Станіслав закінчив у Львівському університеті право й філософію, а коли вибухла світова війна, був покликаний на військову службу. Після одинадцятого листопада 1918 року, коли Польща проголосила незалежність, а Галичину покинуло українське військо, Станіслав вступив до легіонів Пілсудського, служив у званні капітана, подружився там з рядовим жовніром — майстром на всі руки — Антошком Дзіваком, який, вернувшись з російського полону, став машиністом льокайки в Рунгурах. До Рунгур після гуцульських заворушень у Карпатах і жорстоких жандармських розправ над населенням переселився з Криворівні й пан Станіслав Вінценз, прийнявши в спадок від покійного батька нафтову фірму "Польмін".
...Надворі темніло, фіакр поволі котився з Міста печеніжинською дорогою до Рунгур, пасажири мовчали, як це завжди буває після похорону. На задньому сидінні дрімали Богдан Лепкий і Станіслав Вінценз, на передньому сидінні, одномісному, прикуцнув Петро Франко. Не піддаючись дрімоті, він позирав то в один, то в другий бік, любуючись кудлатим кожухом дібров, що, залиті місячним сяйвом, пливли під крайнім карпатським хребтом і були сповнені дивних таємниць, які народ одвіку й донині розгадує в переказах, легендах і піснях...
І думалося Петрові Франкові, що відтепер захисним щитом перед засиллям сєнкевичівської шовіністичної ідеології буде тільки фольклор — найправдивіша духовна субстанція, проте надто сира для спожитку на світовому ринку, а ось другого письменника, рівного Чайковському, який умів історичним болем розпанахувати людські серця, а особливо дитячі, немає, бо ні суха, мов пісок, творчість Будзиновського, ні примітивна — Кащенка, ані навіть густа фактологією — Опільського не здатні проникати в душі читачів болісною й войовничою мислію, яка в Чайковського стала рівносильною з сєнкевичівською шовіністичною риторикою.
Й заговорив Петро Франко, продовжуючи думати вголос, а Дзівак, що примостився біля візника, нашорошив вуха — йому завше було цікаво слухати, що говорять мудріші за нього.
"І навіть ви, пане Богдане, — звернувся Франко до Лепкого, — дали лише ґрунтовне пізнання мазепинської епохи, а от Чайковський зумів розтривожити серця молоді романтикою козацьких уходів, пекучим болем брата за сестрою — відтворив він начало нашої боротьби за волю й розпачливо заридав над її втратою..."
"Це правда, — відказав, прокинувшись із задуми, Богдан Лепкий. — Я констатую, а треба й наступати... Що ж, цим умінням володіє нині єдиний письменник, мій сусід у фіакрі — добродій Вінценз, який видобуває з нашої історії екстракт героїки... І мені дивно, пане Станіславе, що ви, опришок за натурою, який сказав про карпатських збойників так, ніби увіч їх бачив, покинули гори й задихаєтесь тепер у рунгурському сопуху лише для того, щоб мати певний достаток..."
"На те склалося багато причин, колего, — відказав тихо Вінценз, ніби таємницею ділився. Та враз заговорив голосно, захищаючись: — На ваш докір скажу, що я пишу не в Рунгурах, а у швайцарському Берні: природа того краю нагадує мені Карпати. А теж у нашому Бистреці, в гірській западині, де я збудував собі хижу. Тільки там беру до рук перо. Гай, гай..." — Вінценз помовчав, а далі повів розповідь так, ніби то хтось про нього розказує...
Сюди, в Рунгури, часто долунював до нього з карпатських верхів звук сопілки... То кликала його самотність, якої ніхто, крім карпатського лісу, не може з ним розділити. Самота, зрештою, ніколи його не покидала — сповнена голосом духів, трав, лісів, і в ній він сам ставав таким, як природа: чув мову правіку. Й долинають і нині до Рунгур трелі сопілки й звук трембіт з самого Ігреця, де ніхто не живе, лише відьми й арідники, й глушать його опришки стріляниною з пістолів, коли на Юрія та на Івана виходять на полонини Магури, Шудрика, Льодової Баби й Білої Кобили, й долинає до нього їх поклик гей, та куди ж ти подівся?
Пан Станіслав попросив візника зупинитися. Крізь розріджений місячним сяйвом сутінок завиднівся на горі будинок з мезоніном, подовгуватий, як усі сільські хати, розділений на кухню й світлицю. У видолині журкотів потічок, а над ним височіла кам’яна фігура. Вінценз запропонував гостям підійти до неї, й коли вони наблизилися, вигукнув Петро Франко:
"Яка схожість! Достоту таким самим, як, пам’ятаю, був мій батько!.. Велика дяка вам, пане Станіславе, за подарунок. Це, мабуть, перший в Україні пам’ятник Франкові".
