Любимський рвучко схопився з ліжка. Він якусь мить нерозуміюче дивився на директора, ніби не розчув, потім його очі молодо зблиснули, він ніби ще раз за своє життя почув торжествуючий клич "Vive la revolution!"[41]; Любимський затулив долонею обличчя, немов ураз засоромився молодечої втіхи, яка так не гармонувала із зморшками й мішками під очима, і довго так стояв не рухаючись. Слотвінський спочатку подумав, що старий плаче. Магістр врешті відняв долоню від лиця — воно було задумане й зосереджене, як у людини, яка не може спіймати в пам'яті думки. Така реакція бібліотекаря прикро вразила Слотвінського: адже докотилася нарешті європейська революція — з Італії, Греції, Франції, Бельгії — до Польщі, до розідраної між трьома державами ойчизни, а йому, свідкові страти Людовіка XVI, все одно?
— У Варшаві повстання, пане магістр, ви не почули? — повторив Слотвінський. — Може, це останній удар по Священному союзу хижаків?
— Я почув, почув, пане директор, — вираз обличчя Любимського не мінявся, — і до мене прийшла страшна, мов вирок, думка: поляки спізнилися на цілих п'ять літ…
— Не розумію вас…
Слотвінський сів на ліжко, за ним присів Любимський; вони дивилися один одному в очі; старий вичікував, поки директор збагне смисл його слів, погляд Слотвінського врешті поник.
— Ви маєте на увазі декабристів?
— Їх маю на увазі.
— У ваших словах є крупинка рації… Але ж вони нас не хотіли взяти в спільники.
— Це ви не хотіли. Делегат від польського Патріотичного товариства на з'їзді Південного товариства в Києві не прийняв республіканської програми.
— Так, князь Яблоновський багато де в чому не погодився з Пестелем, та все–таки можна було починати разом. Але ж Пестель сказав погордливо: "Без вас ми можемо відвоювати свободу, ви без нас — ні". А не змогли.
— А ви зможете тепер — самі?
— Декабристи спиралися тільки на військову силу, а польське повстання буде… повинно бути народним.
— Повіримо, що так станеться, пане Слотвінський. Повіримо, що поляки врахують помилку декабристів, але чи зуміють вони врахувати помилку Костюшка?
— Помилку Костюшка? Яку? — підстрибнули вуса у Слотвінського.
Любимський поклав долоню на розгорнуту рукописну книжку, погортав аркушики, потім мовив:
— Кіндрат Рилєєв у Петербурзі сказав полякам: "Кордон Польщі починається там, де кінчаються малоруське й білоруське наріччя". А вони цього не прийняли. Бо ж про це колись навіть і слухати не хотів великий Костюшко…
— Ось ви про що… Звичайно, коли в революції беруть участь народи, не можна нехтувати їх етнічними кордонами. Але, як слов'янофіл, я стою за об'єднання всіх слов'ян.
— На принципах рівноправності?
— Звичайно. Так учить наш Йоахім Лелевель.
— Я теж не проти такого об'єднання. Але ж бо… Знаєте, мені важко повірити, що керівники нинішнього повстання поведуться інакше, ніж Костюшко: напевно, й вони використовуватимуть силу мого народу й будуть ігнорувати його бажання…
— Не судіть надто категорично про Костюшка. Його Поланецький універсал, наприклад, був радикальнішим від тогочасного земельного законодавства і в Австрії, і в Пруссії. Інша справа, що поміщики не зважали на цей універсал… А щодо його ставлення до інших народів… Воля Костюшка не завжди виконувалась так, як він цього хотів.
— Ні, вибачте. Саме така була його воля. Я розмовляв з Костюшком у Парижі.
Слотвінський вражено подивився на Любимського.
— Моя повага до вас непомірно зросла… Однак я вірю, що колишні помилки будуть тепер враховані. Якщо польське повстання очолить Лелевель, а так повинно статися, то майбутня Польща буде республікою. І український народ…
— А ви послухайте, — перебив Любимський директора, знову поклавши долоню на книжку. — Це "Історія Русів". Я зачитаю вам хоча б таке: "Пригадаймо живцем спаленого у мідному бику гетьмана Наливайка, згадаймо тих, яких тортурували живцем на палі, — їх закатовано за вітчизну, ці мученики волають до нас з гробів, вимагаючи помсти за кров…".
— "Історія Русів", — зітхнув Слотвінський, — твір перш за все літературний, публіцистичний, і фактаж його подекуди сумнівний. Я читав цю книжку. Наливайка не спалювали в мідному бику, йому відрубали голову.
— Можливо. Але кривда ще жива. Тому польським повстанцям треба перш за все подумати, що воля належить всім народам і закріпаченому російському — теж у тому числі. Адже не від доброго життя зродилися у російського поета Пушкіна слова: "Оковы тяжкие падут, темницы рухнут…".
