула до клієнтів, щоб допомогли, якщо цей пройда почне зчиняти бучу; Йосип утямив, що він, очевидно, змінився, і Малгося його не впізнає.
— Малгосю, — сказав, силувано посміхаючись, — я ж Йосип…
— А бодай тебе… — Шинкарка злякано блимнула запаволоченими очима. — Ти звідки тут узявся… такий…
— Та по селах ходив, на фільварки… Там роботи до чорта… А де Міхал?
— Який Міхал? — Шинкарка цідила пиво, спідлоба позираючи на обшарпаного Йосипа.
— Як — який? Таж Сухоровський…
Малгося опустила очі, вони забігали, немов чогось шукали на шинквасі. Не підводячи голови, налила в пугар вина, подала Йосипові, мовлячи сухо:
— Не знаю, де він…
— Як ти можеш не знати, де Міхал?
— Ти мав би відати, а в нас тепер ніхто нічого не знає…
Йосип перехилив пугар, вийшов з корчми. Щось недомовляє Малгося… Пішов униз Личаківською, йому зустрічалися знайомі шевці, слюсарі, муляри, підходив до них, нагадуючи, що він коваль з Круп'ярської. Колишні братове–ремісники поглядали на Йосипа сторожко і з недовір'ям, навіть не запитували, де він був, а про Міхала жоден нічого не хотів казати — віднікувались, мовляв, і не знають такого.
Що ж трапилося? А може, й не вернувся. Адже бачив Йосип, як Міхал гамселив кулаками австрійців над Стиром, могли й пристрелити…
Вийшов на Губернаторські вали, звернув на Векслярську, зупинився: з–за рогу виїжджав запряжений двома шкап'ятами похоронний караван, Йосип упізнав Курковського, підбіг до нього, той цвьохнув батогом, щоб не підходив: "Не видиш, холерного пана везу, йолопе!" — "Пане Курковський, я коваль Йосип з Круп'ярської, ваших коней кував, ви нас з Сухоровським до Белза везли… Скажіть, де Міхал?" — "Пріч, волоцюго, не квапся до мене, встигнеш! — таки вдарив Курковський Йосипа батогом. — Міхала йому… Я тих Міхалів вже й не знаю скільки відвіз на Пелчинський цвинтар".
Йосип вибіг на Ринок: у кнайпі "Унтер цвайундфірціг" напевно стоїть у кутку Ясьо Сакрамент, де б дівся, він повинен знати щось про Міхала.
Ясьо цигикав на скрипці, схиливши набік голову, Йосип припав до нього, обняв. Ясьо коваля впізнав відразу, довго дихав йому в шию, тулився і схлипував.
— Скажи, де Міхал, Ясю?..
Довго стояв музика мовчки, опустивши скорботно голову, потім приклав до плеча скрипку, притиснув її підборіддям, потягнув смичком по струнах, сльози краплями бризнули з його великих сумних очей, він заспівав:
Над рікою Ебро у тихому смутку
Молода циганка співала…
Це була улюблена Міхалова пісня, але чому плаче, співаючи її, Ясьо Сакрамент?
(Продовження на наступній сторінці)