"Можливо, — відказав Вінценз. — Таким, як це ви бачите, я вперше уздрів Франка у Криворівні, у хаті Василя Якіб’юка: моя добра нянька Палагна привела мене, щоб я побачив велику людину. Та здався він тоді мені зовсім не великим — радше, втомленим хліборобом, який щойно залишив у борозні плуга... "Я на вбогім перелозі поле дикеє орав", — сказав колись поет. І так воно й було, однак те поле ще й нині просить плуга..."
"Не так плуга, як господарського догляду, — додав Лепкий. — Бо ж проросли на тій ниві найдобірніші хліба, кинуті в ріллю невтомним сівачем... А якщо повернутися до нашої розмови про історичну писемність, то мали б ствердити: ніхто в нас досі ще не перевершив "Захара Беркута".
"Й не оцінена, як слід, ідея цього твору: єднання народів перед обличчям спільного ворога, — промовив Вінценз. — Адже тут, в Карпатах, русичі, поляки й чехи зупинили татарську навалу".
"Хай простить мені покійний батько і ви, достойний господарю, — мовив з гіркотою Петро Франко, — та я мушу сказати: у Березі Картузькій нині з благословення польської влади застосовують до політичних в’язнів такі тортури, які й не снилися колишнім мандаторам у кувських та устєріцьких катушах. Яка там єдність..."
"А ми загляньмо в майбутнє, як оптимісти, — відказав Вінценз. — Наші народи замість того, щоб побачити хижий вищир спільного, як ви кажете, ворога, перегризають один одному горла... Та настане час, якщо не за нашого життя, то дітей наших, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, оратимуть парокінкою кожен свою ниву по черзі, свято оберігаючи межу... Та досить уже розмов: он стоїть на порозі моя Іруся — нас виглядає. З вечерею чекає. А ти, Антошку, як наш домашній, допоможи пані накрити стіл..."
...Антошко Дзівак так захопився розповіддю про гостину у Вінценза, що й забув, чи його слухають... Пані Емілія, яка не раз уже чула його оповідки про рунгурські часи, коли він працював машиністом на льокайці, й тепер слухала з цікавістю. Нуся не відводила від батька очей, тільки вряди–годи крадькома зиркала на Олеся, який, здавалось їй, слухав би Антошкові розповіді до пізньої ночі. Лише Казьо стояв тут немовби з примусу: в його очах тінилася нехіть, а на губах зміїлася глузлива посмішка. Та пан Дзівак говорив так захоплено, що Олесь не помічав присутніх, і здавалося йому, ніби мову веде сам Вінценз.
...Пан Станіслав дитинно любив Криворівню, Черемош, Ігрець та Писаний Камінь: він не переставав тужити за тим дивовижним, оточеним піднебесними верхами селом, яке називав українською Швайцарією, а ще карпатськими Атенами, бо ж коли літував там Іван Франко, — з’їжджалися до Криворівні на люфт, щоб наблизитися до великого письменника, і Коцюбинський, і Хоткевич, і Гнатюк, навіть одного разу завітала до Франка Леся Українка по дорозі до Буркута на цілющі води.
Батько Станіслава довго не хотів розлучатися із своїм двором на Заріччі й сказав якось кутському панові Голомбі, який хотів купити в нього помістя: "Гаразд, за будинок ви мені заплатите, за пляц теж, але скільки дасте за шум Черемошу?" Однак таки спокусився на рунгурські заробітки, покинув Криворівню, а я, мої шановні гості, — зітхнув Вінценз, — і донині літаю думкою до мольфара Миколи Потяка, до фудульної Параски Харючки, яка носила Франкові на Писаний Камінь молоко у збанку, а він говорив, ласо поглядаючи на звабливу молодичку: "Яка ж ви, Парасочко, файна!" І теж не раз завітаю думками в гості до отця Волянського на його плебанію, яка осіла вище церкви під Клифою, немов ковчег на мілині серед розгойданих хвиль гірського прибою...
"То чому пан Станіслав услід за батьком покинув Криворівню?" — спитав у Антошка Олесь.
...Ось що розповів того вечора своїм гостям пан Вінценз...
Не мали горяни спокійного життя через опришків. Звісно, збойники боролися за свободу, та чи хотіли її маєтні газди? Таж ні, вони воліли славити її у піснях та легендах, які нікому й нічим не загрожували... А втім, чи ж то гріх, коли християнин хоче господарювати? То ж прийшла від польської влади страшна кара на опришків, та й на невинний люд упав неправий суд... Після війни увірвалися в гори новітні мандатори під командою капітана Гураля й зчинили таку пацифікацію, що жити в горах стало невміч.
"А як інакше могло бути? — вигукнув наїжачений Казьо. — Суд був справедливий: доки мали сваволити опришки?"
(Продовження на наступній сторінці)