— Мусять думати, — промовив Слотвінський у задумі. — Щоб тріснув фундамент коронованих фортець.
— Тріщина у тому фундаменті вже зроблена.
— Так, ще за Великої французької революції.
— Хто зна… Французька революція була матір'ю, яка породила для всього світу борців за свободу, сама ж виснажилася від пологів. А тріщину зробили–таки вони, декабристи…
Слотвінський довго сидів мовчки, посмикуючи вуса, потім тихо вийшов.
Любимський не помітив його відсутності. Він помандрував у ті часи, коли директора ще не було на світі, розбурханому першою революцією. Старий бібліотекар аж тоді зауважив, що сидить у келії сам, коли почув наверху кроки: Слотвінський ходив по своєму кабінету — нервово, швидко, не дбаючи вже про спокій сусіда…
Отець Авдиковський і паніматка прокинулися від дзенькотливого стукоту у віконце. Так завжди — нігтем вказівного пальця по нижній шибці давав про себе знати лише Маркіян, коли приїжджав зі Львова до Підлисся пізно ввечері.
Отже, він приїхав, видно–таки, дізнався про хворість батька, хоча отець Семен рішуче заборонив сповіщати про це свого безпутного сина.
Дідусь і бабуся підвелися, разом підійшли до дверей, відчинили. Відступилися назад, коли втішений зустріччю Маркіян кинувся було їх обнімати, але подумав, що їм, роздягнутим до білизни, незручно по–родинному вітатися, сказав "добрий вечір" і навшпиньках пройшов через спальню до своєї кімнати. Коли відчинив навпомацки двері, помітив у своїй руці книжку, яку взяв у Любимського.
"Господи, — жахнувся, — я зовсім забув про неї, і як тільки не залишив її у бричці Уруського, — і щемко тьохнуло в серці від думки, що мусив би в такому випадку завітати до Юськовичів, а так немає причини і не буде…
Зайшов до кімнати, бабуся принесла засвічену лампу і тихо вийшла, не сказавши й слова. Маркіянові дивною здалася мовчазність старих, подумав — сонні, роздягнувся, підбив високо під голову подушку й розкрив книжку.
Читав із захопленням і подивом; заглиблюючись щораз далі в поему, відчував, як від серця відтає все, що прикипіло до нього за дні тривоги, розпачу й журби, накип той спав нарешті з душі, мов на пустельному березі озера брудне лахміття з мандрівника, який після виснажливого переходу побачив чисте плесо й занурився в криштальну, свіжу воду.
Маркіян купався в тій воді всю ніч; вигорів гас у лампі, він засвітив свічку; очищувався, міцнів, мандрував крізь ніч разом з козаком Енеєм по всій широкій Україні і зрів її, знедолену й прекрасну, від Ворскли до Дністра, слухав чисту мову, пив її і в незмірній радості пересвідчувався: є вона, і він, оглушений темрявою рутенець, який забув свій родовід, належить до могутнього й живого народу, котрий із святої Полтави дав про себе чути на весь світ величною поемою Котляревського.
Перед світанком Маркіян закрив книжку і прошепотів слова поеми, мов клятву:
Любов к отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша від гармат…
Короткий міцний сон перервала притишена й пересипана шепотами метушня у спальні. Маркіян притьмом одягнувся і, пройнятий незрозумілою тривогою, прочинив двері.
Отець Авдиковський і паніматка стояли біля порога, одягнуті в чорне, дідусь обережно, щоб не грюкнути, натискав на дверну клямку, палиця у другій руці тремтіла; бабуся, згорбившись, тримала під руку панотця і переривисто зітхала, схлипуючи, вони не бачили Маркіяна, який стояв позаду з простягнутою вперед рукою.
Маркіян зрозумів. Згадав учорашню холодну зустріч з дідом і бабою, тепер побачив їх упокореність, чорний одяг, жалобну похилість і скам'янів від болю, а з того болю, нестерпного і безнадійного, виростав ще пекучіший, і хлопець видихнув його з себе надривним криком:
— Чому без мене? Чому без мене?
Бабусина голова затіпалася на плечі в отця Авдиковського, отець повернувся до Маркіяна і сказав упалим голосом, блукаючи поглядом по долівці:
— Він не хотів, щоб ти…
Маркіян кинувся, відсторонив діда й бабу від дверей, вибіг з дому і, завернувши поза плебанію, помчав сосновим лісом.
Через засіяні поля, кукурудзиння, через затуглі від морозу торф'яні луки біг розхристаний, не відчуваючи свого тіла, тіла не було, існувала лише палюча свідомість, яка спопеляла його невкаянним каяттям:
"Прости м'я, отче, бо ся каю, жалем серце моє прозябає… твої ніженьки сльозами зливаю, ах, прости синові… прости синові… прости синові…"
(Продовження на наступній сторінці)